Юристи України. Правова еліта Держави. Видавництво ''Логос Україна''

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

Минуло кілька століть з того часу, як на території нинішньої України виникла перша східнослов'янська держава, яку пізніше історики назвали Київська, або Давня Русь. Разом з державою природно виникає і право. Це два найважливіші суспільні інституції, які є наслідком тривалого цивілізаційного процесу. Кожен народ, утверджуючи своє право, свідчить перед світом про високий рівень розвитку або перехід від залежного існування до самостійності.
Українське право і правознавство мають давні традиції, проте й дотепер їх існування як окремих самодостатніх явищ ставиться під сумнів. На думку деяких авторів вони виступали лише як складові певних юридичних систем та юридичних наук - російської, австрійської, польської, інтелектуально живлячи своїх, ''старших сестер'', залишаючись нерозвиненими в інституційному сенсі.
Водночас, поза всяким сумнівом, ще в докиївську епоху східні слов'яни мали розвинене звичаєве право, а також зведення норм цього права у так званому Законі руському, який пізніше Володимир Великий перейменував на ''Устав земляной''.
Володимир Святославович (1015 р.) - великий київський князь у 978-1015 рр. син князя Святослава Ігоровича і княгині Ольги. 970 року посаджений батьком намісником у Новгороді Великому. Після смерті Святослава переміг у боротьбі за київський престол і утвердився як єдиновладний правитель Русі. В роки його князювання завершилося формування Давньоруської держави. До Києва приєдналися східнослов'янські землі хорватів і дулібів (981 р.), в'ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та ін. Володимир був видатним політиком і реформатором. Здійснив адміністративну, релігійну та інші реформи. Зміцнив південні кордони держави, відкинувши від них печенігів, дав відсіч племенам ятвягів. Наприкінці життя Володимир змушений був боротися проти свого пасерба Святополка і сина Ярослава. Помер під час приготування до походу на Новгород. У ХІІІ ст. був канонізований у Руській православній церкві.
Питання кваліфікації Давньоруської держави виходить далеко за межі історичної чи правознавчої дискусії. Яким і чим було це утворення, що у ІХ-ХІІ ст. об'єднувало не лише східних слов'ян, а й багато інших народів, які проживали на території від Карпат до Волги і від Ладозького озера до Чорного моря, - це не лише проблема минулого, а й точка зіткнення інтересів сьогодення.
Можна лише стверджувати, що Київська держава утворилась на власній основі внаслідок тривалого процесу формування класового суспільства. Гіпотези про заснування держави варягами (норманська теорія), хазарами або іншими тюркськими правителями (панкюркіська теорія) є непереконливими. Важко не помітити, що київські князі і княгині мали цілком скандинавські імена (Інгвар, Хельга тощо), а літописець називає київського князя Каганом. Однак для утворення держави потрібно дещо більше ніж ватага розбійників, набраних у холодних шведських чи норвезьких землях. Потрібен певний соціально-економічний і політичний базис, який неможливо імпортувати.
На думку більшості істориків, Київська Русь як держава виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації українського, великоруського і білоруського народів. Зауважимо, що деякі вчені, зокрема О. Пріцак, говорять ще й про четверту східнослов'янську народність - північноруську, яка склалася навколо Новгорода та Пскова, але зазнала геноциду з боку Московської держави і була частково винищена та переселена на великоруські території в період правління Івана ІV Грозного. Більшість науковців, слідом за М. С. Грушевським, вважають Київську Русь державою суто українською, відносячи період етногенезу українців до більш давніх часів - до часів існування антів і полян, а інші переконані, що українцями були вже трипільські племена.
Київська Русь, безумовно, є типовою для Європи ранньофеодальною монархією на чолі з Великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, а з часом зосередив у своїх руках і політичну владу. Важливу роль у таких державах відігравали місцеві племінні вожді (князі), члени князівських бойових загонів (дружинники). Проте поряд з ними все ще функціонували народні збори (віче), які були залишками попереднього суспільного ладу. З часом велика єдина держава Володимира Великого та Ярослава Мудрого стає спочатку аморфним об'єднанням конфедеративного типу в період правління синів Ярослава, та з ХІІІ ст. - роздробленою, розірваною на окремі князівства та уділи Руссю.
У період найвищої могутності єдиної держави було створено найвідомішу пам'ятку тогочасного права - ''Руську правду''. Вона мала істотне значення як для подальшого розвитку суспільства, налагодження відносин усередині держави, так і для організації життя сусідніх народів, а також для наступних поколінь, зокрема для становлення і розвитку українського права.
Сьогодні налічується понад 100 списків ''Руської правди'', яку більшість учених поділяють на три редакції: коротку, поширену, скорочену.
Списки Короткої редакції містять текст, авторство якого приписують Ярославу Мудрому (''Правду Ярослава'', або ''Найдавнішу правду''), та Правду Ярославичів - синів Ярослава Мудрого (Ізяслава, Святослава та Всеволода), як результат їхнього триумвірату, а також дві статті, про походження яких немає точних даних (''Покон вірний'' та ''Урок мостникам''). Прийнято вважати, що Коротку редакцію було створено впродовж ХІ ст., а Правду Ярослава датують 1016 р.
Ярослав Володимирович Мудрий (978-1054 рр.) - Великий князь Київський, син Володимира Великого. У 988 році посаджений батьком намісником у Ростові Великому. Після смерті у Новгороді старшого сина Володимира В'ячеслава - переведений туди. У 1014 р., прагнучи незалежності Києва, відмовився виплачувати традиційну щорічну данину. Володимир почав готуватися до походу на Новгород, але 15 липня 1015 р. раптово помер. Між синами Володимира почалася війна за владу. В ній загинули Борис, Гліб, Святослав. Зазнав поразки від Ярослава основний його конкурент - Святополк Ярополчич. У 1026 р., переконав-шись у неможливості здобути перемогу своїм братом Мстиславом, Ярослав поділив руську землю по Дніпру. Ярослав отримав Правобережжя з Києвом. Мстислав - Лівобережжя з Черніговом. Після смерті Мстислава у 1036 р. Ярослав став повноправним правителем усіх руських земель. Він доклав чимало зусиль для централізації та зміцнення держави, для захисту її кордонів. У 1036 р. Ярослав завдав остаточної поразки печенігам, на початку 30-х років відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. Розбудував Київ, спорудивши ''місто Ярослава'', до комплексу якого входили величні Золоті ворота та Софійський собор. З ім'ям Ярослава пов'язують створення першого літописного зводу, поширення просвіти на Русі. Він уклав матримоніальні зв'язки кільком королівським домам Європи (Франції, Норвегії, Угорщині). Похований у Софійському соборі.
Поширена редакція складається з двох частин: ''Суд Ярослава Володимировича'' та ''Устав Володимира Всеволодовича''. Тексти списків цієї редакції за своїм змістом відрізняється від списків Короткої редакції. До них увійшли нові норми щодо регулювання правового становища закупів, порядку нарахування процентів на борги тощо, які були запроваджені Володимиром Всеволодовичем Мономахом після київського повстання 1113 р. Слід зауважити, що ці норми не були приєднані механічно до старого тексту. Останній був добре відредагований і поділений на частини зі зміною послідовності статей. Більшість дослідників відносить створення цієї редакції до середини ХІІ - початку ХІІІ ст.
Володимир Всеволодович Мономах (1053-1125 рр.) - князь чернігівський, переяславський і Великий князь Київський (1113-1125 рр.) син Всеволода Ярославовича. Матір'ю була дочка візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха - Марія. Був одружений з дочкою англійського короля Гаральда ІІ - Гідою (близько 1070 р.). Разом з князем Святополком Ізяславовичем здійснив кілька успішних походів проти половців. Характеризується як сильний, розважливий і далекоглядний правитель. На деякий час відновив централізовану монархію на Русі. Вважається видатним мислителем і письменником свого часу. Йому належить знамените ''Повчання'' дітям, в якому подано настанови нащадкам, як мудро правити і судити.
Нарешті, Скорочена редакція ''Руської правди'' розглядається як найпізніша, створена вилученням застарілих норм із Поширеної редакції у ХIV - ХV ст.
Кожна із згаданих редакцій відображає певний ступінь розвитку суспільних відносин, закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права, обмежуючи свавілля правлячої верхівки, закріплюючи реальний стан взаємин між окремими особами та соціальними групами, захищаючи населення Русі від злочинів, що були поширені на той час.
Відмінною рисою ''Руської правди'' була відсутність смертної кари і травматичних покарань (відрубування рук, ніг тощо). ''Руська правда'', як вже було зазначено, надала матеріал для наступних правових документів, зокрема литовських.
Після занепаду Галицько-Волинського князівства південно-західні руські землі поступово стають частиною сусідніх держав - Польської, Литовської, Угорської. Причому проникнення завойовників на Русь змальовується іноді мало не в ідилічних фарбах. Мовляв, захоплення було здійснено за допомогою дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування й купівлі українських земель чужоземними володарями. Почасти так воно і було. Слід пам'ятати, що менталітет жителя середньовіччя відрізнявся від нинішнього. Те, що нині кваліфікується як зрада своєму народу, державі, в ті часи йменувалося переходом від одного сюзерена до іншого. Націй як таких не існувало. Сюзереном був Великий князь або король, або хтось інший, кому і зобов'язаний був служити шляхтич чи боярин, і зрадити свого господаря-сюзерена було величезною ганьбою.
Слід зауважити, що Литовсько-Руська держава дійсно мала поліетнічний характер за очевидного домінування руської культури. Поступово нащадки правлячої литовської династії - Гедеміновичі почали вважати себе, і небезпідставно, спадкоємцями князів Київської Русі. Вожді литовських племен приймали більш високу руську культуру, більш розвинену мову, православну віру і т. д.
Гедеміновичі - нащадки Великого князя литовського Гедиміна (1316-1341 рр.). Енергійно протидіяв наступу хрестоносців на землі Литовської держави. Сучасники називали його королем литовців і русинів, що віддзеркалювало поліетнічні риси держави. Літописний переказ про завоювання Гедиміном Волині та Київщини має цілком легендарний характер і не відображує реальних обставин входження цих регіонів до складу Великого князівства Литовського.
Проте правляча ієрархія вибудовувалась під правління Великого князя Литовським, який тривалий час правив спільно з дорадчим органом - Радою Великого князівства Литовського. Десь на рубежі ХV-ХVI ст. конституюється литовський Сейм. Це був представницький орган влади, що формувався за становим принципом і практично здійснював законодавчу діяльність. Оскільки провідною верствою литовсько-руського суспільства стала шляхта, Сейм представляв, головним чином, її інтереси. Тривалий час місцеву владу очолювали удільні князі, які або успадковували князівства від батьків або одержували їх від Великого князя. Вони мали певну самостійність щодо центральної влади. Згодом у процесі реформ автономію місцевих князів було фактично ліквідовано, а їх місце посіли чиновники, яких призначав Великий князь.
У XIV-XV ст. Литовсько-Руська держава зазнавала все більшого тиску з боку сусідів - Московської держави, Польщі, орденських утворень, Кримського ханства. Вичерпавши внутрішні ресурси для опору, Литовсько-Руська держава шукала шляхи виходу з кризи через утворення союзів. Таким союзом стала насамперед Кревська унія 1385 р. Вона поклала початок тривалому процесу зближення Великого князівства і королівства Польського. Він завершився Люблінською унією 1569 р., наслідком якої було створення єдиної держави - Речі Посполитої. Ця союзна держава дала змогу протистояти небезпеці з боку Москви і Тевтонського ордену, але водночас зумовила до інкорпорацію руських земель безпосередньо до складу Польщі, посилила польські культурні та релігійні впливи на східнослов'янські землі, і в кінцевому підсумку спричинила гострий конфлікт між православною та католицькою церквами, між польським та українським народами.
