СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ

НАУКОВА ШКОЛА — ФЕНОМЕН НАУКИ

Наукова школа у фундаментальній науці є неформальною спільнотою дослідників різних поколінь високої наукової кваліфікації на чолі з науковим лідером у певному науковому напрямку, об’єднаних спільними підходами до розв’язання проблем, стилем роботи й мислення, оригінальністю й новизною ідей та методів реалізації дослідницької програми, яка одержала значні наукові результати, здобула авторитет та громадське визнання в даній галузі знань. Це визначення побудовано на своєрідних оцінювальних критеріях, найхарактернішими з яких є: наявність наукового лідера дослідницького колективу — видатного вченого та педагога; стиль роботи і мислення; наукова ідеологія (фундаментальна ідея, науково-дослідна програма), особлива наукова атмосфера в колективі, висока наукова кваліфікація дослідників, які гуртуються навколо лідера; значущість одержаних ними наукових результатів у певній галузі науки, високий науковий авторитет. Перелічені ознаки найповніше відображають специфіку й характерні особливості наукової школи і можуть служити критерієм при пошуку в історії науки спільнот подібного типу, їх можна використати в якості методу експертних оцінок для ідентифікації деяких наукових груп дослідників на чолі з лідером з наукової школи. Науковою школою слід вважати той неформальний дослідницький колектив, який задовольняє всі перелічені ознаки. Наукові школи є надзвичайно ефективними формами творчої колективної співпраці вчених, їх кооперації в процесі наукового пошуку. З ними пов’язуються успіхи в конкретних науках, розширення можливостей управління наукою та великими дослідницькими колективами. Перенесення на них принципів діяльності наукової школи, утвердження в цих колективах окремих позитивних рис школи — це також один із шляхів інтенсифікації наукової діяльності. Унікальність наукової школи зумовлюється також тим, що це колектив дослідників, який самоорганізується. Його члени об’єднані насамперед спільними науковими інтересами, в більшості своїй є однодумцями. Для цього колективу характерні демократичність та ентузіазм, атмо­сфера творчості, безперервного наукового спілкування, гострих і палких дискусій, принципової доброзичливої критики. Як свідчить практика, найбільш плідно група чи колектив дослідників на чолі з науковим лідером функціонують в таких структурах: науковий лідер — кафедра вузу — інститут чи відділ (лабораторія) — семінар; науковий лідер — кафедра вузу — семінар; науковий лідер — інститут чи відділ (лабораторія) — семінар. Вони сприяють залученню творчої молоді до науки, виступаючи своєрідними системами відбору, підготовки та виховання дослідників. У результаті навколо лідера формується колектив його учнів та співробітників, який за певних умов може бути зародком наукової школи або навіть перетворитися на неї. І, навпаки, за несприятливих організаційних умов перспективна в нау­ковому сенсі група може залишитися в зародковому стані, тобто не набути характерних рис наукової школи. Формуючи сприятливий мікроклімат у колективі, надаючи йому необхідне фінансове та кадрове забезпечення, можна певною мірою керувати процесом формування школи. Нині в наведених нижче структурах функціонує більшість наукових шкіл і колективів на чолі з лідером. Водночас перша структура переконливо свідчить про виключно важливу роль тісних зв’язків науково-дослідних інститутів з вузами, послаблення яких може завдати серйозної шкоди формуванню наукової школи. Надзвичайно велика роль в процесі формування і розвитку наукової школи відводиться нау­ковому лідеру, який повинен мати певні якості, щоб залучати в науку талановиту молодь та виховувати з неї дослідників високого рівня. Притягальна сила вченого полягає у поєднанні його нау­кового, педагогічного таланту, а також особистих якостей. Це передусім обдарованість, визначні наукові результати, любов до науки, педагогічна майстерність, цілеспрямованість, наукова принциповість, висока культура, особистий авторитет, доброзичливість, ентузіазм, вміння спрямувати роботу і підтримувати самостійність та ініціативу тощо. Як правило, вчені саме з такими якостями стають вихователями великих груп дослідників і засновниками наукової школи. «Для створення школи, — писав О.О. Богомолець, — необхідний перш за все видатний вчений, який має нову ідею узагальнюючого, синтетичного значення. Однак цього ще замало, необхідні співробітники. Коли вони сприймають ентузіазм свого керівника, стають його учнями і протягом багатьох років працюють над різними питаннями проблеми, висунутої керівником, то школа поступово формується в процесі роботи над цією проблемою, в процесі оформлення цих робіт у єдине гармонійне нове вчення». Школа — найяскравіший прояв колективної форми творчості під безпосереднім ідейним та практичним керівництвом наукового лідера, який живить цей колектив науковими ідеями й визначає методи та зміст робіт, що проводяться в школі. Вона — охоронець набутих традицій, наукової «ідеології», концентрований досвід низки поколінь, своєрідна естафета передачі знань, максимально