КАПЛУН
Юрій Вікторович
НОТАРІУС
|
Мене завжди дивувало, з якою легкістю на запитання: ''Чи не змінили б ви щось, якби почали життя спочатку?'', – немало людей відповідає: ''Ні, я прожив життя правильно і ні про що не шкодую''. Я особисто багато чого змінив би. Але нізащо не став би міняти той час, на який прийшлися мої дитинство та юність. Я щасливий, що як особистість склався у шістдесяті роки, час, коли повіяв вітер свободи, час науково-технічної революції й бурхливого розвитку суспільства і водночас – вельми романтичну пору. Це був період загального піднесення і в країні, і у всьому світові, час наївних надій і сподівань на те, що в нашій радянській імперії можливі соціяльні зміни на краще. На цю дивну і неповторну пору і прийшовся початок моєї трудової діяльности: відразу після школи я став помічником режисера на кіностудії ім. О. Довженка. Незабутні враження – спілкування з яскравими особистостями: ''средь них пострадавший от Сталина Каплер'' (не втримаюсь, щоб не процитувати Висоцького), Сергій Параджанов, Юрій Ільєнко, Ада Роговцева, Микола Олялін… А народився я далеко від столиці, в селі Машівка, що на Полтавщині, де мої батько й матір вчителювали після закінчення Полтавського педінституту. Сталася подія ця навесні 1954 року. Дід Микола Каплун у той час був першим секретарем Полтавського міськкому партії. Тоталітарний режим так сформував його, відшліфував його думки і вчинки, що розповідають - навіть на весіллі моїх батька й матері перший тост він проголосив не за щастя молодят, а ''За товариша Сталіна!''. Але, коли він побачив сповите немовля, свого першого онука (тобто, як ви здогадалися, мене), то таки піддався умовлянням моєї безпартійної бабусі з освітою в чотири класи церковно-приходської школи й дозволив охрестити мене за православним обрядом (ясна річ, таємно), а оскільки я народився у день святого Юрія, мені й дали відповідне ім'я. Вочевидь, десь глибоко в душі діда, партійного функціонера, збереглася якась часточка того селянина-пастуха, що водив череду ланами Слобожанщини. Але не думайте, що все життя дід робив шкідливу партійну роботу – в подальшому він фактично створив Полтавський краєзнавчий музей і був його директором аж до самої персональної пенсії. Батько був повною протилежністю дідові – за вдачею веселун, дотепник, ніколи не цурався розваг і чарки. Та все ж з неменшим завзяттям займався самоосвітою. Кілька років вистачило йому, щоб за допомогою підручників та радіоприймача доволі пристойно оволодіти німецькою, англійською, французькою, практично всіма слов'янським мовами, і навіть такими екзотичними, як есперанто і латина. То ж немає нічого дивного в тому, що батько швидко виріс до посади директора школи, а невдовзі його призначили редактором районної газети ''Прапор комунізму''. Мав він неабиякий журналістський хист, і на початку шістдесятих цю без перебільшень непересічну людину помітили у Києві. Ось так я й опинився у столиці. Найбільш мене вразило те, що в найголовнішому місті України не говорили українською, а мої однолітки кепкували з мого намагання спілкуватися рідною мовою. Втім, повернуся до, як то кажуть, об'єктивних біографічних даних. Ще працюючи на кіностудії, пішов учитися на вечірнє відділення юридичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Чому я подав заяву саме на вечірнє навчання, зрозуміло: не ті статки були, щоб я міг дозволити собі не мати самостійного заробітку. А от стосовно факультету… Гадаю, вас не здивує, коли скажу, що мав намір пов'язати своє життя з кіно. Та щодо мого вибору професії батько раптом виявив не притаманну для нього практичність. Це мене вельми здивувало. Тільки згодом я зрозумів: саме через те, що царину вільних професій він знав не з