На території України у той час діяли певні правові системи. Вони були здебільшого іноземного походження, але пристосовані відповідним чином до місцевих умов. Згодом українці почали сприймати їх як своє споконвічне право. У Литовсько-Руській державі до початку ХVІ ст. основним джерелом права залишалася ''Руська правда''. Однак поступово створювалися власне литовські законодавчі акти. Серед них найвідомішими були так звані Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр. Через їх подібність іноді статути називають трьома редакціями одного документа. Литовські статути були правовими актами поліетнічної держави. Тому в них знайшли відображення норми звичаєвого права українців, поляків, литовців, білорусів, а також римського та німецького права.
Найдосконалішим був Литовський статут 1588 р. - класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду містив норми практично всіх галузей права.
Як будь-який правовий документ, створений у класовому суспільстві, статут захищав насамперед інтереси провідної верстви, хоча і проголошував єдність права для всіх громадян. У Статуті встановлювалось обмеження влади монарха, відмежування судової влади від адміністрації, проголошувався пріоритет писемного права. Були також закріплені недопустимість арешту без законних підстав, покарання без суду, право на адвокатську допомогу, зокрема для осіб, нездатних її оплатити. Фіксувалися також деякі інші прогресивні на той час положення.
Слід зауважити, що після Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького було здійснено кілька спроб кодифікувати українське право. У всіх цих випадках основу проектів становив Литовський статут, окремі норми якого діяли в Україні до середини ХІХ ст.
Велике значення для розвитку правової системи України мало так зване Магдебурзьке право, відповідно до як міста звільнялися від управління і суду феодалів. Його виникнення пов'язують з містом Магдебург (Німеччина). В Україну воно прийшло на початку ХІV ст. через Угорщину. Дещо пізніше українські міста Правобережної України одержала це право від польських королів. Наприкінці ХVІ ст. Магдебурзьке право було надано деяким містам Лівобережної України, а в ХVІІ ст. - більшості українських міст.
Норми магдебурзького права потрапили в Україну здебільшого в польських перекладах, переробках і тому його норми відрізняються від норм першоджерела (німецьких оригіналів).
Цей документ захищав права купців, міщан, ремісників, а також забезпечував порядок виборів і визначав функції органів міського самоуправління, норми цивільного, кримінального та процесуального кодексів. Міста, які одержали магдебурзьке право, виходили з юрисдикції феодалів та одержували низку пільг і привілеїв.
Цікаво зазначити, що запровадження магдебурзького права в деяких містах викликало опір українців. Це пояснюється тим, що міська верхівка у той час нерідко складалася з католиків, які обмежували права українців, вірменів, мусульман, іудеїв та інших некатоликів. Магдебурзьке право з часом було пристосовано до місцевих умов, його широко використовували в період існування Козацької держави та в усіх наступних спробах кодифікації українського права.
У другій половині ХVІ ст. у політичному розвитку України відбувалися складні й неоднозначні процеси. З одного боку - поглинання українських земель Польщею, денаціоналізація попередньої еліти (зокрема, перехід відомих православних князівських родів Вишневецьких, Острозьких та інших до католицької віри та в лоно польської культури), що обернулося для України великими бідами. З другого - починається формування козацтва, яке в майбутньому стало речником українського народу та провідною верствою нової української державності.
Острозькі - український княжий рід у ХIV-XVII ст. Походять від пінських та турівських князів. Основоположник роду - князь Данило (помер після 1386 року), є засновником Острозького замку. Найвідоміші його нащадки: син Федір; онук Василь Красний - соратник князя Свидригайла, активний борець українських земель від Польщі; праправнук Костянтин - великий гетьман литовський, переможець московських військ під Оршею (1514 р.), меценат Києво-Печерської лаври; прапраправнук Василь (Костянтин) - київський воєвода, меценат. Острозькі володіли величезними маєтками на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині. Після 1620 р. чоловіча гілка роду припиняється. Майно Острозьких успадкували князі Заславські та інші магнатські родини.
Вишневецькі - український княжий рід, найвідомішими представниками якого є: Дмитро - легендарний ''Байда'' (1516-1563 рр.). Вважається одним із перших відомих в історії українського козацтва ватажків, який побудував замок на острові Мала Хортиця (1564-1565 рр.), що іноді відносять до прототипів Запорозької Січі. В 1560 р. перебував на службі московського царя Івана Грозного. У 1563 р. здійснив невдалий військовий похід до Молдавії, у якому козаки зазнали поразки, а сам князь потрапив до полону і був страчений у Стамбулі; Ієремія (1612-1651 рр.). Ще в молоді роки прийняв римо-католицтво. Виступав проти урядової політики централізації Речі Посполитої. Брав участь у жорстокому придушенні козацько-селянських повстань та боротьбі проти української армії в роки Національної революції XVII ст. У 1649 р. став коронним гетьманом, продовжував нещадну боротьбу проти українського визвольного руху.
Чи не найбільший вплив на процес становлення козацтва справляли два чиники: наявність кордону із Великим степом та влиття до лав козаччини негербованої дрібної шляхти та бояр-слуг, позбавлених лицарських прав. Важливим результатом політичної еволюції козацтва було створення на острові Томаківка першої Запорозької Січі. Вона стала осередком організованості козацтва, його військовою, економічною та політичною базою, відіграла провідну роль у подальшому розвитку козацтва.
У першій половині 90-х років ХVІ століття спостерігався масовий вступ до козацтва селян і міщан. Саме вони стали невичерпним джерелом його поповнення і зростання. Зокрема на початку ХVІІ ст., у таких містах, як Чигирин, Канів, Біла Церква, Переяслав козаки становили понад 70 % жителів. Вони були головною силою у господарському освоєнні півдня і сходу України, його захисту від набігів з боку Великого степу.
Виявляючи великі потенційні можливості і динамізм, козацтво формувало демократичні принципи своєї суспільно-політичної організації. Насамперед йдеться про заперечення феодальної залежності та станової нерівноправності; рівність у праві власності на землю й сільськогосподарські угіддя; можливість займатися промислами і торгівлею; вільний вступ до козацьких лав будь-якої особи, незалежно від станової чи національної приналежності; право участі в органах самоуправління.
Українське козацтво виробило свій власний кодекс прав і вольностей. Це неписані етичні правила, природні права і правові норми, які визначали соціальний статус козацтва в суспільстві. Козацькі права забезпечували свободу від феодальних повинностей і податків, можливість мати власну адміністрацію і суд, і, нарешті, головне - володіти землею.
Саме тому соціальне становище козацтва набуває високого статусного значення і перетворюється на ідеал широких селянських мас та міщанства. Прагнення здобути козацьких прав і вольностей стає загальноукраїнським явищем. Тому вже на початку ХVІІ ст. до козаків широким потоком йшли, за визначенням королівського сейму, ''неосілі, засуджені, втікачі, челядь''.
Запорозька Січ була не лише прихистком козацтва, а й прообразом майбутньої Козацької держави, її зародком. Січ мала свій військово-адміністративний орган управління - Кіш. Запорозький Кіш формувався на основі права козаків обирати і бути обраними на керівні військово-адміністративні посади. Центральне місце в системі суспільних цінностей козаків мала колективна воля (воля товариства низового, Війська Запорозького, громади). Слід наголосити, що вперше в історії Європи і, мабуть, всього світу державоутворювальна функція опинилась у руках соціальної групи, яка не належала до еліти (верхівки) тогочасного традиційного суспільства.
Перші спроби створення козацької державності, запровадження Запорозької юрисдикції відносять до 1595 р., коли гетьман повсталих козаків Г. Лобода викликав до себе в Корсунь на суд двох війтів подільських містечок за непослух.
Лобода Григорій (?-1596 рр.) - козацький старшина, гетьман, організатор походів проти турків і татар, учасник козацьких воєн 1591-1596 рр. вперше згадується наприкінці 1593 р., коли здійснив похід на місто Оргіїв у Придністров'ї. Взяв участь у повстанні під керівництвом Северина Наливайка. Лобода виражав інтереси поміркованого козацтва, яке було готове йти на компроміси з урядом Речі Посполитої.
У другій половині 1595 р. - на початку 1596 р. його загін контролював всю Київщину і південну Білорусь. Лобода взяв участь у бойових діях проти шляхетського карального війська під Білою Церквою. Після відступу козаків до Лубен у сумнозвісному таборі на річці Солониця козаки стратили гетьмана за підозрою у співробітництві з поляками.
Дещо пізніше з'явилися проекти створення козацьких державних утворень - Лівобережного князівства (Й. Верещинський) та Бузько-Дністровського гетьманства (С. Наливайко) причому Верещинський, запропонував організувати козацтво за полковим адміністративно-територіальним принципом.
Верещинський Йосип (1530-1598 рр.) - мислитель, письменник, церковний та суспільно-політичний діяч. Доктор теології. З 1592 р. - католицький єпископ з резиденцією у Фастові. Народився на Холмщині у сім'ї шляхтичів. Шкільну освіту здобув у Красноставі. Навчався за кордоном. Його перу належить низка політичних проектів, зокрема щодо створення субвасальних військово-політичних утворень, у тому числі козацького князівства.
Наливайко Северин (Семерій) (?-1597 рр.) - козацький ватажок. Керівник повстання 1595-1596 рр. Родом з Галичини. В молоді роки - на Запоріжжі, а пізніше - на службі в князя Костянтина Острозького. За військовим фахом - артилерист. Брав участь у антитурецьких походах. Після капітуляції повсталих козаків на р. Солониці його було видано полякам, відвезено до Варшави і там страчено.
Невідомо, чи був знайомий з його проектами козацький гетьман П. Конашевича-Сагайдачний, але в часи найвищої своєї могутності цей видатний військовий, політичний і державний діяч України фактично утворив на території Київського і Брацлавського воєводств свою військову організацію, яку контролювали козаки, і в якій були запроваджені військові порядки, а самі козаки не визнавали польської влади, шляхетської юрисдикції та фактично вийшли з під впливу метрополії. З цієї точки зору надзвичайно велике значення мало утворення таких військово-територіальних одиниць, як Чигиринський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Полтавський, Черкаський, Миргородський, Губенський та Яблоневський полки. За часів П. Конашевича-Сагайдачного помітно зросла роль козацтва в міжнародних відносинах. Участь українських козаків у походах на Москву, Крим та Туреччину, їх вирішальна роль у розгромі турецьких військ під час Хотинської війни 1621 р., а також втручання у справи Центральної та Західної Європи у роки Тридцятирічної війни 1618-1648 рр. давали певні можливості козакам впливати на їх розвиток.
Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (?-1622 рр.) - політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився на Самбірщині у шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі. Згодом керував вдалими походами на Отаманську Порту та Кримське ханство. З його іменем пов'язане взяття Варни (1605) і Кафи (1616 р.). Учасник походу польських військ на Москву. В політичній діяльності керувався прагматизмом, стратегічністю, схильністю до компромісів і водночас твердістю. Меценат і палкий прихильник братського руху. Записався до київського братства разом з усім Військом Запорозьким. У 1620 р. забезпечив відновлення православної ієрархії в Україні та Білорусі, надавши охорону Єрусалимському патріарху Феофану. Козацькі війська під його командуванням відіграли вирішальну роль у Хотинській війні 1621 р, врятувавши Річ Посполиту від поразки. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.
