Історичний нарис

Наука інтернаціональна за своєю природою, але формування її структур і професійного співтовариства завжди здійснюється в національному середовищі і несе на собі відбиток національного. Перш за все національне виявляється в тих наукових напрямках, які безпосередньо орієнтовані на вивчення, розроблення і продукування національної культури. Драматична історія України, періоди бездержавності наклали свій відбиток на розвиток науки і формування національного наукового співтовариства. Особливу увагу при аналізі історичного руху української науки привертають аспекти культурно-етнічної, соціально-політичної (коли йдеться про сутність національної науки) і методологічної орієнтації. «Національна наука», що розглядається під таким кутом зору, постає в характеристиках прояву ментальності народу в науковій творчості, впливу культури на науку. Кожна країна, яка розвиває науку, утворює відповідний науковий простір — відносно замкнену систему функціонування науки як частини культури. Цей простір певним чином кореспондує з державним національним простором — у цьому і виявляється національний характер науки. Структура наукового простору може бути різною. Сьогодні її вирішальні складники — фундаментальна, прикладна і технічна сфери. Взаємодія цих складових у процесі їх функціонування забезпечує цілісність і розвиток національної науки. Невизначеність та нестійкість структурних відносин українського наукового простору наклала відбиток на розвиток наукових процесів. Вона не дозволяла послідовно і систематично розробляти окремі напрями, сприяла збереженню великої питомої ваги громадських наукових товариств, що діяли не на професійній основі і програвали західним науковим установам у фаховості і матеріальному забезпеченні. Звідси ж пояснюється ще одна характерна риса українських наукових еволюцій — хвилі аритмічності наукових досліджень, розвитку окремих напрямів, а також міграція вчених у наукові центри інших країн. Отже, українська наука та її історія значно відрізняються від традиційних структурованих і поступово прогресуючих у своєму кумулятивістському русі за обсягом накопичених знань наукових систем країн Західної Європи і США. Феномен української науки парадоксальний у тому відношенні, що вона протягом майже всієї своєї історії перебувала в непевному стані буття-небуття. Її динамізм був не стільки науково-суттєвий, скільки науково-буттєвий. «Бути чи не бути»— питання, яке визначало не тільки зусилля подвижників української науки, отже, і виживання останньої, а й, значною мірою, сам зміст цих зусиль, тобто характер та динаміку її компонентів і структури. Тільки з огляду на постійне відтворення головних складників української науки вона могла існувати і існувала, але за цих умов важко було сподіватися на її постійний і значний прогрес. Цьому висновку, здавалося б, суперечить розвиток науки і техніки в Україні за часів СРСР. Адже тоді працювали добре розвинені і структуровані Академія наук України, численні галузеві наукові центри, вузівська наука, державні комітети, комісії з науки і техніки та ін. Досягнення науки України були визнані в усьому світі в найпрестижніших галузях сучасного знання (кібернетиці, літакобудуванні, електрозварюванні, машинобудуванні і т. д.). Але насправді існуючий науковий простір був науковим простором СРСР, наука України була лише його частиною. Після розпаду СРСР він зруйнувався, але це не означало автоматичного утворення наукових просторів колишніх республік, оскільки порушилася стара пропорційність наукових складників, а нова лише повинна була сформуватися. Багато дослідників пов’язують особливості української історії і культури з пограничним характером буття України— між грецько-візантійською і західною культурами, між «Сходом і Заходом», «Заходом і Росією». І як кожне пограниччя, зазначав Омелян Пріцак, ця територія «вагітна», з одного боку, злиттям багатства різних культурних традицій, з іншого— суперечностями, які різні складники переносять із собою. Вказана обставина й не могла не позначитися на розвитку української науки, на її специфіці, проблемах, а також і на перспективах. Принциповою для пояснення факту дивовижного збереження Україною своєї наукової ідентичності в складних і змінних історичних умовах може бути думка М.Костомарова і М.Грушевського про багатомірність і багатопричинність, але в той же час про самостійність українського історичного процесу, ця самостійність мала місце, незважаючи на мінливість пограничного буття України. Тому розвиток української науки не можна позбавляти логіки і закономірності. Навіть побіжний погляд на історичну динаміку наукових інтенцій і інституцій в Україні, їх карколомні переорієнтації і перебудови, падіння і злети дозволяє висловити гіпотезу щодо загадкового паралелізму розвитку наукової раціональності і позанаукових форм її культурно-історичного контексту — проблеми, яка гостро стоїть тепер у світовому наукознавстві. Сутність вказаної гіпотези полягає у фіксації і поєднанні двох принципів: принципу наукової диверсифікації і принципу соціокультурного вибору. Згідно з першим, іманентна логіка

