СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ




Андрієв Петро Андрійович

Андрієв

Петро Андрійович

Голова ради старійшин Полтавської обласної організації соборного козацтва України «Січ», почесний голова Полтавського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

За значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2005).
Ветеран війни і праці Петро Андрійович Андрієв має заслужений авторитет не лише серед старшого покоління, а й молоді Полтавщини. Постійно бере активну участь у громадсько-політичному житті краю та держави, гідно відстоює незалежність та державність України. Народився 17 жовтня 1928 р. у с. Озерне (Маньківський хутір) Лохвицького району Полтавської області. Мав трьох братів та двох сестер. Батько добре господарював, у садибі тримав коней, овець, корів. Шанований у селі, працював секретарем-писарем Яхницької волості, бригадиром. Голодомор 1932–1933 рр. став надзвичайним випробуванням для родини. Життя врятувала, вважає Петро Андрійович, благодатна природа краю. Весною їли черемшу, бруньки, цвіт акації, липову кору, корінь лепехи. Мати варила кашу з жому та двох жменьок пшона у відерному чавуні. До початку Другої світової війни встиг закінчити 5 класів. Батько загинув від кулі поліцая. Брат Василь, який пройшов майже всю війну, загинув наприкінці березня 1945 р. при штурмі Кенігсберга. Сестру Марію та брата Івана відправили на примусові роботи до Німеччини та Австрії. Мати, зазнавши втрат, важко хворіла. Тому Петро підлітком став за старшого у сім’ї. Був свідком боїв у Шумейковому урочищі біля с. Олександрівка, де потрапили в оточення штабні частини Південно-Західного фронту, а згодом загинуло 897 бійців. Після визволення території від німецьких окупантів облаштували братську могилу — цегляний обеліск-піраміду з зіркою і табличкою про кількість загиблих. Пізніше Петро Андрійович разом з іншими ветеранами ініціював спорудження пам’ятника, який було встановлено у 1976 р. — «Солдат, що біжить з гвинтівкою в атаку на танки».

Після закінчення війни, впродовж 20 років офіційна влада не згадувала загиблих воїнів Південно-Західного фронту, вважаючи їх зрадниками, що здали Київ без дозволу ставки Головного командування. Втім мешканці навколишніх сіл натомість щорічно збирались біля братської могили, поминаючи бійців. Офіційно трудову діяльність Петро Андрієв розпочав з 15 років у 1943 р., хоча випробування в житті та робота у колгоспній громаді його вже добре загартувала. Спочатку працював помічником тракториста, потім — трактористом Яхницької машинно-технічної станції Лохвицького району.



Водночас навчався у вечірній школі. З 1948 по 1953 рр. проходив військову службу. Спочатку — на відбудові шахт Донбасу. Потім служив у Центральній групі військ в Австрії, де пройшов школу військових автомеханіків та курси середніх командирів. Працював у м. Берндорф на заводі «Месершміт», який до війни випускав авіадвигуни, а після — став власністю Управління Радянського майна в Австрії. Подальшу службу проходив дільничним в порту Маріуполя, в Іркутську (РФ) на будівництві алюмінієвого заводу «Східтяжбуд». Працював землекопом, водієм лісовоза. З вересня 1953 р. — лейтенант запасу. Впродовж 1956–1960 рр. навчався в Ачинському індустріальному технікумі (Краснодарський край, РФ). Отримав призначення в Березовську трудову колонію для дітей-порушників закону на посаду головного механіка. Всі посади у закладі обіймали військові. Велика увага приділялась виховному процесу. За спогадами П.?А. Андрієва, за час його роботи у колективі не було якихось надзвичайних ситуацій. Туга за рідним краєм постійно переймала Петра Андрійовича. Дружина також хотіла, щоб їх ній син пішов до школи саме на землі дідів і прадідів. У 1962 р. родина переїхала у Полтаву, де мешкає постійно. Протягом 1962–1969 рр. П. А. Андрієв працював на заводі «Знамено» майстром, начальником ділянки, механіком транспортного цеху. З 1969 по 1990 рр. — головний механік полтавського спецуправління № 405 «Південелектромонтаж». Брав участь у будівництві заводів «Хіммаш», «Продмаш», реконструкції турбоцеху заводу «Електромотор». У 1974 р. бригада монтажників, у складі якої був Петро Андрієв, змонтувала прожекторні щогли на стадіоні «Ворскла» (колишній «Колос»). «Жодне спецуправління в Полтаві не взялося за складний монтаж, а наші досвідчені монтажники зібрали стальні конструкції на вищому рівні», — згадує він. Серед інших об’єктів, куди був направлений у відрядження, — м’ясокомбінати в Миргороді та Лубнах, молокозаводи в Полтаві, Хоролі, Лубнах, арматурний завод в Миргороді. Прокладав лінії кабельних мереж і тролейбусних ліній; працював на будівництві житла, соціальних та культурних закладів. Протягом 1990–1996 рр. — майстер-електромонтажник Полтавського експериментального ливарно-механічного заводу. Загальний виробничий стаж становить 55 років, в трудовій книжці понад 20 записів заохочень, премій, нагород, подяк. Характерно, що влітку під час відпустки не знав відпочинку, постійно з 1964 по 1977 рр. працював комбайнером, у власному здобутку 10 тис. тонн намолоченого зерна. З 1996 р. є членом Народного Руху України. У січні 2000 р. обраний головою Полтавського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, очолював раду до 2005 р. Потім обраний почесним головою ради об’єднання. У 2004 р. на Великій Раді в Києві зі створення Соборного козацтва України «Січ» обраний до ради старійшин СКУ «Січ», згодом — головою Полтавської крайової ради старійшин. З 2005 р. продовжує роботу зі створення у районах області первинних осередків Спілки освітян України та осередків СКУ «Січ»: Гребінка, Пирятин, Чорнухи, Лохвиця, Гадяч, Зіньків, Диканька, Карлівка. Мета діяльності об’єднан­ня — консолідація українського суспільства, відродження історичної правди, відновлення та збереження культурної спадщини, залучення козацьких організацій до охорони культурної спадщини, фізкультурно-спортивної роботи та військово-патріотичного виховання. Представники козацтва беруть активну участь в АТО, захищаючи кордони України, займаються волонтерською діяльністю. Нагороджений медаллю «50 років Перемоги у Великій вітчизняній війни 1941–1945 рр.», медалями «Захиснику Вітчизни», «За трудову доблесть», грамотою «За активну участь в Помаранчевій революції». У поважному віці, будучи енергійним та життєлюбним, займається фізичними вправами, улюблений вид спорту — біг. До 60 років щоденно пробігав 10 км. До 40-річчя Перемоги подолав відстань у 40 км. Впродовж 40 років робив п’ятикілометрові запливи по річці Ворскла біля с. Кротенки. Активна громадська позиція та оптимізм Петра Андрійовича є особистим взірцем для молодого покоління.