Віталій Григорович Радецький — перший серед військовослужбовців, кому було присвоєно звання генерала армії України. З його ім’ям пов’язане активне реформування і будівництво Збройних Сил України. Обіймаючи найвищі посади, завжди керувався головним принципом: Програма будівництва і розвитку Збройних Сил України — це державна програма. Один міністр йде, інший — приходить, а програма повинна бути стрижневою. Народився 1 січня 1944 р. у м. Христинівка Черкаської області в родині

службовця. У 1963 р. закінчив Одеський механіко-технологічний технікум, працював змінним майстром на Одеському борошномельному комбінаті. Однак невдовзі вирішив кардинально поміняти професію. Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище (1968) та був направлений до Прибалтійського військового округу на посаду командира мотострілецького взводу. З 1968 до 1972 рр. пройшов шлях від командира мотострілецької роти до командира мотострілецького батальйону Далекосхідного військового округу. Після закінчення Військової академії ім. М. В. Фрунзе (1975) направлений в Групу Радянських військ у Німеччині, де спочатку обіймав посаду заступника командира, а з 1977 р. — командира мотострілецького полку. У 1980 р. — заступник командира, з 1984 р. — командир мотострілецької дивізії Прикарпатського військового округу. Після навчання у Військовій академії Генштабу ЗС СРСР ім. К. Є. Ворошилова (1989) — перший заступник командувача армії Прикарпатського військового округу. З 1991 р. — командувач танкової армії Київського військового округу, а у 1992 р. — командувач військ Одеського військового округу. У жовтні 1993 р. В. Радецького призначено Міністром оборони України. Віталій Григорович приділяв увагу не лише перспективам розвитку сучасного війська, а й вирішенню соціально-побутових проблем військових. У 1995 р. згідно Указу Президента України «Про утворення Головної інспекції Міністерства оборони України» В. Радецького призначають очолювати новостворену Головну інспекцію МОУ, основна мета якої — посилений контроль за станом реформування та будівництва ЗСУ. За десять років служби він зробив вагомий внесок у покращення бойової, оперативно-тактичної та морально-психологічної підготовки військ. З 2005 по 2009 рр. — начальник Національної академії оборони України. За період керівництва впровадив у навчальний процес прогресивні методології для боєздатності армії, зокрема, створена система курсової підготовки офіцерів-розвідників. У 2006 р. захистив кандидатську дисертацію «Розвиток воєнного мистецтва у війнах періоду другої половини XX століття». З 2009 р. — у відставці. За сумлінну службу нагороджений 40 орденами та медалями. З дружиною Юлією Леонтіївною виховали двох чудових синів — Олександра та Сергія, тішаться онуками — Віталієм та Настею.