наукового пізнання в кожній точці своєї історії має багато можливостей подальшого розгортання, і всі ці рухи, якби вони могли зреалізуватись, були б логічно послідовними, і когнітивна наукова чистота була б забезпечена у будь-якому разі. Але (і тут вступає в дію принцип соціокультурного вибору) логіка соціального контексту, яка існує ніби поза наукою, реально впливаючи в кожний момент на неї, робить цю багатоваріантну іманентну невизначеність наукового розвитку цілком визначеним однозначним рухом у відповідності з собою. Отже, в такий спосіб поєднується і взаємоувідповіднюється самостійна логіка наукового пізнання (історія науки) і не менш самостійна логіка суспільного життя (історія суспільства). Враховуючи ці особливості, є сенс розглянути розвиток української науки як процес формування національних професійних співтовариств учених в різних галузях. Найстаріші письмові пам’ятки України-Русі свідчать про високий рівень культури давньоруської держави. Сягаючи своїм корінням у глибину культури східного слов’янства, вона збагатилася досягненнями візантійської культури. Поряд із перекладною літературою, через яку потрапило багато відомостей античної науки, тут рано з’явилися й оригінальні праці з різних галузей знання. Важливу роль у культурі княжої доби відіграла поява писемності, яка виникла ще у IX ст., до створення слов’янської азбуки — кирилиці. Письмові пам’ятки відмічені пошуками істини, основ буття і громадського правопорядку. Спочатку в них переважає вплив спекулятивної думки, наслідування Візантії. У центрі тодішньої науки стоїть теологія, часто забарвлена філософським змістом. Відповідні твори зв’язані не тільки з думками отців церкви та античної філософії, але й з народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й філософію, тогочасна наука опрацьовувала на рівні Візантії та Західної Європи також інші галузі знання: історію, право, природознавство, математику, астрономію. Природознавству присвячений «Шестиднев», що характеризує окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією. Про різних тварин, рослини і камені оповідає «Фізіолог». «Космографія» Козьми Індикоплова дає загальну характеристику світобудови. Церковне право опрацьовується в багатьох «кормчих» книгах. Дуже поширені були збірки статей енциклопедичного характеру («Ізборники князя Святослава», 1073, 1076 рр.), збірки афоризмів («Бджола», «Ізмарагд» та ін.). Знання-мудрість було у великій пошані не тільки в духовних колах. Князі цікавляться досягненнями культури і сприяють її розвиткові. Невипадково кафедральний собор Києва присвячений святій Софії-мудрості. При ньому створена перша публічна бібліотека. Другий відомий культурний осередок — Києво-Печерська лавра, далі — інші монастирі та княжі двори. Поруч духовних, що посвятили своє життя науці, багато з’являється і світських осіб. З перших найбільше вславилися як «книжники і філософи» київські митрополити Іларіон та Клим Смолятич. У відомому «Слові про закон і благодать» (близько 1050 р.) митрополит Іларіон, крім церковної проповіді до Ярослава, дає характеристику всім київським князям, починаючи від Ігоря. У полеміці Клима Смолятича з Хомою (близько 1147 р.) використовується аргументація з філософсько-теологічних творів Гомера, Платона, Арістотеля. Із світських широко відомі своїми знаннями князь Всеволод, який говорив п’ятьма мовами, його син Володимир Мономах, автор твору педагогічного змісту «Повчання дітям», філософ — волинський князь Володимир Василькович. Основою освіти того часу були переклади з візантійських, грецьких, пізніше єврейських, арабських, латинських джерел. Переклади не тільки збагачували фактичні знання, але й ставали джерелом для розвитку власної думки. З дрібних записів про зміну князів, їх заповіти, війни, договори, астрономічні явища, стихійні лиха складаються місцеві хроніки-літописи — початок української науки. «Руська правда», найстаріший слов’янський правний кодекс ХІ–ХІІ ст., свідчить про його підготовку й порівняльний аналіз візантійського, західно-європейського і староруського звичаєвого права. Поряд із місцевими ори-гінальними історичними працями в XI–XIIст. були поширені й перекладні візантійські хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли тощо). Автори історичних творів робили спроби зв’язати історію України-Руси зі світовою історією.