Приблизно в той самий період патріотично налаштована шляхта, духівництво, міщанство висунули та розвинули ідеї безперервності руського (тобто українського) буття. Внаслідок цього київські князі та козацькі гетьмани зображувалися діячами тієї самої - Русі (України). У 20-х роках XVII ст. поняття ''руський народ'' охоплювало мешканців територій, які належали Київській Русі, а пізніше Київського та Галицько-Волинського князівств. Формулюється поняття ''православна руська кров''. Водночас, жителів північно-східної Русі (великоросів) називають здебільшого московитами, хоча трапляється й назва ''руські люди'', ''православні''. Ще складніше з назвою ''литвини'', до яких зараховували власне литовців, білорусів та одну з етнографічних груп українців, які проживають на території нинішньої Чернігівщини.
У такій атмосфері утверджував ідеал суспільних прагнень - створення вільного, без національно-релігійного гноблення суспільства на землях споконвічного проживання українського народу. Водночас, потрібно зазначити, що козацтво мало низку негативних явищ та елементів. Зокрема, іноді демократія перетворювалась на охлократію, а колективна воля - на безлад та анархію. Особливо це стосується періодів, коли у боротьбі різних соціальних груп козацтва перемагала нижня або найбідніша його фракція - голота.
Українська держава, створена внаслідок перемоги Національної революції середини XVII ст. займала територію близько 200 тис. км2. з населенням майже 2 млн осіб. Державні кордони проходили на заході - з Молдовою і Польщею по річках Дністер, Мурафа, Мурашка, на схід від річки Случ; на півночі - з Великим Князівством Литовським - уздовж річки Словечна та річки Іпуть, по кордону Чернігівського воєводства; на сході - з Моско-вією - по лінії давнього Польсько-Російського кордону; на півдні - з Османською імперією та Кримським ханством - по нижній течії Дніпра та Дикому полю. Часом кордони змінювалися, що не торкалося основної території держави.
Відповідно до Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів Війська Запорозького, яке тоді уособлювало українську державність, з Річчю Посполитою на території, визволеній козаками, їм передавалося повноваження державної влади.
Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали владу в Козацькій державі. Вищий ешелон влади становили:
- загальна (військова, генеральна або ''чорна'') рада всього Війська Запорозького - представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання політичного та державного життя;
- старшинська рада, до якої належали представники козацької верхівки, яка виконувала функції дорадчого органу при гетьманові;
- генеральний уряд на чолі з гетьманом - виконавчий орган з деякими судовими повноваженнями, до складу якого входили: генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та ін.
Гетьман видавав загальнообов'язкові акти - універсали, які регламентували відносини, що складалися в суспільстві. Період існування Козацької держави визначається авторами по-різному. Одні обмежують його 1657 р. - роком смерті Б. Хмельницького, інші - 1667 р., ще інші пропонують визнати існування Козацької держави і після цього, тобто у 1667-1683 рр. - час існування Гетьманщини, як автономного утворення під протекторатом Росії.
Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595-1657 рр.) - гетьман України, засновник Української козацької держави. Походить з української шляхти. Освіту здобув у Києві та Львові. Добре знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Учасник походів проти Кримського ханства та козацьких повстань. У 1648 р. очолив повстання на Запорозькій Січі, яке переросло в Національну революцію. Сформулював ідею створення незалежної Української держави в її етнічних межах. Під тиском складної внутрішньої та міжнародної ситуації Хмельницький пішов на переговори з Росією. В березні 1654 р. було укладено Переяславську угоду. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, зміцнював міжнародне становище України. Помер у Чигирині. Могила не збереглася.
Не вдаючись до складного розгляду цієї проблеми, зауважимо, що протягом всього існування Козацька держава змінювалася і розвивалася. Так, з самого спочатку в ній утвердилася республіканська форма правління. Проте водночас інтенсивно розвивалась і авторитарна складова, що зумовило утворення у 1657 р. монархічної форми правління. Генеральна рада, про яку йшлося раніше, з 1649 р. майже не збирається, згортається також і діяльність полкових рад. Водночас, все більшого значення набуває посада гетьмана, в руках якого зосереджувалися вища законодавча, виконавча і судова влада. Зростала роль старшини.
Істотні зміни відбувалися в судовій системі. Припинили існування гродські, земські, підкоморські й доменіальні (панські) суди. На їх місці виникли генеральний, полкові та сотенні суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й міщани та селяни, передусім зі справ розбою та вбивств. У містах та містечках суд здійснювали колегії лавників та ратуші, у селах - війти й отамани, у північних районах Лівобережжя діяли копні суди - суди сільської громади. Судочинство здійснювалося на основі звичаєвого права, Литовського статуту, Магдебурзького права.
Одним із найважливіших правових документів в історії Козацької держави були так ''Березневі статті'', які юридично закріпили рішення Переяславської ради і визначили відносно автономне правове становище України у складі Російської держави.
Прийнято вважати, що цей документ було створено в березні 1654 р. під час перебування у Москві українського посольства. Воно подало царським чиновникам свій варіант договірних умов, який містив 23 статті і дістав у літературі назву ''Просительні статті''. У процесі переговорів козацька делегація змушена була переформулювати свої вимоги і подати новий текст. Це й були ''Березневі статті'', які складалися вже лише з 11 пунктів. Вони оформлені у вигляді прохань чолобитних до царя і здобули схвалення царя та бояр.
У ''Березневих статтях'' передбачалося право українців обирати старших зі свого кола і саме через них вносити податки до царської казни; встановлювалися розміри платні від царського уряду козацькій старшині; пожалування козацькій старшині млинів ''для прогодовання''; розміри витрат казни на козацьку артилерію; право Війська Запорозького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі; затвердження маєтків Київського митрополита; надіслання російських військ під Смоленськ і на польський кордон; розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у попередніх статтях, та рядовим козакам; наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським ханством доки воно буде союзником Війська Запорозького; забезпечення порохом і провіантом козацьких залог у фортеці Кодак і Запорозькій Січі. Окремо після всіх статей визначалась загальна кількість реєстрового козацького війська - 60 тис. осіб, а також те, чи українці самі між собою з'ясують, хто козак, а хто мужик.
Із затвердженням ''Березневих статей'' російський цар видав українським послам жалувані грамоти про входження України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, посилку гетьману військової печатки; про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорозького; про передачу Чигиринського староства ''на гетьманську булаву''.
У цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містилися у ''Просительних статтях'', але не увійшли до ''Березневих статтей''. Зокрема, було передбачено непорушність давніх прав, збереження в Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана за давнім звичаєм, закріплення за козаками та їхніми нащадками належних їм маєтків тощо.
''Березневі статті'' разом з царськими грамотами розглядаються як договір України з Росією. Оригінали цих документів не збереглися. Проте зміст їх не викликає сумніву, бо до нас дійшли переклади, чернетки, робочі записи московських чиновників та інших джерел. Слід задавати, що ''Березневі статті'' визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України. Зважаючи на безперечну особисту роль у визначенні цих засад Б. Хмельницького, в сучасній літературі його нерідко називають основоположником українського конституціоналізму.
Умови договору з Москвою при обранні кожного нового українського гетьмана перезатверджувались російським царем у так званих гетьманських статтях (Переяславських - 1659 р., Батуринських - 1663 р., Московських - 1665 р., Глухівських - 1669 р., Конотопських - 1672 р., Переяславських - 1674 р., Коломацьких - 1687 р., Решетилівських - 1709 р. та ін.). Однак в основі цих документів залишалися ''Березневі статті''.
Наприкінці XVII ст. почався новий етап у розвитку російсько-українських відносин. У Московії утвердилася імперська доктрина при визначенні політичної лінії поведінки стосовно України. Вона була пов'язана з іменем царя Петра І та його активною реформаторською діяльністю. В той час великих масштабів набувало використання робочої сили козацтва для будівництва фортифікаційних споруд. Воєнні дії призвели до спустошення України, підриву її виробничих сил, масових міграцій населення. У звичайний темп життя помітний дискомфорт внесли події російсько-шведської війни, перемоги Карла ХІІ. Війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Примара повної ліквідації автономних прав дедалі частіше з'являлася в Україні.
Анонімний автор ''Історії русів'' уклав в уста гетьмана І. Мазепи наступну оцінку становища України в ті часи: ''Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодні лиха незмірно, а ми між ними є точка, або ціль, всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли породжували. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою і державу свою, і оберне її внівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?''.
Мазепа Іван Степанович (1640-1709 рр.). Народився поблизу Білої Церкви в сім'ї українського шляхтича. Освіту здобув у Київському колегіумі та Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курси лекцій в університетах Західної Європи. Як королівський придворний неодноразово виконував важливі політичні доручення Яна Казимира. В 1663 р. залишив королівську службу. Пізніше - генеральний писар у гетьмана П. Дорошенка, потім перейшов на службу до гетьмана І. Самойловича. В 1687 році його було обрано гетьманом України. Постійно піклувався про розвиток української держави, економіки, науки, освіти і культури. Дбав про підтримання соціального миру. У зв'язку з обставинами російсько-шведської війни перейшов на бік Карла ХІІ. Між сторонами було укладено угоду, що передбачала статус України як незалежної держави. Після поразки шведів Мазепа емігрував за кордон, де невдовзі помер. Прийнято вважати, що Мазепа похований у кафедральній церкві Св. Юрія у місті Галаці (Румунія).
За таких умов гетьман І. Мазепа зробив крок до розриву відносин з Москвою. 24 жовтня 1708 р. він з 4 тис. козаків об'єднався з армією Карла ХІІ на Десні. Документи, датовані пізнішим часом (1710 р.), свідчать, що укладений гетьманом союзницький договір гарантував Україні незалежність від будь-якого іноземного володіння. Однак цим планам не судилося здійснитися. Реакція російського імператора була швидкою і жорстокою. Вояки О. Меншикова зруйнували гетьманську резиденцію в Батурині, після чого вирізали майже все населення міста. Переслідування та екзекуцій зазнало багато інших осіб, яких підозрювали у зв'язках з опальним гетьманом. В Україні запанував терор і доносительство.
Опинившись у вигнанні соратники І. Мазепи після його смерті в жовтні 1709 р. продовжували боротьбу за незалежність. Під час обрання П. Орлика гетьманом було прийнято ''Пакти й Конституцію законів та вольностей війська Запорозького''.
Орлик Пилип (1672-1742 рр.) - гетьман Правобережної України (1710-1714 рр.), гетьман України в еміграції (1714-1742 рр.). Народився на Віленщині в шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався в єзуїтській Віленській академії, у 1694 р. закінчив Києво-Могилянську академію. Був писарем у канцелярії Київського митрополита (1698-1700 рр.). З 1700 по 1706 р. - на посаді військового канцеляриста, а згодом, керуючого справами Генеральної військової канцелярії. У 1707 році обіймає посаду генерального писаря в уряді Івана Мазепи. Підтримав його рішення про розрив з Москвою і союз зі Швецією. Після смерті І. Мазепи, на посаді гетьмана уклав союзні договори зі Швецією, Кримським ханством, вживав заходи, щоб підштовхнути Туреччину до війни з Московією. У 1714 р. переїхав до Швеції. З 1720 р. мешкає в Австрії, а потім у Чехії. У 1722-1734 рр. жив у Греції та Молдавії. Був надзвичайно освіченою людиною, знав кілька мов, є автором багатьох поезій і книг, у тому числі ''Алкід Російський'' (1695 р.), ''Гіппомен Сарматський'' (1698 р.), ''Щоденник подорожнього'' (1720-1732 рр.) та ін.