сприяє розкриттю творчих здібностей молодих учених, їх вихованню й перетворенню в зрілих дослідників, ініціює нові «точки росту» науки та окремих її напрямків, сприяє їх становленню. Питання, пов’язані з формуванням та успішним функціонуванням наукової школи, їх внес­ком у науку, науково-технічний і соціальний прогрес, набувають особливого значення у зв’язку з трансформацією наукової системи в нашій країні, коли наукові школи можуть стати свого роду точками опори. Запозичення нагромадженого в них досвіду, методів та стилю керівництва науковими колективами, створення в них здорового мікроклімату і моральних принципів, високого стандарту досліджень сприятиме успішному вирішенню завдань, поставлених перед вітчизняною наукою. Проте, хоч нині наука твориться в основному колективно, роль особистостей в ній, як і раніше, залишається величезною. Вчений, який повною мірою поєднує талант дослідника й вчителя, — унікальний, бо його значення для нау­ки від цього тільки зростає. Виховання таких лідерів науки, всебічна їх підтримка, посилення зв’язків академічної науки з вищими навчальними закладами як джерелами поповнення її молодими дослідниками сприятиме формуванню й розвиткові наукової школи. Нових аспектів набувають й дослідницькі програми. Нині вони можуть становити державне замовлення науці. Необхідно тільки вирішити, якій з формальних чи неформальних груп вчених або шкіл його запропонувати, якій з них віддати перевагу в конкурсі на здобуття гранту тощо. І, навпаки, наукові школи або колектив учених можуть пропонувати таку дослідницьку програму, що зацікавила б державні структури. Досвід реалізації замовлення-програми в історії науки є. В процесі виконання дослідницьких програм колективи вчених на чолі з керівниками, як правило, перетворюються на наукову школу, набуваючи притаманних їм ознак. Наукові школи народжуються, живуть та вмирають (або розпадаються) з різних причин. Але не лише сказане вище робить наукові школи такими актуальними й важливими. Гуманізація нау­ки і науково-технічного погресу зумовила певний зсув в історико-наукових дослід­женнях. Розробки в цій фундаментальній галузі почали орієнтуватись на вивчення закономірностей розвитку науки як феномена культури з її вищими гуманістичними орієнтирами, ідеалами та цінностями. Тому поняття науки як складової культури, а історії науки як органічної частини історії культури, стали загальноприйнятими. При цьому історик науки розглядає її не як механічний набір фактів, упорядкованих у часі, а як логіку її розвитку, історію ідей і людей в їх тісному органічному взаємозв’язку. Гуманізація історико-наукових досліджень відбувається за двома напрямками, що доповнюють один одного. ­З одного боку, теоретичне дослідження логіки наукових ідей здійснюється з урахуванням соціокультурного контексту їх становлення й розвитку, а з іншого — історія науки все частіше розглядається через приз­му досягнень формальних і неформальних творчих колективів учених, зокрема наукових шкіл. Проте відразу зробимо застереження, що історія наукової школи — це не історія всієї науки, оскільки «за кадром» залишається наукова, науково-організаційна й педагогічна діяльність багатьох відомих учених, які хоч і не створили наукової школи, однак зробили зі своїми учнями й співробітниками помітний внесок у науку. З метою виявлення наукових шкіл можна скористатися запропонованим вище визначенням школи як своєрідним критерієм ідентифікації з наукової школи низки неформальних колективів учених на чолі з лідером, які наводяться нижче. У них інтенсивного розвитку набули дослідження багатьох актуальних питань природознавства і техніки, створено чимало нових наукових напрямків, зроблено багато відкриттів, передбачень та винаходів, запропоновано велику кількість ідей та концепцій, теорій та методів тощо. Її діяльність значною мірою визначала і визначає нині рівень розвитку науки в країні, оскільки більшість з них характеризується активним творчим життям і виховала не одне покоління вчених. В їх надрах зародились і дістали розвитку великі групи висококваліфікованих дослідників на чолі з вже новими науковими лідерами зі своїми напрямками, програмами, стилем тощо, які можна кваліфікувати «дочірніми» науковими школами. Наукові школи почали формуватися у другій половині ХІХ ст., коли створювалися наукові лабораторії та інститути для проведення широких та систематичних досліджень, при яких стали функціонувати колоквіуми (семінари), відкриватися спеціалізовані журнали і наукові товариства. Тобто для подальшого прогресу науки конче необхідною стала колективна форма творчості в ній, однією з ефективних форм якої і стали наукові школи. Щодо України, то наукові школи тут почали формуватися в 30-х рр. ХХ ст., в процесі розвитку фундаментальної науки. В соціально-гуманітарних і суспільно-політичних галузях, за існуючих тоді умов, наукові колективи не мог­ли набути рис, притаманних науковим школам, відповідно до наведеної вище моделі. Нижче наведені стислі довідки про наукові школи в Україні в галузі природознавства й техніки, їх зародження, розвиток та внесок у науку.