Точністю географічного опису відзначається опис паломництва Данила Мниха до Святої землі (близько 1106–1108 рр.). Він був перекладений у ті часи на німецьку, французьку й грецьку мови. Знання з різних галузей природничих і технічних наук (ботаніки, зоології, ґрунтознавства, географії, геометрії, механіки, фізики, геодезії, астрономії, хімії, техніки тощо) були досить поширені, знаходили практичне застосування в спорудженні архітектурних пам’яток і оборонних укріплень, видобуванні сиродутного заліза і перетворенні його на сталь, одержанні різнокольорових перегородчастих емалей на виробах із золота й міді, виготовленні віконного скла, цегли тощо. Про це свідчать численні вироби ремесла, архітектурні й мистецькі пам’ятки Київської Русі, розвиток землеробства й скотарства, військової справи й торгівлі та багато господарських і технічних досягнень. Зодчі в X–XI ст. побудували Десятинну церкву, Софійський і Успенський собори в Києві, Спаський собор у Чернігові, потужні оборонні земляні вали з дерев’яними конструкціями-клітями всередині тощо. В XIIст. в Києві було споруджено велику кам’яну підпірку-стіну біля Видубицького монастиря (1119 р.) і перший міст через Дніпро (1115 р.). Як свідчить «Руська правда», в Русі проводилися землемірні роботи. Потреби господарства й торгівлі викликали розвиток математичних знань. Чимало письменних людей було не тільки серед князів, дружинників, духовенства, але й серед міських ремісників та торговців. Вони добре розумілися на всіх правилах арифметики, знали лічбу великих чисел. В старих джерелах збереглися деякі відомості й про розвиток медичної справи. Розвиток науки цієї доби спинили, знищивши її надбання, набіги кочівників та внутрішні чвари й війни. Якийсь час вона знаходить захист і опіку в галицько-волинських князів (XII–XIV ст.). Тоді стають помітні впливи й активні контакти із західноєвропейськими осередками науки, як це видно з княжих грамот, літописів, із законодавчих актів і їх зведень. XVI–XVII ст. — це доба україн-ського гуманізму. Із занепадом Візантії нові західні рухи рефор-мації, гуманізму, ренесансу привертають увагу українських освічених кіл. Українська молодь їздить на навчання до університетів у Кракові, Празі, Падуї, Болоньї, до протестантських шкіл Німеччини, до єзуїтських колегій у Польщі. Нові ідеї поширюються в українських культурних осередках і школах Релігійна боротьба, оборона віри й національної культури вимагають широкої освіти. Навіть у богословській полеміці виникає потреба в знаннях античної філософії, грецької та латинської мов. У полемічних виступах українських гуманістів виявляється різнобічна наукова підготовка. Студії над перекладами та рідною письмовою мовою вимагали філологічних знань, переклади книжок із різних галузей сприяли розробці наукової термінології. В численних друкарнях разом із церковними і полемічними творами друкуються граматики, словники-лексикони (Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та ін.), проводяться колективні праці над критичними виданнями Святого Письма, видаються богословські трактати, в яких проглядають філософські мотиви. Закладаються основи української граматики, лексикології, музикознавства. Багато зробив культурний осередок у Києво-Печерській лаврі, очолюваний архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Виняткова роль у розвитку культури XVI–XVII ст. братств — громадських організацій міського й почасти сільського населення України. Братства — релігійно-національні товариства, які утворювалися при церковних парафіях. Члени ремісничих і цехових організацій по містах України продовжували традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

