Сучасний поет і громадський діяч Борис Олійник належить до когорти українців, у якого поклик музи і громадськості нерозривні. Митця хвилює моральне здоров’я суспільства, збереження самоідентичності нації, історичної пам’яті. Народився 22 жовтня 1935 р. у с. Зачепилівка Новосанжарського району на Полтавщині. Вірші почав писати у школі, перший — «Краю мій» — надруковано у районній газеті «Ленінським шляхом». У 1958 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Працював завідувачем відділу республіканської газети «Молодь України». З 1962 по 1973 рр. — в журналі «Ранок»; завідувач відділу, заступник головного редактора журналу «Дніпро», старший редактор видавництва «Дніпро». З 1971 по 1974 рр. — заступник голови правління Спілки письменників України. З 1974 по 1991 рр. — завідувач відділу, член редколегії журналу «Вітчизна». З 1976 по 1991 рр. — секретар Спілки письменників України та СРСР. Автор понад 40 книг, віршів, статей, есе, які друкувалися в усіх республіках СРСР, перекладались чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Найвідоміші: «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Стою на землі» (1973), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» (1981), «Поворотний круг» (1989) та багато інших. Відомий державний діяч: у 1980–1991 рр. — депутат Верховної Ради УРСР X, XI скликань, голова Комісії з питань освіти і культури. З 1989 по 1991 рр. — народний депутат Верховної Ради СРСР, віце-голова Палати Національностей Верховної Ради СРСР, депутат Верховної Ради України I–IV скликань (1992–2006). Борис Олійник відстояв Чернечу Гору у Каневі, не дозволивши побудувати промвузла біля усипальниці Кобзаря. У Верховній Раді УРСР виступав проти зведення мосту через Хортицю. Через пресу заблокував будівництво АЕС в Криму і під Чигирином та каналу Дунай-Дніп­ро. У 1986 р. першим з письменників прибув до Чорнобиля, вів репортажі на ЦТ СРСР і України. У липні 1988 р. на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник першим на державному рівні заявив про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932–1933 рр. Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього СРСР, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»). Перебував в зоні Югославської трагедії. З 1992 по 1994 рр. — провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології АН України. У 1987 р. обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1992 р. — академік Української екологічної академії наук, співголова Форуму слов’янських народів. З 1996 по 2006 рр. — віце-­президент Парламентської Асамблеї Ради Європи. Дійсний член НАН України. Один із фундаторів Українського фонду культури, незмінно з 1987 р. і донині очолює його на громадських засадах. З 2010 р. — Голова Комітету Національної премії України імені Шевченка. Член правління Національної спілки краєзнавців України. Почесний академік Національної академії мистецтв України, почесний доктор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Лауреат багатьох українських та міжнародних премій. Нагороджений орденом Свободи (2009), орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня (2012). Почесний громадянин Києва, Канева та рідної Новосанжарщини. Кредо Бориса Олійника — авторські поетичні слова: «Коли вже народився ти поетом, за все відповідай у цім житті».