Цей документ був своєрідним договором між козаками і новообраним гетьманом щодо бажаного майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика була підтверджена 5 квітня 1710 р. печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня того самого року ще й санкціонована Карлом ХІІ. Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших європейських конституцій було те, що він укладався між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Зауважимо, що назва ''Конституція'', вжита щодо цього документа не мала б такого значення сьогодні, а отже, вважати Пакти і Конституцію Пилипа Орлика конституцією в сучасному розумінні не можна.
Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу і 16 статей. У Вступі (Преамбулі) містилася інтерпретація історії українського народу, яка мала пояснити, чому Україна розриває зв'язки з Московським царем і переходить під протекторат Королівства Швецького. Зміст ст. 1 зводився до закріплення панівного становища православ'я в майбутній державі і безпосереднє підпорядкування Київської митрополії Константинопольському, а не Московському патріарху, як це було з 1686 р. Ст. 2 передбачала непорушність законів, привілеїв і кордонів України під протекторатом шведського короля та заходи щодо повернення після війни всіх полонених українців. Ст. 3 підтверджувала традиційний союз із Кримським ханством. Ст. 4-5 стосувалася повернення козакам їхніх традиційних територій у Придніпров'ї, привілеїв на ловлю риби тощо. Ст. 6 закріплювала принципи діяльності органів державної влади: гетьман мав вирішувати поточні справи за порадою генеральної старшини, тричі на рік для вирішення найважливіших справ мала збиратися Генеральна рада у складі генеральної старшини, полковників зі своїми сотниками та урядниками, генеральних радників (представників від полків) і послів від Низового Війська Запорозького. Ст. 7 передбачала створення Генерального суду. Ст. 8 встановлювала права генеральної старшини особисто доповідати гетьманові про стан доручених ним справ. Ст. 9 визначала компетенцію генеральних і полкових скарбників. Ст. 10 зобов'язувала гетьмана дбати, щоб на простий народ не покладали надмірних тягарів, вимагала забезпечити вільне обрання на всі державні посади. Ст. 11 проголошувала звільнення від податків і повинностей усіх козацьких сімей та їхніх господарств. Ст. 12 передбачала проведення після війни ревізії всіх публічних і приватних володінь, перевірки правомірності накладання повинностей або звільнення від них. Ст. 13 підтверджувала права і привілеї Києва та інших міст України. Ст. 14 обіцяла в майбутньому полегшити підводну повинність, яка визнавалась найбільш тяжкою для народу. Ст. 15 скасовувала окремий загальний податок на утримання гетьманської гвардії - компанійців і сердюків. Ст. 16 регламентувала порядок стягнення ринкового податку.
Таким чином, Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних на той час правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Проте реальної чинності на території України вона так і не набула і тому назавжди залишилася лише оригінальною правовою пам'яткою, своєрідною юридичною платформою мазепинського руху.
Перемога росіян під Полтавою дала царю можливість відкрито проводити свою антиукраїнську політичну лінію. У 1709 р. царські війська зруйнували Стару Чортомлицьку Січ. В Україні правив інститут царських резидентів, які здійснювали політичний нагляд і контроль фактично над усіма сферами життя Гетьманщини. Сюди були введені російські війська, активно проводилася особлива кадрова політика, внаслідок якої вищі посади мали перейти до росіян, або до віданних цареві українців.
У Петербурзі у 1722 р. засновано для управління Україною особливу владну структуру - так звану Малоросійську колегію. До неї належали виключно росіяни, які в своїй діяльності керувалися лише законами Російської імперії. Ця Колегія була вищим органом управління Української держави. Традиційні інститути влади, які існували до цього в Україні, стали дорадчими органами при Колегії.
У процесі реформ 1722-1725 рр. імперським інтересам було підпорядковано фінансову систему України. Більшість бюджетних коштів, що збиралися у Гетьманщині, відправлялась до Петербурга. Серйозне реформування, головний сенс якого полягав в загальноімперській уніфікації, зазнала судова система. В багатьох містах було запроваджено комендантську форму правління. Призначені росіянами коменданти повинні були здійснювати організацію політичного нагляду, контроль за козацькою адміністрацією, охорону кордонів, виконувати розвідувальні функції тощо.
Звичайно, в політиці російської влади спостерігалися деякі ''хитання'', а на певних етапах навіть відступи від попередніх позицій. Зокрема, після смерті Петра І були ліквідовано найбільш одіозні акції імператора: припинено діяльність Малоросійської колегії, дозволено обрання гетьмана та ін. Проте загальна лінія на ліквідацію української державності залишилася незмінною. І з початку 30-х років ХVІІІ ст. Петербург в українському питанні повернувся до основних принципів політики Петра І.
Приблизно до цього часу належить перша і найвідоміша спроба кодифікації українського права. Вона стала результатом 15-річної праці спеціальної кодифікаційної комісії, до якої входили представники козацької старшини, міської верхівки і духовенства. Складений нею у 1743 р. збірник дістав назву ''Права, за якими судиться малоросійський народ''.
Це був оригінальний і досить докладний звіт, який містив передмову і 30 розділів, поділених на 531 артикул і 1716 пунктів. У збірнику були норми адміністративного, цивільного, кримінального і процесуального права. Провідною його ідеєю слід вважати захист тогочасного суспільного ладу, панівного становища нової української еліти. Водночас обґрунтовувалося право Лівобережної України на самоврядування, що, звичайно, суперечило тогочасній російській політиці.
Проект було подано на затвердження до Сенату, а у 1756 р. його повернули на доопрацювання. Зрештою, Кодекс так і не набрав чинності, але не зважаючи на це, він дає уявлення про правову культуру доби Гетьманщини.
У 50-х роках ХVІІІ ст. були ліквідовані митні та перепускні пункти на кордоні України з Росією. 1764 р. було остаточно ліквідовано Гетьманство. У самому українському суспільстві відбувалися процеси, які мали далекосяжні наслідки. Все більших масштабів набували намагання старшини захопити у свою власність землі, промислові підприємства, селян. Поступово відходили в минуле автономістські настрої. Помірковані представники козацької верхівки намагалися отримати російське дворянство. Після реформування політичних інститутів у 60-х роках ХVІІІ ст. представників нової генерації української старшини вже важко розглядати як носіїв української державності. 1775 р. було остаточно ліквідовано Січ. Останніми акордами у ліквідації автономії України стало скасування у 1781 р. полкового адміністративно-територіального устрою та запровадження у 1782 р. трьох намісництв. Так завершилось існування Козацької держави.
Наступний період - це період повного бездержавного існування українського народу у складі імперій Романових і Габсбургів. Лівобережжя, Південь України, Правобережжя, Слобожанщина перебували у складі Російської, а Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття - у складі Австрійської імперій. Українці стали національною меншиною, з якою мало хто рахувався. Фактично уряди Австрії та Росії здійснювали стосовно них колонізаторську політику. Однак, не можна вважати, що роки, проведені Україною під владою чужоземних імперій, були повністю ''пропащими літами''. На землях, які перебували в складі Російської держави, відбувалося становлення правових норм, властивих буржуазному суспільству, створювалися земські та міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалися елементи демократичної судової системи. На західноукраїнських землях у 60-х роках ХІХ ст. з'явилися органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські, сільські ради) самоврядування. Позитивні зміни відбувалися в судочинстві та діяльності органів прокуратури. Населення, реалізуючи певні політичні права, набувало досвіду парламентської діяльності, політичної роботи, участі у громадських організаціях.
У часи бездержав'я на окупованих українських землях виросла і працювала ціла плеяда чудових учених-правознавців, першокласних фахівців у сфері юриспруденції, видатних адвокатів зі світовим іменем. Досить згадати таких як:
- Балудянський Михайло Андрійович (1769-1847 рр.) - правознавець, економіст, перший ректор Петербурзького університету з 1819 р., учасник кодифікаційних робіт у Росії в першій половині ХІХ ст. Народився на Закарпатті.
- Василенко Микола Прокопович (1866-1935 рр.) - правознавець, історик, громадський державний діяч, основоположник української історико-юридичної науки, голова Державного Сенату України (1918 р.), Президент Української Академії наук (1921-1922 рр.). Народився на Сумщині.
- Данилович Ігнацій Миколайович (1787-1843 рр.) - фахівець в галузі історії держави і права, автор грунтовних праць з історії законодавства Великого князівства Литовського, перший декан юридичного факультету Київського університету (1835-1836 рр.), укладач ''Зводу місцевих законів західних губерній''.
- Володимирський - Буданов Михайло Флегонтович (1836-1916 рр.) - правознавець, історик права, один з основоположників історико-юридичної школи, автор праць з історії українського, російського, литовського і польського права, професор Київського університету (1875-1916 рр.).
- Кістяківський Богдан Олександрович (1868-1920 рр.) - правознавець, філософ, фахівець з теорії і методології права, один з авторів концепції провової держави, академік Української Академіії наук з 1919 р.
- Ковалєвський Максим Максимович (1851-1916 рр.) - правознавець, історик, соціолог, один з основоположників соціально-економічної теорії походження держави і права, член Російської Академії наук (з 1914 р.), низки європейських академій і наукових товариств.
- Недбайло Петро Омелянович (1907-1974) - фахівець у галузі теорії держави і права, автор праць про правові норми та їх застосування, професор, член-кореспонден АН Української РСР.
- Неволін Костянтин Олексійович (1806-1855 рр.) - фахівець у галузі теорії держави і права, автор класичної ''Енциклопедії законодавства'', ректор Київського університету (1837-1852 рр.), член-кореспондент Російської Академії наук (з 1853 р.).
Важливим етапом у розвитку українського права і правознавства була доба Визвольних змагань початку ХХ ст. Вихідною точкою цього періоду було створення Центральної Ради 17 березня 1917 р. на спільному засіданні представників багатьох українських громадських і політичних організацій. Це - своєрідний орган, на який покладалося завдання відстоювати законні права українського народу. 19-21 квітня в Києві відбувся Національний з'їзд, який ухвалив резолюцію з рішучою підтримкою автономії України, федеративного устрою Російської держави, а також обрав близько 150 депутатів Центральної Ради та її голову - М. Грушевського. Центральна Рада в процесі перетворення з національно-політичного центру на національно-державний пройшла чимало етапів. Їх можна спостерігати не лише за фактичними подіями, але й з політико-правовими документами. 23 червня 1917 р. було урочисто проголошено І Універсал. Авторство цього документа приписують Володимиру Винниченку.
Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951 рр.) - політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської родини. Закінчив гімназію. Навчався в Київському університеті. Був членом РУП, потім УСДРП, з 1907 р. - член її ЦК. Професійний революціонер (з 1903 р.). Один із вождів української революції, головний редактор ''Робітничої газети'', член і заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, Генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого з'їздів. У січні 1918 р. пішов у відставку з поста прем'єра. Засуджував гетьманський переворот. У вересні того самого року В. К. Винниченка біло обрано головою Українського національного союзу. Він відігравав одну з провідних ролей в організації протигетьманського повстання та очолював після його перемоги Директорію. В лютому 1919 р. був усунутий з посади за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. В Австрії організував закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. З кінця 20-х років ХХ ст. жив у Франції, присвятивши решту життя літературній та публіцистичній діяльності.
У І Універсалі проголошувалось: ''Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам керувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм)''. Основна ідея І Універсалу полягала в пробудженні української нації, заклику українців до широкої участі в державотворенні, в підготовці нового ''правильного'' життя.
Центральна Рада після прийняття І Універсалу опинилася перед вибором: або уособити ''єдність і неподільність'' політичної влади, як це трохи пізніше зробили більшовики, або піти іншим шляхом. Центральна Рада обрала саме цей інший шлях. Вона створила так званий Генеральний Секретаріат і почала практичне розмежування законодавчої та виконавчої влади.
Переговори з Тимчасовим Урядом Росії зумовили, з одного боку, легалізацію української влади, а з іншого істотно обмежили її повноваження. Результатом цих тяжких перемовин між Україною і Росією став ІІ Універсал, датований 16 липням 1917 р. В ньому оголошувалося наступне поповнення Української Центральної Ради представниками інших народів, які проживали в Україні, передусім росіянами, поляками та євреями, виособлення з її складу Генерального секретаріату, який мав бути затверджений Тимчасовим урядом і який набував статусу вищого крайового органу влади в Україні. В Універсалі наголошувалося, що Центральна Рада прямує до автономії України.
Штурм Зимового палацу в Петрограді 7 листопада 1917 р. поставив Центральну Раду перед вирішальним вибором. Починався новий етап світової історії. 20 листопада М. Грушевський оголосив текст ІІІ Універсалу Центральної Ради, сповістивши про створення Української Народної Республіки.
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934 рр.) - історик, літературознавець, публіцист, політичний, громадський і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. За міфологізованою версією Грушевський нібито був обраний першим Президентом України. Народився в місті Холм (нині - Польща) в сім'ї службовця. Після закінчення Київського університету в 1890 р. проводив дослідницьку та педагогічну роботу у Києві та Львові. Один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899 р.), засновник Товариства українських поступовців (1908 р.). У 1914 р. заарештований російськими властями та засланий до Симбірська. З 1919 р. - в еміграції (Відень, Прага, Женева, Берлін, Париж). У 1923 р. М. Грушевського було обрано дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У 1924 році він повернувся в Україну, де очолював кафедру історії України, історичний відділ у ВУАН. У 1929 р. - обраний академіком АН СРСР, а в 1931 р. заарештований і звинувачений у керівництві ''Українським національним центром'' та антирадянській діяльності. З кінця 1930 по 1934 р. вимушено перебував в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Головною заслугою М. Грушевського перед українським народом є створення багатотомної ''Історії України-Русі''.
У ІІІ Універсалі Центральної Ради було висловлено надію й віру в те, що в майбутньому вся Республіка Російська стане федерацією вільних і рівних народів; визначено межі території УНР; закріплено ліквідацію власності нетрудових господарств на землю; встановлено 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом; скасовано смертну кару; запроваджено інші демократичні перетворення. Генеральному секретаріату було доручено найближчим часом подати законопроект про національно-персональну автономію; призначено дату виборів і наступного скликання Українських Установчих Зборів. Оцінюючи значення ІІІ Універсалу, українські правники того часу, зокрема професор Яковлєв, вважали, що цим актом в Україні було встановлено ''демократичну, народоправну державу'', яка характеризувалась ''автономною, себто самостійною верховною владою, нічим не обмеженою щодо всіх без винятку справ внутрішнього державного ладу - законодавства, суду й управління''. Тільки ''у відношенні до інших держав УНР була формально обмежена'' положеннями Універсалу щодо федеративного зв'язку з Росією.
Подальші революційні події в Україні розвивалися швидко і непередбачувано. Центральна Рада втрачала вплив, ширилося безладдя, анархія, бандитизм, дезертирство і мародерство. З північного сходу знову посунули неситі орди загарбників. Парадоксально, але факт - Україна, за незалежність якої ще кілька місяців тому готові були стати мільйони українських солдат і офіцерів, змогла виставити проти більшовицької банди Муравйова не більше ніж 600 багнетів, з яких 300 були навчені гімназистами, студентами і юнкерами. Ці події, символом яких стала трагедія під Крутами, ще раз грізно нагадують нам сьогодні про необхідність пильнувати безпеку Вітчизни від будь-яких потенційних завойовників.
Під гуркіт вибухів снарядів ''червоної'' артилерії було прийнято 22 січня 1918 року ІV Універсал Центральної Ради. В ньому громадян України сповіщали про те, що ''однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу''. Передбачалося також скликання Установчих зборів, а до того влада мала належати Українській Центральній Раді та її виконавчому органу - Раді народних міністрів. Проголошувався мир з Німеччиною та її союзниками, оголошувалася рішуча боротьба проти більшовиків. Були підтверджені всі демократичні свободи та раніше обіцяні демократичні перетворення. Таким чином, універсали Центральної Ради були документами, які на тривалий час визначили перспективи та завдання державотворення в Україні, накреслили контури майбутньої української державності. Проте, через різні обставини положення універсалів не були реалізовані. Тому в історії вітчизняного права вони назавжди залишаться пам'ятниками волелюбству наших предків, політичних і правових ідеалів українського народу в добу війн та революцій.
Прийнято поділяти законодавчу діяльність Центральної Ради на два етапи. Початок першого належить до періоду проведення Національного з'їзду у квітні 1917 р. Саме універсали були його основним здобутком, хоча б через те, що вони стали прообразом майбутньої Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. Паралельно велася робота над проектом Української Конституції, або ''Статуту Автономної України'', як вона тоді називалась. Здобутком першого етапу законотворення можна також вважати декларації Генерального Секретаріату, які були, по суті, планами законопроектних робіт, розрахованими на широкий громадський розголос.
Другий етап починається після жовтневих подій у Петрограді і проголошення незалежної держави. Центральна Рада ухвалює закон про порядок видання нових законів, згідно з яким ''до сформування Федеративної Російської республіки й утворення її Конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Республіки належить Центральній Раді, а право видавати ''розпорядження в обсягу урядування на основі законів'' належить генеральним секретарям Української Народної Республіки.
Інтенсивно відбувався процес формування власної української правової системи. В галузі державного будівництва найвагомішим став закон ''Про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки''. Досить неоднозначно розвивалася законодавча діяльність в економічній сфері. Особливо непроста ситуація була з державним бюджетом. Певні кроки були зроблено в галузі соціального та кримінального законодавства.
Серед чинників, які негативно впливали на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід відзначити брак часу та професіоналізму, політичні та ідеологічні пристрасті.
В останній день свого існування, 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Учені відзначають напрочуд відірваний від реального життя характер цього документа. В Основному законі УНР лише перша стаття була рівною міою пристосована до тодішніх реалій. Інші 82 статті Конституції були об'єднані в 7 розділів і послідовно визначали майбутню соціально-політичну організацію українського суспільства. Виходячи з того що Конституція так ніколи і не була втілена в життя, її можна вважати своєрідним зразком правової думки того періоду.
Після перевороту 29 квітня 1918 р. в Україні було встановилено диктатуру генерала Павла Скоропадського, якого було проголошено Гетьманом України.
Скоропадський Павло Петрович (1873-1945 рр.) - Гетьман України (1918 р.). Походить від старовинного українського аристократичного роду. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. З 1905 р. на військовій службі. Учасник російсько-японської та Першої світової воєн, генерал-лейтенант. У 1917 р. командував 54-м армійським корпусом, який після українізації дістав назву Першого українського корпусу. Отаман вільного козацтва (жовтень 1918 р.). 14 грудня 1918 року Гетьман П. Скоропадський зрікся влади і згодом виїхав до Німеччини. Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.
П. Скоропадський у день перевороту ухвалив ''Грамоту до всього українського народу'' і ''Закони про тимчасовий державний устрій України''. Відповідно до цих документів виключно Гетьманові належала влада ''управи'' в усій Українській державі. Він призначав ''отамана Ради Міністрів''. За поданням останнього затверджувався Кабінет Міністрів ''у повному складі''. Гетьман виступав також як найвищий керівник у міжнародних відносинах, головнокомандуючий Української армії і флоту. Він же здійснював помилування. Гетьман уособлював і законодавчу владу. Без його затвердження жоден закон не мав юридичної сили. Парламент взагалі не був передбачений. Однак, слід зазначити, що Гетьман брав на себе перелічені функції лише до скликання Державного сейму. Демократичні права проголошувалися у дещо звуженому форматі порівняно з Конституцією УНР.
На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася лише з проблемою російського законодавства, гетьманська влада мала визначитися ще й із законодавчою спадщиною самої Центральної Ради. Вихід було знайдено в такому: весь масив попереднього законодавства визнавався де-факто, а скасовувалися вибірково лише ті закони, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. 9 липня 1918 р. було скасовано закон про національно-персональну автономію і т. д.
Нині вчені по-різному оцінюють правову спадщину Української держави періоду Гетьманату, особливо коли йдеться про акти в галузі соціально-економічної політики.
Режим Гетьмана дотримувався в Україні до листопада 1918 р. Після цього до влади прийшла Директорія. Вона утвердили свої основні конституційні акти вже тоді, коли не мала практично ніякої влади в Україні і, по суті, перетворилася на емігрантський уряд. Ідеться про затвердження С. Петлюрою Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці та Закону про Державну народну раду Української Народної Республіки.
Петлюра Симон Васильович (1879-1926 рр.) - державний, політичний, військовий, громадський діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в міщанській родині. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р., а з 1905 р. - в УСДРП. Зазнавав переслідувань від царського режиму. До Першої світової війни займався журналістикою. В квітні 1917 р. обраний головою Української фронтової ради військ Західного фронту. На першому Українському військовому з'їзді обраний головою Українського генерального військового комітету. 28 червня 1917 року призначений на посаду Генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 р. на знак незгоди з політикою В. Винниченка вийшов зі складу Уряду. В січні 1918 року створив український слобідський Кіш гайдамаків, який відіграв головну роль у придушені більшовицького повстання в м. Києві. Під час Гетьманату перебуває в опозиції до Уряду. В жовтні 1918 року очолює антигетьманське повстання, стає членом Директорії і керівником армії УНР. З 11 лютого 1919 року - голова Директорії. Одночасно перериває членство в УСДРП. Протягом 1919 року керує боротьбою проти більшовиків та денікінців. У 1920 році разом з польськими військами та військами УНР бере участь у поході на Київ. Після 1920 року - в еміграції (Польща, Угорщина, Австрія, Швейцарія, Франція). Керував діяльністю уряду УНР у вигнанні, редагував тижневик ''Тризуб''. 25 травня 1926 року убитий в Парижі радянським агентом Шварцбартом.
В згаданих документах вищим законодавчим органом до скликання парламенту проголошувалося Державна Народна Рада. Виконавчу владу мала здійснювати Рада Народних Міністрів. Над цими двома органами стояла Директорія, а точніше, одноосібно Голова Директорії. Його функції нагадували функції президента в парламентській республіці. Пізніше було розроблено кілька проектів Конституції УНР але вони так і не були затверджені.