Братства насамперед виконували релігійноблагодійні функції: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим, організовували лікарні та ін. Коло діяльності братств, які набирали дедалі більшого впливу, розширилося в XVI–XVII ст., в добу посиленої латинізації та полонізації в Україні. Допомагаючи зберігати віру, обряди та звичаї, братства ставали активними оборонцями національної самобутності народу. Братські школи відкрили новий етап розвитку народної освіти в Україні, сприяли поширенню на всіх українських землях шкіл, що утримувалися не церквою чи феодалами, а широкими колами населення міст і сіл. Школи братств безпосередньо передували Київській академії — першому вищому навчальному закладу східнослов’янських народів. Київська братська школа, об’єднавшись у 1632р. з Лаврською школою, заснованою 1631р. київським митрополитом Петром Могилою, стала називатися Київською колегією та 1633р. офіційно здобула статус вищого навчального закладу. Її фундатор П.Могила власним коштом обновив заклад, вдосконалив систему навчання, допомагав неімущим вихованцям. Першими ректорами колегії були Трофимович-Козловський і С.Почаський. Ректор І.Гізель запровадив систему класів, за якою здійснювалося навчання. Повний курс навчання тривав 12 років. У класах аналогії й фарі вчили читати й писати, в граматиці вивчали повні курси граматик, у синтаксисі — перекладали. Викладалися також катехізис, арифметика, нотний спів, частково — інструментальна музика й малювання. З цих нижчих класів учень переходив у середні — піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчалася філософія, яка поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику. Польський уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би право носити титул академії. Студенти діставали ґрунтовну філологічну підготовку, знання слов’янської і старої української літературної, грецької, латинської, польської, згодом російської, французької, німецької, староєврейської мов. Вони оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, частково середньовічну літературу, історію, географію. Пізніше були введені курси математики та медицини. Розширювалося значення художньої і музичної освіти. Колегія мала велику й ґрунтовно підібрану бібліотеку. В другій половині XVIIIст. вона налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів. Вже в часи митрополита П.Могили колегія була не тільки навчальним закладом, але й осередком учених та письменників України. Це так званий Києво-Могилянський атеней, до якого входили визначні культурні діячі: філософ Й.Кононович-Горбацький, письменники А.Кальнофойський, С.Почаський, Й.Калимон, Т.Баєвський, X.Євлевич та ін. Найдавнішою поетикою, створеною у Київській академії, вважається «Книга про поетичне мистецтво» (1637 р.) А.Стерновецького. Найдавніший курс риторики написаний 1635р. Й. Кононовичем-Горбацьким. І. Галятовський створив перший вітчизняний курс гоміолетики (теорії проповіді). Ректор колегії Л.Баранович заснував Києво-Чернігівський культурний осередок, діяльність якого пов’язана з друкарнею, яку було відкрито 1674р. у Новгороді-Сіверському. Усі члени осередку були вихованцями Київської академії та розвивали традиції київської школи поезії. У 60-ті роки XVIIст. колегія прийшла до занепаду, але наприкінці 60-х років навчання у ній було відновлене. У грудні 1670р. в універсалі польського короля Міхала Вишневецького заклад визнано академією. У Росії статус академії підтверджено царськими указами 1694 і 1701рр. У цей час з її стін виходять видатні діячі української культури С.Яворський, Д.Туптало, А.Стаховський, Й.Кроповський, Л.Боболтський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець XVII–початок XVIII ст., особливо в час ректорства Й.Кроповського і патронату над Київською академією гетьмана І. Мазепи.