чуток, а зі свого власного досвіду, тато настійливо радив мені обрати фах, не пов'язаний із творчістю: - Можна бути посереднім інженером і зовсім не соромно працювати простим фрезерувальником чи водієм, але… Лишень уяви собі – бути режисером, і при тому не стати видатним митцем, у котрого на вулицях шанувальники просять автографи – неприпустимо й ганебно. Обери щось нейтральне – приміром, стань юристом. А якщо маєш нахили до творчости – тебе не мене можливість їх виявити. Ото ж я й обрав те саме ''нейтральне''. Як я вдячний батькові! І, додам у дужках, шкода, що у багатьох режисерів, акторів, письменників (перелік можна продовжувати) чи то не було поруч такого батька, чи то здорового глузду послухатися батькових порад. І навчання, і роботу довелося перервати на два роки армії. Служив я в авіаційній дивізії в тоді ще мирному й ще молдавському місті Тирасполі, дослужився до єфрейтора. Після армії на кіностудію вже не повернувся - навіть звідти романтику послідовно витіснила тотальна нав'язлива ідеологія (про свободу творчости зайве й говорити). Сірість, скутість – ось мої враження від відвідин кіностудії. Та й прийшла пора влаштуватися за фахом. Став судовим виконавцем Жовтневого районного суду м. Києва, потім, на останніх курсах університету, перейшов юрисконсультом на одне з Київських підприємств. Водночас встиг одружитися та з завести двох дітей. Зараз вони теж стали юристами. Перебудова застала мені на посаді помічника прокурора Київської области, потім я працював експертом з правових питань фірми ''Правекс'', очолював юридичну фірму. В ході роботи поступово зацікавився нотаріятом. Так я й перейшов на роботу до Броварської державної нотаріяльної контори. Робота нотаріуса тоді вважалася найнепрестижнішою серед правничих професій. Пригадую, як мій колишній співробітник з прокуратури, довідавшись, де я працюю, із співчуттям глянув на мене і прямо спитав: ''А що, з нормальною роботою не склалося?''. Втім, для такого ставлення до нотаріяльної професії в той час були об'єктивні підстави. Адже в радянський період узяла гору міцна тенденція тотального панування держави у всіх сферах майнових відносин, а приватна власність була зведена чи не геть нанівець. Якби то було можливо, комуністи скасували би таку форму власности взагалі. Саме слово ''приватник'' мало стійкий негативний відтінок. От роль нотаріуса поступово і звелася чи не виключно до засвідчення вірности копій та складання одноманітних довіреностей. Фактично нотаріус перетворився на дрібного низькооплачуваного державного службовця. І лише коли почали складатися реальні відносини власности, люди відчули поважність нотаріяльної роботи. У конторах навіть почали з'являтися черги. В результаті нотарям працювати стало хоч і складніше, але цікавіше. І, прямо скажемо, вигідніше. Хоча скептично-песимістичне ставлення оточуючих до мого професійного вибору все ще не було подолано, в травні 1994 р., одним з перших в Україні, я зареєстрував приватну нотаріяльну діяльність і дотепер працюю нотаріусом у Києві. Ніскільки не шкодую. У політичних партіях не перебуваю; за переконаннями, як ви, мабуть це вже помітили, антикомуніст-радикал. Втім, єдина державна нагорода, яку я маю, дісталася мені від радянської влади – це медаль ''В пам'ять 1500-річчя Києва''. Мій радикалізм поширюється й на мовне питання. Я прихильник відродження української мови у повному обсязі, в тому числі й повернення їй тієї вимови й того правопису, котрі існували в часи, коли ще їх не спотворила російська мовна експансія. Тому цей свій життєпис я склав з дотриманням ортографічних правил, викладених у Проєкті правопису 1999 року – саме такі норми встановив Проєкт для написання слів ''нотаріят'', ''соціяльний'', ''инший'', ''инколи'', ''діяльности'', ''любови''… Характер маю ексцентричний, за темпераментом, певно, холерик. Із самого дитинства моїми улюбленими висловами є: рядок з вірша Жана-Пьєра Беранже – ''Хто любить міру, той любить мало'' і слова Хуана Рамона Хіменеса – ''Якщо тобі дадуть лініяний папір, пиши впоперек'' (инколи я підозрюю, що це – мої життєві принципи). Щоправда, в роботі я дотримуюся чи не протилежного правила, вираженого в латинському прислів'ї ''Sine ira et stidio'' – без гніву та уподобання. А от у приватному житті без уподобань, звісно, не обійтись, і моїми преференціями є джазова музика, тосканські та бургундські вина, старовинні документи. Але особливе захоплення викликають у мене старі друкарські машинки, я маю досить цікаву колекцію цих технічних витворів. Чому саме друкарські машинки? Можливо, це був перший предмет, з котрим я, син журналіста, зіткнувся, лишень вибравшись із колиски… А може, справа в тім, що по своїй суті друкарська машинка має подвійну природу: це, з одного боку, механізм, а з другого - своєрідний художній витвір. Створювалася вона для суто практичної мети – полегшити й прискорити нанесення текстового матеріалу на паперовий носій. І в ту ж мить, як ця мета була досягнута, постала инша – зробити механізм красивим. Не забуваймо, що друкарська машинка тісно пов'язана з тією особою, що працює на ній, і ця особа – переважно жіночої статі! Адже і в Нью-Йорку, і в Парижі, і у Бердичеві в приймальнях та друкарських бюро самовіддано й натхненно клацали по клавішах ''Ундервудів'', ''Ремінгтонів'', ''Ленінградів'' лише дівчата. Навіть сама назва професії - друкарка має виключно жіночий рід. Отже, і конструюючи механізм, і створюючи зовнішній вигляд чергової моделі, розробники бачили перед собою жінку. Клавіатуру розташовували таким чином, щоб її тендітним пальчикам зручно було літати над клавішами, механіки сушили голову над створенням пристроїв, призначених для того, щоб полегшити її працю. А представники того фаху, що нині звуться дизайнерами! Які тільки форми вигадували вони, якими візерунками прикрашали свої витвори – і все для того, щоб друкарська машинка милувала її, друкарки, око. Виходить, друкарська машинка - це уособлення жіночности, краси… Ось і підійшла наразі до кінця моя розповідь про себе. Тут у вас може виникнути питання - чи не замало сказав я про те, в чому я бачу сенс своєї роботи, в чому полягає, так би мовити, філософія моєї праці? У відповідь розповім малесенький епізод. Одного разу до контори завітав мій товариш. Якийсь час він спілкувався зі мною та спостерігав за моєю роботою, а тоді з подивом промовив: ''Я просто-таки вражений, скільки поезії ти знаходиш у цій, здавалося б, сухій та нудній канцелярській роботі…''. Напевно, знаходжу! І, додам, вживаю до неї зовсім протилежні епітети. Адже коли любиш роботу, подобаються й ті завдання, що вона їх ставить перед тобою, навіть складні. А скаржитися на парадокси нашої нормотворчости – все одно, що скаржитися на погану погоду. Найскладніше всім нам було, коли почали діяти нові кодекси – Цивільний, Господарський, Сімейний. Це приблизно так, ніби за одну ніч ми опинилися в иншій країні. З однією істотною відмінністю – у тім краю ми могли би піти вчитися до тих правників, що вже мають досвід. А тут такої можливости ми не мали. І багато хто з моїх колег зупинив роботу – чекали вказівок та роз'яснень. Я ж вирішив инакше: вивчати, аналізувати і - застосовувати ще незвичні норми. Це – єдиний шлях зрозуміти їх, перетворити з екзотики на повсякденність. Врешті-решт, подумав я, нам по-справжньому поталанило – творити практику застосування нових законів! |
Логос Україна КАРМАЗІН Вячеслав Якович Зміст КАРПЕНКО Маргарита Євгенівна