На частині території України утвердилася квазідержава у формі Української РСР. Радянська влада в Україні було юридично легітимізована у Конституціях Радянської України 1919 р., 1929 р., 1937 р., 1978 р. Всі вони були майже точною копією конституцій Російської Федерації, а пізніше союзних конституцій. Вчені-правознавці здебільшого визначають їх декларативність, політичну спрямованість і тому приходять до висновку, що ці конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави. Проте, не слід недооцінювати значення закріплених у конституціях Української РСР правових положень. Особливо це стосується формального права на вихід Української республіки із складу Радянського Союзу. Адже саме воно частково слугувало як аргумент на користь законності Акта про державну незалежність України від 24 серпня 1991 р., хоча всі розуміли, що законодавчо сама процедура виходу союзних республік із складу Союзу РСР не була розроблена ( та й не могла бути розроблена за часів комуністичної диктатури, адепти і апостоли якої навіть у своїх найстрашніших снах не уявляли собі розпад ''першої у світі держави робітників і селян'' ).
Проголошення Акта та проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року засвідчили, що наша країна стала на шлях самостійного розвитку. Це вимагало створення абсолютно нової правової системи, значне збільшення кількості юристів, учених-правознавців, а також якісно нові вимоги до змісту і рівня їх підготовки.
Заснована у 1991 р. нова Українська держава мала свій Основний закон, роль якого виконувала Конституція УРСР 1978 р., радикально доповнена і змінена в світлі нових реалій державного будівництва. В ній було знято, зокрема, всі положення, пов'язані з такими поняттями, як ''розвинений соціалізм'', ''керівна роль КПРС'', ''соціалістичний федералізм'' та ін. Було призупинено дію глав про економічну систему держави, про державний план і держаний бюджет України, уточнено статус усіх органів держави у зв'язку з переходом від ''повновладдя Рад'' до принципу поділу державної влади, запровадженням поста Президента України та заснуванням Конституційного Суду України.
Кравчук Леонід Макарович - перший Президент (1991-1994 рр.) нової української держави. Народився у 1934 р. на українських землях, окупованих у той час Польщею. Освіту здобув на економічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Зробив стрімку партійну кар'єру - від рядового працівника обкому до другого секретаря, члена Політбюро ЦК Компартії України. За дорученням тодішнього керівника України В. Щербицького очолював боротьбу проти Народного руху України за пербудову. У 1990- 1991 рр. став на чолі течії ''суверен-комуністів'', головною ідеєю яких було здобуття незалежності України шляхом поступового реформування Союзу РСР та проведення глибоких демократичних і ринкових перетворень у суспільстві. Під час серпневого заколоту 1991 р. у СРСР зайняв виважену, послідовну позицію, суть якої зводилася до того, що на території України діють лише Конституція і Закони України, а отже, постанови керівного органу заколотників - ГКЧП - не чинні. Л. Кравчук намагався усіма силами не допустити зіткнення армії з населенням, уберегти Україну від кровопролиття. Саме він наполіг на проведенні всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., що стало початком виходу України з Радянського Союзу. Під керівництвом Л. Кравчука було створено практично всі державні інституції, місцеве самоврядування, закладені основи економічних реформ. З 1994 р. - народний депутат України ІІ, ІІІ і ІV скликань. Веде активну громадську та політичну діяльність.
Юзьков Леонід Петрович (1938-1995 рр.) - перший Голова Конституційного Суду України. Народився на Хмельниччині. Фахівець у галузі конституційного права, академік Академії провових наук України, один із творців Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).
В Україні активно відбувався процес підготовки нової Конституції України, так як Конституція, створена на зовсім іншій політико-правовій базі, навіть після змін і доповнень могла лише тимчасово виконувати функцію Основного закону держави.
Перші кроки в цьому напрямі було зроблено ще до проголошення незалежності. У жовтні 1990 р. Верховна Рада утворила Конституційну комісію, яка підготувала концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою у червні 1991 р. Перший офіційний проект Основного закону постановою парламенту від 1 липня 1992 р. було винесено на всенародне обговорення. Під час його проведення надійшло понад 47 тис. зауважень і пропозицій, після врахування яких з'явився новий текст проекту в редакції від 26 жовтня 1993 р.
Саме в той час політична і правова ситуація в Україні різко змінюється. Верховна Рада прийняла узгоджене з Президентом України рішення про дострокові вибори як парламенту, так і Глави держави, внаслідок чого змінився Глава держави і більшість складу депутатів Верховної Ради.
Новообрана Верховна Рада України в листопаді 1994 р. створила нову Конституційну комісію, яка мала статус не лише парламентської комісії, а й тимчасового загальнодержавного органу, до складу якого входили представники від Верховної Ради України, Президента України, Конституційного Суду України, Верховного суду України, Вищого арбітражного суду України, від Генеральної прокуратури України і від Автономної Республіки Крим. За робочу модель нова комісія взяла проект у редакції від 26 жовтня 1993 р. Однак через протистояння різних політичних сил у різних ешелонах влади дійти згоди щодо низки принципових конституційних положень ніяк не вдавалося. Аби уникнути поглиблення конституційної кризи, Президент України ініціював укладання в червні 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України. Основу цього документа становив текст Закону України ''Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні''. Конституційний договір, який у багатьох положеннях мав розбіжності з чинною на той час Конституцією, був неоднозначно оцінений громадськістю і фахівцями. Проте так чи інакше він стимулював конституційний процес.
В процесі діяльності кількох груп з'явився проект Конституції України, який було винесено на спеціальне засідання Верховної Ради України. 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Після запеклого протистояння між Президентом та частиною Верховної Ради 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України. З прийняттям нової Конституції процес юридичного оформлення української державності можна було вважати завершеним. Хоча, як обережно зазначали тоді фахівці, низка важливих питань ще потребували свого вирішення.
Зауважимо, що Конституція завжди відображує не лише правову, а й політичну реальність. Тому подальше політичне протистрояння вилилось серед іншого й у форму боротьби за зміну Основного закону. Йдеться, з одного боку, про політичну реформу, початок якої поклали рішення Верховної Ради України від 8 грудня 2004 р., а, з другого - вимоги розробити і винести на Всеукраїнський референдум новий текст Конституції України.
Після проголошення незалежності Україна деякий час існувала як парламентсько-президентська республіка. Конституція 1996 р. закріпила статус України як президентсько-парламентської республіки. Конституційна реформа 2004 р. розпочала перехід України знову до парламентсько-президентської республіки. Нині, на жаль, ніхто не може з упевненістю сказати, чим завершиться це реформування.
Україна - унітарна держава. Адміністративно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належить до її відома. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається відповідними законами України.
Україна - демократична, соціальна і правова держава, в якій пріоритет в Україні мають права і свободи людини і громадянина. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Єдиним законодавчим органом в Україні є Верховна Рада.
Президент України є Главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України є ланкою, що зв'язує законодавчу, виконавчу владу і місцеве самоврядування.
Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.
За роки незалежності кілька разів змінювались підходи до організації місцевої влади. Насамперед така непослідовність стосується місцевого самоврядування.
На першому, початковому етапі (умовно: 1990-1993 рр.) вивчалися різні підходи до територіальної організації публічної влади.
На другому, починаючи з 1994 року, випробовувалися різні моделі сучасних систем місцевого самоврядування.
На третьому, після прийняття Конституції 1996 р., вирішувалися організаційні, законодавчі та прикладні проблеми становлення і розвитку місцевого самоврядування.
Нинішній етап, початок якого можна віднести до 2005 р., полягає у напрацюванні необхідних теоретичних і практичних підстав для проведення широкомасштабних реформ відповідно до вимог положень Європейської Хартії місцевого самоврядування. Хартію було ратифіковано Верховною Радою України без застережень у 1997 р.
Попри всі критичні зауваження система місцевого самоврядування в Україні є досить динамічною і грунтовно забезпеченою в законодавчому плані. Очевидно, це зумовлено тим, що місцеве самоврядування є одним із наріжних каменів затвердження демократії в країні загалом. Верховна Рада України прийняла цілу низку законів, які повністю або частково спрямовані на розвиток місцевого самоврядування.
Найбільший вплив на стан справ у цій сфері справили Конституція України (зокрема, її ХІ розділ), Закони України ''Про місцеве самоврядування в Україні'' (1997 р.), ''Про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності'' (1998 р.), ''Про столицю України - місто-герой Київ'' (1999 р.), ''Про службу в органах місцевого самоврядування'' (2001 р.) та ін.
Потрібно зазначити, що ефективна система публічної влади загалом та територіальна організація влади зокрема нині пов'язуються з конституційними змінами, про необхідність яких говорять всі політичні сили. Проте, кожна з них по-своєму бачить шляхи реформування.
Щодо реформування системи місцевого самоврядування викристалізувалися такі варіанти можливих дій, кожний з яких, на думку фахівців, має свої позитивні та негативні наслідки.
Перший варіант. Провести широку і глибоку децентралізацію з передаванням значної частини повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування.
При цьому районні держадміністрації будуть ліквідовані, а обласні держадміністрації перетворені на органи префекторального зразка. Передбачається утворення виконавчих комітетів районних та обласних рад, які замінять держадміністрації. Позитивним у цьому варіанті є те, що адміністративні послуги, які надають органи влади, наблизяться до населення, стануть прозорішими, а також те, що Україна в цьому разі більш повно виконає зобов'язання, взяті на себе у разі підписання Європейської Хартії місцевого самоврядування. Другий варіант. Реформується лише базовий рівень місцевого самоврядування. Створюється дієздатна територіальна громада, а решта змін відкладається на невизначений строк. Перевагою цього варіанта є можливість зважено підійти до процесу реформування й уникнути прикрих помилок. Однак такий варіант дій може штучно сповільнити реформування системи територіальної організації влади, що матиме відчутні негативні наслідки, зокрема й для економіки.
Третій варіант. Поєднання реформи базового та регіонального рівня. Районні та обласні держадміністрації загалом зберігають своє функціональне призначення. Розширюються повноваження районних та обласних рад. Відбувається процес фінансової децентралізації, утворюються економічно спроможні громади, як адміністративно-територіальні одиниці первинного рівня.
Зберігаючи статус місцевих органів виконавчої влади, районні та обласні державні адміністрації виконували б такі функції:
розроблення комплексних програм соціально-економічного розвитку територій;
здійснення управління об'єктами державної власності;
координація діяльності місцевих підрозділів центральних органів виконавчої влади на тій чи іншій території;
забезпечення виконання Конституції, законів та підзаконних актів органами місцевого самоврядування;
забезпечення національної безпеки та охорони правопорядку.
Водночас роширюються повноваження районних та обласних рад у сфері соціально-економічного розвитку територій, зменшується обсяг делегованих повноважень від районних та обласних рад до районних та обласних державних адміністрацій. На районному рівні утврюються економічно спроможні громади, які будуть адміністративно-територіальними одиницями первинного рівня.
Ризиком такого варіанта є консервація надцентралізованої системи державного управління на тривалий час.
У подальшому реформуванні місцевого самоврядування значну роль покликаний відігравати Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, створений навесні 1992 р. Ця державна інституція нині працює над реалізацією проектів, пов'язаних саме з реформуваням системи територіальної організації влади в Україні. Першим головою Фонду був відомий український державознавець, видатний учений, публіцист, засновник школи методології вітчизняного державознавства та теорії місцевого самоврядування І. П. Бутко.