У цей час відновилися публічні диспути, для чого видавалися спеціальні тези, проводилися культурно-мистецькі свята на кінець навчального року з виставами, декламаціями, іграми. Навколо В.Ясинського та Й.Кроповського гуртується новий культурний осередок, до якого входять С.Яворський, І.Мигура, І.Ярошевський, Л.Горка, Г.Бужинський, Г.Вишневський, І.Горленко, Ф.Лопатинський. Феофан Прокопович у 1704–1705рр. викладав в академії поетику, яка вплинула на українське і російське книжне віршування. Він створив трагікомедію «Володи-мир» — перший український драматичний твір на теми з рідної історії. Новий етап розвитку академії пов’язаний з діяльністю Р.Заборовського, який став київським митрополитом 1731р. З його ініціативи розширюється навчальна програма, вводиться курс лінгвістики, зростає кількість студентів. В другій половині XVIIIст. Київська академія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад. Останнім великим ученим академії був І.Фальковський. Він займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав в академії арифметику, геометрію, алгебру, вищу математику, німецьку мову, філософію. Академію закрито в 1817р. Її традиції і функції перейняли Київська духовна академія, яку відкрито 1819р., та Київський університет, заснований у 1834р. Києво-Могилянська академія мала велике й вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури і літературного процесу в XVII—XVIIIст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов’янського світу. Філософські праці Й.Кононовича-Горбацького, І.Гізеля, Й.Кроповського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського, Г.Сковороди, Я.Ковельського залишили яскравий слід в українській культурі. В академії навчалися історики С.Величко, Г.Грабянка, П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, М.Берлинський. З неї вийшли державні діячі України і Росії: гетьмани Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Семен Палій, віце-канцлер Олександр Безбородько. У Київській академії відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна і поетична школа — К.Сакович, Л.Баранович, І.Максимович, Д.Туптало, Ф.Прокопович, Г.Кониський, М.Довгалевський, І.Некрашевич, Г.Сковорода. Професори академії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія українського поетичного мистецтва — Ф.Прокоповича, П.Конюскевича, М.Довгалевського, Г.Кониського та ін. Викладачі й вихованці академії видали велику кількість українських поетичних книжок, укладали рукописні збірники, до яких записували пам’ятки літератури. У Київській академії виник і розвинувся український театр, в якому розігрувалися містерії.

Для нього писалися драми й діалоги, ставилися інтермедії та інтерлюдії на теми з місцевого життя. Від шкільного театру беруть свій початок вертеп і вертепна драма. Феофан Прокопович започаткував жанр трагікомедії і ввів за античною традицією хор. У Київській академії навчалися українські художники І.Мигура, Г.Левицький, Д.Гамеховський, Л.Тарасевич, композитори М.Березовський, А.Ведель. Тут виховувалася практично вся творча й наукова українська інтелігенція тих часів. Академія підтримувала наукові зв’язки з відомими освітніми закладами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя. Природничі і технічні знання в Україні до XIXст. мали здебільшого прикладний характер і тому не знайшли помітного відображення в спеціальних працях. Але про значний обсяг цих знань свідчить високий розвиток багатьох галузей економічного життя України того часу — землеробства і садівництва, ремісничого й мануфактурного виробництва і промислів, будівельної справи (архітектури) й торгівлі тощо. Вивчення математики — арифметики й геометрії — у XVI–XVIIст. провадилося в братських школах і Київській академії. У XVI–XVIIст. було складено перші карти і «чертежі» — дорожні схеми України для військових та інших потреб. Значні геодезичні вимірювання в Україні було здійснено у XVIIIст. у зв’язку з картографуванням, землевпорядкуванням, будівництвом міст, шляхів тощо. Багато різноманітних практичних знань із хімії, насамперед неорганічної, було поширено в Україні, особливо в поліських і лісостепових її районах, у зв’язку з виготовленням і використанням металів, їхніх сплавів, скла, фарб і емалей, паперу й чорнила, поташу й смоли, селітри й пороху. Геологічні знання були тісно пов’язані з пошуками корисних копалин (залізної руди, шиферних сланців, вапняків, солі, янтарю тощо). В XVIст. почали добувати сіль на озерах поблизу сучасного м.Слов’янська. На початку XVIIIст. відкрито поклади кам’яного вугілля в Донбасі. З кінця XVIIIст. систематичні геологічні дослідження в Україні розпочали комплексні експедиції Петербурзької академії наук (П.С.Паллас, В.Ф.Зуєв та ін.). З робіт цих комплексних експедицій кінця XVIIIст. починаються й систематичні наукові дослідження в галузі фізичної географії в Україні. Більш-менш систематизовані відомості з питань економічної географії вперше зустрічаються в описах губерній та різних статистичних збірниках другої половини XVIIIст. («Генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 рр.» тощо). Практичні наукові знання в галузі біології— одні з найдавніших в історії людства. Тваринний і рослинний світ України поряд із економічним і політичним життям, побутом і звичаями її населення завжди цікавили вітчизняних та іноземних дослідників. Про них пишуть мандрівники XVI—XVIIст. М. Кромер, М.Броневський, Г.-Л.Боплан та ін. Відомості про рослинний світ України вміщують так звані лікарські (аптекарські) порадники й зільники XVIIст. До XVIIIст. належать перші рукописні праці українських авторів із цих питань («Щоденник» Я.А.Маркевича та ін.), друковані праці М.М.Тереховського, а також учасників академічних комплексних експедицій в Україні В.Ф.Зуєва, Й.-А.Гюльденштедта, П.С.Палласа та ін. У 1795р. вихованець Київської академії Я.М.Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизняний підручник із ботаніки, в якому велику увагу приділено вивченню флори України.

Перші палеонтологічні дослідження в Україні проведено в другій половині XVIIст. — розкопки решток мамонта на березі р.Вільшанки (за 30 км від Харкова). Помітним було поширення в Україні медичних знань, особливо в містах. Вихідцем із Західної України був один із перших українських докторів медицини Г.Дрогобич (Котермак). У 1483р. у Римі він опублікував книгу «Прогностичне судження...» (латинською мовою). У 1481—1482рр. Г.Дрогобич був ректором Болонського університету (Італія), а потім багато років працював професором Краківського університету. Найпоширенішими в Україні в XIV–XVIIIст. були знання в галузі технічних наук. Інтенсивно розвивалося металургійне виробництво — добування і обробка заліза, а також кольорових металів. Середньовічні сиродутні підприємства— рудні України забезпечували кричним залізом не тільки власні потреби, а й вивозили його в Росію та Польщу. Окремі рудні XVII–XVIIIст. на Житомирщині, Чернігівщині та в інших місцевостях щороку виробляли сотні і навіть тисячі пудів заліза. В кінці XVIIIст. почала розвиватися чорна металургія на півдні України: в 1797р. став до ладу Луганський ливарно-гарматний завод. Чималих технічних та інших наукових ботаніки, в якому велику увагу приділено вивченню флори України.

в XIXст. тісно пов’язаний з університетами, заснованими на території України. Вони створили умови для формування професійної спільноти і організованої системи досліджень. Університети і чисельні товариства при них стали центрами розвитку науки і культури. Львівський університет заснований австрійським урядом у 1784р. з викладанням спочатку — латинською, а з 1817р. — німецькою мовою. Уже при створенні університету передбачалося, що він дасть можливість для розвитку місцевих духовних сил, зокрема польського і українського населення. У 1787р. при університеті заснований «Studium Ruthenum» — осередок для розвитку української науки. Перші українські кафедри виникли на богословському факультеті. У 1849р. почала працювати кафедра української мови і літератури на філософському факультеті. До 60-х років XIXст. українська і польська інтелігенція виступали разом проти понімечення Львівського університету. Після прийняття Австро-Угорщиною конституції 1867р. в галицькому сеймі почалася багаторічна боротьба між українцями і поляками за національний вплив у Львівському університеті. У 1871р. австрійський уряд відмінив усі обмеження відносно викладання українською і польською в університетах, постановивши, що професорами можуть бути особи, які володіють тією чи іншою мовами. Але на практиці університет швидко полонізувався, українців на кафедри обирали з великими труднощами. Навіть після довгої боротьби української інтелігенції напередодні першої світової війни з 80 університетських кафедр лише 8 займали професори-українці. Чернівецький університет (заснований 1875 р.) закінчили І.Франко, Л.Мартович, Д.Лукіянович. Готувалися в ньому до професури В.Мількович (професор-історик в університеті, 1895– 1919 рр.), О.Колесса. Серед ректорів Чернівецького університету

українці К.Томащук (1875–1876 pp.), О.Калужняцький (1889–1890 pp.), Є.Козак (1907–1908 pp.). У 1875р. з 208 сту-дентів — 41 українець, в 1914р. з 1198 — 303. Було засновано університети в Харкові (1805р.), Києві (1834 р.), Одесі (1865 р.), виникли наукові товариства при них, які стали центрами розвитку науки. В університетах професура поступово почала розвивати дослідження в галузі математики, природознавства і соціогуманітар- них наук. Частину професорів, що працювали в універси-тетах на початку ХХст. і мали значний науковий доробок з різних галузей науки, було обрано в різні роки в Українську академію наук, де вони стали фундаторами академічних інституцій, — Д.І.Багалій, С.О.Смаль-Стоцький, П.А.Тутковський, М.І.Туган-Барановський, Й.Й.Косоногов, М.С.Грушевський, С.Н.