Бутко Ігор Пилипович (1929-1995 рр.). - пройшов шлях від пересічного представника органів прокуратури до видатного правознавця, відомого педагога, наставника видатних науковців. Його науковий талант виявився під час роботи в Головній редакції Української енциклопедії, Інституті держави і права НАН України, де він захистив докторську дисертацію і здобув звання професора. Останнім часом його життя було пов'язано з Фондом сприяння місцевому самоврядуванню України. І. П. Бутко - фундатор і постійний автор ''Місцевого самоврядування'', єдиного на початку 90-х років журналу, присвяченого проблемам у цій сфері. Будучи талановитим публіцистом, він послідовно відстоював ідею роздержавлення місцевих рад, наполягав на необхідності розроблення виваженої державної політики підтримки місцевого самоврядування, децентралізації державного управління тощо. Часом доведено, що ці проблеми залишились актуальними й дотепер.
Правова система України крім конституційного охоплює також інші галузі права.
Зокрема, цивільне право забезпечує насамперед чергу реформування та розвиток економічної системи. За період незалежності були прийняті Закони України ''Про господарські товариства'' від 19 вересня 1991 р., ''Про заставу'' від 2 жовтня 1992 р., ''Про банкрутство'' від 14 жовтня 1992 р., ''Про аудиторську діяльність'' від 22 квітня 1993 р., ''Про авторське прраво і суміжні права'' від 11 липня 2001 р. та ін.
Згідно з новим цивільним законодавством, були внесені зміни та доповнення до Цивільного кодексу України 1963 р.
11 липня 1993 р. Верховна Рада внесла зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки позовної давності. За новою редакцією загальний строк позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична чи юридична особа.
У 1993 р. було прийнято Повітряний кодекс, до якого разом із галузевими нормами були також внесені і деякі цивільно-правові.
Значну роль відіграли у регулюванні майнових відносин декрети і постанови Кабінету Міністрів України.
Усі ці зміни акумулював Цивільний Кодекс України, ухвалений Верховною Радою у 2002 р.
Основним нормативно-правовим актом Сімейного права є Сімейний кодекс, чинний з 1 січня 2003 р. Він складається з семи розділів, 292 статей, які визначають поняття родини, коло регульовавих статей, здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов'язків, захист сімейних прав та інтересів, визначають умови і порядок укладання шлюбу, особисті немайнові права і обов'язки подружжя, право їх власності, права і обов'язки ообовязки подружжя з взаємного утримання, шлюбний договір, порядок припинення шлюбу, встановлюють підстави виникнення прав і обовязків батьків і дітей, особисті немайнові права батьків і дітей, права батьків і дітей, визначають порядок усиновлення, порядок встановлення опіки і піклування, права і обов'язки інших членів родини і родичів, обов'язки з утримання інших членів родини і родичів, визначають порядок укладання і розірвання шлюбу громадян України з іноземцями та іноземців в Україні, порядок міжнародного усиновлення та ін.
Трудове право. Перехід до ринкових відносин змусив Верховну Раду звернути увагу на стосунки найманих працівників і роботодавців. 14 жовтня 1992 р. було прийнято Закон ''Про охорону праці''. Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені зміни та доповнення, що стосувалися цієї сфери.
На соціальний захист населення України було спрямовано відповідний закон від 16 грудня 1993 р. У розвиток положень Конституції України 14 січня 1998 р. були прийняті Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Державні гарантії права на відпустку були встановлені Законом України ''Про відпустки'' від 15 листопада 1996 р.
Важливе значення для урегулювання колективних трудових спорів має Закон ''Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)'' від 3 березня 1998 р.
Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист. Це серед іншого містить право на забезпечення їх у випадку повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Порядок призначення і виплати пенсій встановлені Законом ''Про пенсійне забезпечення'' від 5 листопада 1991 р. Значну увагу держава приділяє підтримці багатодітних сімей та підтримці заходів, спрямованих на підвищення народжуваності. Правове регулювання цього виду соціального забезпечення здійснюється на підставі Закону ''Про державну допомогу родинам з дітьми'' від 22 березня 2001 р.
На охорону здоров'я громадян спрямовані Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р.
У прийнятому у 1990 р. Земельному кодексі Української РСР були певним чином закладені деякі положення аграрної реформи. У жовтні 1991 р. було затверджено концепцію роздержавлення і приватизації землі: передбачалося, що колгоспи будуть перетворені на вільні господарські товариства. Забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного господарства.
Базуючись на цій концепції, парламентарі прийняли низку нормативних актів: зокрема Закон ''Про селянське (фермерське) господарство'', який передбачав утворення спеціального земельного фонду для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання організувати фермерське господарство. Можливо, трохи забігаючи наперед, зауважимо, що за оцінюванням авторитетних фахівців, фермерський рух в Україні загального успіху не набув. Головну мету аграрної реформи - підняти рівень сільського господарста до сучасних європейських та світових стандартів - не досягнуто.
Нині ведуться дискусії з приводу того, знімати мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення чи ні. Однак після невдач шістнадцяти років реформування аграрного сектору економіки виникають сумніви в тому, що відміна заборони на торгівлю землею сільсько-господарського призначення дасть позитивні результати, а не призведе до подальшої деградації села.
Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2005 р., визначає основні положення земельного законодавства, завдання та повноваження органів державної влади і місцевого самоврядування у галузі земельних відносин.
Тривалий час розвиток кримінального права відбувався внесенням змін і доповненнь до чинного Кримінального кодексу України. Новий Кримінальний кодекс було прийнято 5 квітня 2000 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 року. Він складаєтья із Загальної та Особливої частин, які поділяються на розділи, і містить 447 статей. У Кодексі відсутня смертна кара, а натомість запроваджено довічне ув'язнення, яке не застосовується до осіб віком до 18 років, а також до осіб, яким понад 65 років, і до жінок, які вчинили злочин під час вагітності. Відсутнє обмеження щодо конфіскації майна. Відсутні такі покарання, як заслання та вислання.
Новацією Кодексу є відповідальність за навмисне доведення підприємства до банкрутства, фіктивне банкрутство, незаконна приватизація державного і комунального майна тощо.
До процесуального господарства були внесені досить істотні зміни, спрямовані на посилення процесуальних гарантій громадян під час звернення їх до суду. Йдеться, зокрема, про надання заарештованому та його адвокату права звернутися до суду з оскарженням санкції прокурора на арешт.
Аналогічно розвивалося цивільно-процесуальне законодавство. Наприклад, суд звільняється від збирання доказів з власної ініціативи. Він тільки може сприяти сторонам у наданні доказів до судового розгляду.
Розбудова самостійної держави - це складний і надзвичайно тривалий процес. Одним з інструментів державного будівництва та регулювання усіх сторін життя суспільства є третя за традиційною послідовністю гілка державної влади - судова.
Судова влада здійснюється виключно створеними для цієї мети органами - судами, і лише в одній притаманній їй формі - шляхом відправлення правосуддя.
Згідно із ст. 124 Конституції України, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
До основних завдань правосуддя належать такі:
захист прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб, держави загалом;
визначення суб'єктів правовідносин, винних у вчиненні правопорушення, і призначення покарання або інших заходів, що мають бути застосовані стосовно порушників;
вирішення правових суперечностей, насамперед визнання відповідності або невідповідності конкретних оскаржених правових актів Конституції держави.
Основні принципи судоустрою та судочинства закріплені в Конституції.
Принципи судоустрою - це: здійснення правосуддя виключно судами; поширення юрисдикції судів на всі правові відносини, що виникають у державі; участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних; побудова судів загальної юрисдикції за принципами територіальності і спеціалізації; недопущення створення надзвичайних та особливих судів; незалежність і недоторканність суддів; здійснення правосуддя професійними суддями.
До принципів судочинства належать: законність, рівність учасників судового процесу, рівність учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинувачуваному права на захист, гласність судового процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, обов'язковість рішення суду.
Статус суддів визначається Конституцією та Законом України ''Про статус суддів'' від 15 грудня 1992 р. Втім, нині статус суддів різні політичні сили вимагають переглянути у процесі майбутньої судової реформи. Насамперед йдеться про обмеження недоторканності суддів та порядок призначення суддів та голів судів.
Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд. Нині цей орган переживає певні труднощі у зв'язку з тим, що був утягнений політиками у вирішення непритаманних йому питань. Проте він не зобов'язаний і не може розглядати питання, які мають розв'язувати політичні діячі. Його завдання - винесення рішень щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України та законів держави.
Суд складається з вісімнадцяти суддів. Президент, Верховна Рада та з'їзд суддів призначають відповідно по шість суддів Конституційного Суду.
Порядок організації та діяльності Коституційного Суду, процедура розгляду ним справ визначаються Законом України ''Про Конституційний Суд України''.
Крім судів в Україні діють такі правоохоронні органи, як прокуратура, органи юстиції, внутрішніх справ, державної безпеки тощо.
Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладають такі функції:
підтримання державного обвинувачення в суді;
представництво інтересів громадянина або держави у суді, у випадках, визначених законом;
нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство;
дотримання законів про виконання судових рішень.
Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні та ін.
До системи органів внутрішніх справ належать Міністерство внутрішніх справ та його підрозділи на місцях, пожежна охорона, навчальні заклади відповідного профілю. Органи внутрішніх справ забезпечують громадський порядок, запобігають, розкривають, переслідують правопорушення, забезпечують пожежну безпеку, безпеку дорожнього руху тощо. Діяльність міліції, яка є структурною одиницею органів внутрішніх справ, регулює Закон ''Про міліцію'' від 20 грудня 1990 року.
Правовий статус Служби безпеки України визначається Законом ''Про Службу безпеки Україні'' від 25 березня 1992 р.
Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, на який покладається в межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу країни, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.
Однією із сфер застосування зусиль правознавців є система органів юстиції. До неї належать: Міністерство юстиції України, Міністерство юстиції Автономної Республіки Крим, управління юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних в містах Києві та Севастополі державних адміністрацій.
Основні функції органів юстиції: організаційне забезпечення діяльності судів; роботи щодо систематизації та кодифікації законодавства і підготовки законопроектів; методичне керівництво і координація робіт з пропаганди правових знань і правового виховання; організація і керування судово-експертними закладами, органами реєстрації актів громадянського стану, нотаріатом.
Значну роль у функціонуванні системи права відіграє Інститут адвокатури. Адвокатура України - це добровільне, професійне, громадське об'єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надавати їм іншу юридичну допомогу.
Діяльність адвокатури регулюється Законом ''Про адвокатуру'' від 19 грудня 1992 р. Відповідно до нього адвокати надають консультації з юридичних питань, довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та іншими юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.
Стати адвокатами можуть лише громадяни з вищою юридичною освітою, зі стажем роботи за юридичною спеціальністю не менше як два роки, які склали відповідний кваліфікаційний іспит.
Виконання усіх функцій, пов'язаних із забезпеченням правового характеру держави, вимагає грунтовної підготовки, передусім освітньої. В Україні склалася досить потужна система підготовки кадрів правознавців з вищою освітою та проведення наукових досліджень у цій сфері.
Вона має в Україні глибоке коріння. 20 січня 1661 р. польський король Ян Казимир підписав диплом, яким надав Львівській єзуїтській колегії статусу академії і титул університету. Так було фактично засновано нинішній Львівський національний університет ім. Івана Франка. Це - найстаріший навчальний заклад, який готує фахівців-правознавців. Дещо пізніше юридичні факультети було відкрито в Харкові (1805 р.), Києві (1835 р.), Одесі (1865 р.).