Бернштейн, О.О.Богомолець, О.І.Бродський, Д.О.Граве, В.Я.Данилевський, Ф.М.Колесса, М.П.Кравчук, А.М.Лобода, В.І.Лучицький, О.В.Палладін, В.М.Перетц, С.Л.Рудницький, А.О.Сапєгін, М.Є.Слабченко, М.Д.Стражеско, К.Й.Студинський, М.Ф.Сумцов, В.П.Філатов, І.І.Шмальгаузен, Ф.І.Шміт, В.Г.Щурат та ін. Наприкінці ХІХст. один за одним засновані три вищих технічних навчальних заклади — Харківський технологічний (1885 р.), Київський політехнічний (1898 р.) інститути і Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), яке в 1912р. перетворене в Гірничий інститут. Ці інститути суттєво розширили спектр досліджень у галузі природничих, прикладних і технічних наук і в короткі строки стали новими центрами науки. Чимало їхніх професорів було обрано в Академію наук і зробило вагомий внесок в її становлення і розвиток — С.П.Тимошенко, В.Г.Шапошніков, В.О.Плотников, О.М.Динник, Г.Ф.Проскура, Є.О.Патон, Є.П.Вотчал, Л.В.Писаржевський, А.В.Думанский та ін. На початку XXст. в Україні існували десятки наукових, науково-технічних та краєзнавчих товариств. Цей «суспільний» сектор науки теж справив внесок в розвиток науки. Наукові товариства стверджували принцип колективної праці вчених над розв’язанням наукових проблем, що сприяв формуванню кваліфікованої спільноти. Суттєвим був пункт у статутах товариств про можливість створення в них тимчасових комісій і комітетів для вивчення тих чи інших питань. Цей пункт давав можливість оперативніше реагувати на появу нових проблем або ситуацій, що потребують дослідження. Товариства рішенням загальних зборів могли міняти кількість секцій і групувати предмети дослідження, чого не могли вузи і Академія наук і що мало важливе значення в умовах революції в науці і швидкої її диференціації. Все це дозволяло членам товариств бути вільнішими у визначенні напрямів наукового пошуку. Найстаріші в Україні наукові товариства — Харківське філотехнічне (засноване у 1810 р.) та Товариство наук (1812–1829 pp.). Останнє складалось із двох відділень: природничого і словесного. Формою діяльності Товариства були засідання, на яких робили доповіді його члени. Пізніше почали створюватися спеціалізовані товариства: Товариство сільського господарства Південної Росії в Одесі (1828 p.), Товариство київських лікарів (1840 p.), Одеське товариство лікарів (1849 p.), Харківське медичне товариство (1861 p.), Одеське товариство інженерів і техніків (1864 p.). Сприятливим фактором пожвавлення діяльності наукових товариств в Україні виявився російський університетський статут 1863 p., який надавав університетам певної самостійності розвитку в залежності від місцевих умов. Одним із напрямів цієї самостійності стала можливість створення наукових товариств в університетських центрах. Особливо значною виявилася діяльність товариств природодослідників, створених при Харківському (1869 p.), Київському (1869 р.) і Новоросійському (1870 р.) університетах. Головною метою товариств природодослідників стало вивчення органічної і неорганічної природи України, її природних ресурсів. З організацією університетських товариств дослідження природи України набули систематичного характеру, розповсюдилися на раніше не вивчені території, сприяли росту наукового і кваліфікаційного рівня природодослідників— співробітників університетів. У 1872р. у Харкові засноване Товариство дослідницьких наук, що складалося з двох секцій: фізико-хімічної і медичної. У 1893р. це Товариство розпалось на Товариство фізико-хімічних наук і Товариство наукової медицини і гігієни. У 1879р. виникло Харківське математичне товариство. Ці товариства мали свої наукові видання. Серед учених, які активно працювали в харківських наукових товариствах, один із засновників фізичної хімії — М.М.Бекетов,