Сьогодення української юридичної освіти, її стан та проблеми визначаються суспільно-економічними змінами, які відбувалися у 90-х роках минулого століття і тривають нині. Незалежній Україні потрібно чимало фахівців-юристів високої кваліфікації. На першому етапі вирішувалося завдання, головним чином, збільшити кількість правознавців. Відкривалися нові вузи, факультети тощо.
Нині за темпами нарощування обсягів підготовки правників Україна випереджає США, і вже майже зрівнялась, або навіть випередила їх за кількістю закладів вищої юридичної освіти.
До мережі вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку юридичних кадрів за освітнім-кваліфікаційним рівнями молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста, магістра, станом на серпень 2007 р. входило 189 вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації, зокрема Міністерству освіти та науки України підпорядковано 60 вищих навчальних закладів, з них 35 - ІІІ-IV рівнів акредитації, 25 відповідно І і ІІ рівнів. Саме державним навчальним закладам належить левова частка ліцензованого обсягу - 82 %. Ліцензованим обсягом забезпечується 4 вакантних місця на 10 тис. населення України.
Необхідно також зауважити, що потенціал підготовки юристів у розрізі регіонів є диференційованим. Ліцензований обсяг у розрахунку на 10 тис. осіб за регіонами становить: північний регіон - 10,2 вакантного місця, східний - 4,7, південний - 3,0, західний і центральний - по 2 вакантних місця. Іншими словами, підготовка правознавців здійснюється, головним чином, на півночі та сході країни. Більшість ліцензованого обсягу припадає на вищі навчальні заклади МВС, Національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Одеську національну юридичну академію, Державну академію податкової служби, Львівський національний університет імені Івана Франка, Військовий інститут при національному університеті ''Львівська політехніка''.
Така нерівномірність розподілу правознавців за регіонами створює і певні соціальні проблеми. Адже молодь не має рівних можливостей для здобуття вищої юридичної освіти. Сьогодні за дуже низької питомої ваги середнього класу в українському суспільстві необхідно враховувати відсутність фінансової можливості багатьох випускників шкіл навчатися у віддалених областях, містах.
Однією з найгостріших проблем юридичної освіти в Україні є потреба її внутрішньої інтеграції. Для цього, на думку експертів, слід насамперед кардинально оновити зміст освіти, який поки що відстає від глобальних тенденцій розвитку суспільства, від потреб формування вільної особи в умовах демократії. Крім того, потребує невідкладного вирішення питання недостатньої відповідності освітньо-юридичної сфери змісту українських реформ. Окремі спроби модернізувати зміст освіти призвели тільки до перевантаження студентів. Це позбавило їх можливості поглиблювати свої знання самостійно, здобувати навички самоосвіти протягом усього життя. Мусимо констатувати, що в навчальних закладах не прижився культ знань, який міг би в майбутньому прислужитися випускникам ВНЗ у пошуку своєї ніші на ринку праці.
Для реалізації цих та інших проблем необхідно:
По-перше, терміново завершити роботу з розроблення державних стандартів вищої юридичної освіти.
По-друге, відповідно до вимог стандартів сформувати зміст вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями, передбачивши їх наступність і неперервність.
По-третє, провести низку організаційних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти через кадрове та навчально-методичне забезпечення, матеріально-технічну базу, систему доступу та діагностику знань.
По-четверте, забезпечити вищі навчальні юридичні заклади новою організаційно-розпорядчою та методичною документацією.
Центральною ланкою освітнього процесу є якісні науково-педагогічні кадри. Саме викладачі вищих навчальних закладів визначають рівень кваліфікації майбутніх фахівців-правознавців. Професори та викладачі юридичних навчальних закладів повинні мати перспективи щодо кар'єрного зростання, належний соціальний статус, забезпечення фінансового наповнення цього статусу.
Потрібно мати стратегічне, цілісне бачення подальшого розвитку юридичної освіти.
За роки незалежності у цьому напрямі було зроблено чимало.
У 1993 р. провідні заклади юридичної освіти України запропонували Концепцію розвитку юридичної освіти. Вона передбачала збільшення кількості вищих юридичних навчальних закладів у 2-3 рази вже до 2000 р. Це завдання успішно реалізовано.
Якщо до 1991 р. фахівців з права в Україні готували шість закладів (усі державної форми власності), у 1995 р. - 96 (65 - державної, 31 - інших форм власності), у 2000 р. - 163 (відповідно - 116 і 47). Цілком зрозуміло, що зросли показники кількості студентів, які навчаються на юридичних факультетах. Порівняємо такі дані: у 1992 р. в Україні на юридичних факультетах навчалося близько 13 тис. студентів. Нині лише Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого налічує понад 13 тис. студентів. Ліцензовані обсяги підготовки правознавців сягають майже 30 тис. Такі темпи можна було б лише вітати, коли б не виникла інша проблема - якість підготовки. Ринок споживання послуг, що їх надають підготовлені в українських вузах юристи чітко розрізняє фахівців, які навчалися у ''старих'', традиційних центрах (Київ, Львів, Одеса, Харків), від спеціалістів-випускників ''нових'', щойно відкритих ВНЗ або факультетів. Точаться розмови про ''надвиробництво'' юристів. Тут йдеться насамперед про нестачу висококваліфікованих фахівців, а не про надвиробництво їх загалом. Позиція держави в цьому є однозначною: Україні потрібно значно більше юристів, ніж ми маємо нині. Для порівняння: сьогодні в нашій країні один юрист припадає на 2000 осіб, а в США - один на 100 осіб. Різниця, як бачите, доволі відчутна. Деякі експерти визначають, що в США налічується від 600 тис. до 1 млн правників. Дехто вважає, що слід вдатися до більш жорсткого державного регулювання обсягів підготовки правників. Напевно, без державного регулювання все таки не обійтися. Однак при цьому слід уникати жорстких адміністративних методів регулювання, вдаючись до таких кроків, як державне замовлення, реалізація окремих програм тощо. Ринок не може сам повною мірою врегулювати проблему обсягу підготовки кадрів. Він буде або запізнюватися, або, навпаки, випереджати потреби.
Необхідно зазначити, що в Україні діє досить ефективна система державного регулювання юридичної освіти. Вона охоплює: ліцензування - визнання спроможності розпочати освітню діяльність; акредитацію - надання певного типу права (рівня) проводити освітню діяльність, тобто присвоєння відповідного порядкового номера рівня акредитації (як правило, вищі навчальні заклади мають ІІІ-IV рівень акредитації).
Крім того, Україна взяла на себе функцію контролю за якістю юридичної освіти. Випускні іспити та дипломні роботи студенти-випускники відповідно складають або захищають перед державною комісією. Проте найважливіший елемент контролю за знаннями, а саме державні стандарти вищої юридичної освіти, поки що не розроблені. Так само, як не забезпечено державою умови для самореалізації правознавців, для забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях-правознавцях.
Як уже згадувалось, одним з інструментів державного регулювання освіти є державні програми. Такі програми діяли в попередні роки і продовжують діяти нині. Їх мета - вдосконалення системи юридичної освіти, приведення її у відповідність зі світовими вимогами, створення умов для задоволення потреб громадян у сучасній юридичній освіті та реалізації права на працю за здобутою спеціальністю, повне забезпечення потреб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування та інших сфер юридичної практики кваліфікованими кадрами.
Основними принципами вищої юридичної освіти в Україні є:
- вища юридична освіта повинна сприяти становленню миру і злагоди в суспільстві;
- доступ до вищої юридичної освіти можуть мати всі, хто має для цього необхідні здібності, мотивацію, а також адекватну підготовку на всіх етапах професійної юридичної діяльності;
- призначення вищої юридичної освіти в тому, щоб надавати не лише професійні і фундаментальні знання, а й виховувати законослухняних громадян;
- вища юридична освіти повинна використовувати і різні форми роботи для задоволення правових потреб громадян.
Таким чином, найбільшими здобутками юридичної освіти в Україні за минулі 16 років є: забезпечення вищими юридичними навчальними закладами високого рівня підготовки фахівців, створення нових можливостей для підготовки студентів, поліпшення матеріальної бази навчальних закладів, прискорення процесу розвитку юридичної освіти та оновлення ї окремих напрямів. Найбільші проблеми у підготовці правознавців: слабка система державної атестації правознавців, яка не забезпечує повноцінного контролю за випускною кваліфікацією майбутнього юриста, відсутність державних стандартів вищої юридичної освіти, неузгодженість юридичної освіти з європейськими та світовими зразками, відсутність навчальної автономії вищих навчальних закладів, брак системних змін у підготовці науковців. Архаїчність системи призводить, з-поміж інших політичних, соціальних та економічних наслідків до відтоку вчених, старіння наукових кадрів, відсутності у молоді можливості отримати гідні робочі місця. Аспіранти і докторанти не мають достатньої мотивації і тому часто опиняються за кордоном нашої вітчизни.
Потрібні інноваційні програми, спеціальні програми розвитку академічного середовища, нові системи підготовки і навчання кадрів, істотні зміни у системі контролю за якістю та в адмініструванні процесу їх підготовки.
Кадри вищої кваліфікації готуються в аспірантурі, докторантурі вищих навчальних закладів, в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Наукові дослідження проблем правознавства, окрім згаданих вищих навчальних закладів та академічних структур, здійснюють вчені, які входять до складу Академії правових наук України, Української муніципальної Академії та ін. Та все ж центральною установою в проведенні та координації наукових досліджень є Інститут держави і права НАН України. Щодо юридичної науки загалом, то вона, на думку деяких учених, вкотре переживає драматичний етап у своєму розвитку: бути чи не бути їй вільною, демократичною та гуманістичною, тобто такою, що відповідає стандартам європейської науки права.
Звільнена від комуністичних догматів радянської доби, українська юриспруденція за роки незалежності так і не стала по-справжньому вільною, демократичною, гуманістичною.
Після проголошення незалежності, догматизованій українській юриспруденції радянської доби було важко перейти від квазінауки: з її переважанням утопічної ідеології над правом, повною залежністю науки від волі чиновників тощо - до класичної науки, яка базується на свободі наукової діяльності та відповідальності вчених за наукові результати, автономії у стосунках із державою і т. д. Хоча досвід юридичної науки країн Центральної та Східної Європи, Балтії вказує, що це цілком можливо, якщо створені необхідні суспільно-політичні передумови.
На початку 90-х років ХХ ст. такі передумови в Україні були, але правляча еліта їх не реалізувала. Вони знову з'явилися - після Помаранчевої революції-2004 - і дуже важливо їх не проґавити. Потрібно чітко заявити: сучасна українська юридична наука повинна стати класичною.
Українська юридична наука може стати класичною наукою світового рівня, яку будуть знати і шанувати. Однак для цього потрібна політична воля і клопітка праця над формуванням нових наукових напрямів і шкіл, насамперед юридичної, політико-соціологічної, психологічної, культурологічної, філософської, мовно-семантичної, історичної та інших шкіл права.

Немає сумніву, що перехід української юридичної науки до стандартів класичної науки змінить до неї ставлення суспільства, яке бачить у ній сьогодні переважно втілення бездушного догматизму. Оновлена наука стане реальною опорою юридичної практики.