творець електронного осцилографа Д.А.Рожанський, фізик М.Д.Пильчиков, математики С.Н.Бернштейн, О.М.Ляпунов, Д.М.Сінцов, біогеограф А.М.Краснов, біолог Л.С.Ценковський, біохіміки В.І.Палладін і Д.Я.Данилевський, геологи Н.Д.Борисяк і І.Ф.Леваковський, офтальмолог Л.Л.Гіршман. У 1901р. засноване Катеринославське наукове товариство, у 1912р. — Науково-технічне товариство при Катеринославському гірничому інституті, в яких працювали видатні спеціалісти: Л.В.Писаржевський, М.М.Федоров, Л.Д.Шевяков, О.М.Терпигорев, В.I.Пичета, О.М.Динник, М.З.Залеський, Д.I.Яворницький, П.Г.Рубін, О.П.Виноградов, Л.М.Фортунатов, Я.І.Грдина та ін. У 1910р. організоване Кримське товариство природодослідників і любителів природи, яке випустило 12 томів «Записок», в яких вміщувалися матеріали і статті з ботаніки, зоології, геології, археології Криму. Активними членами Товариства в різні роки були відомі вчені Є.В.Вульф, І.І.Пузанов, Л.С.Берг, М.В.Насонов, Д.І.Белінг, Г.В.Артоболевський, В.І.Вернадський, О.Є.Ферсман, О.А.Яната, М.І.Андрусов, А.І.Криштофович та ін. Ряд наукових російських товариств зробили суттєвий внесок у розробку українознавства. У заснованому в 1839р. в Одесі Товаристві історії та старожитностей цінними для української науки виявилися дослідження грецької колонізації Причорномор’я і історії Запоріжжя. У 1843р. в Києві заснована Археографічна комісія, яка під керівництвом В.Б. Антоновича зібрала неоціненний документальний матеріал з історії України (4 томи «Памятников», а потім багатотомний «Архив Юго-Западной России»). Комісія і заснований при Київському університеті Центральний архів для актів з історії Правобережної України об’єднали таких видатних дослідників, як О.І.Левицький, М.Ф.Владимирський-Буданов, І.М.Каманін, І.В.Лучицъкий, М.С.Грушевсъкий, Д.I.Багалій та ін. В «Архиве», крім публікацій цінних джерел і матеріалів з української історії, надруковано багато праць і монографій з політичної історії, соціально-економічних відносин України, історії українського права, церкви, археології. На початку 1870-х років заходами Старої Громади заснований Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому працювали історики В.Б.Антонович і М.П.Драгоманов, антрополог Ф.К.Вовк, соціолог М.І.Зібер, історик права О.Ф.Кістяківський, мовознавці К.П.Михальчук і П.Г.Житецький, статистик О.Русов, етнографи П.П.Чубинський, М.В.Лисенко та ін. Результатом дослідження стали 7 томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872–1878 pp.). Визначне значення мали видані відділом два томи «Исторических песен малорусского народа» з поясненнями В.Б.Антоновича і М.П.Драгоманова (1874–1875pp.). У 1874р. у Києві був скликаний Археологічний з’їзд, який став демонстрацією наукових досягнень з українознавства. Ця демонстрація стривожила російський уряд. Цар Олександр II наказав закрити Південно-Західний відділ Географічного товариства. У 1876р. виданий царський указ про заборону українського друкованого слова. Але українські наукові діячі продовжили свою працю в російських наукових осередках: Товаристві Нестора-Літописця, заснованому 1876р. при Київському університеті і очолюваному В.Б.Антоновичем і М.П.Драгомановим; Історично-філологічному товаристві в Харкові (1876 p.), де працювали видатні українські вчені Д.І.Багалій, Д.Міллер, О.О.Потебня, М.Ф.Сумцов та ін. Науковими осередками в українській провінції стали архіви і комісії в Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Харкові, Сімферополі; Церковні археологічні товариства, комітети та комісії в Кам’янці-Подільському, Полтаві, Чернігові. Відроджуються місцеві музеї української старовини й мистецтва. В Катеринославі розгорнув цінні дослідження Запоріжжя Д.І.Яворницький, з Черніговом пов’язана етнографічна діяльність Б.Д.Грінченка. На початку XXст. наукове життя в провінції пожвавилося, тут зросла кількість наукових осередків, підвищилася їхня активність. Кінець XIX — початок XXст. — час зародження нової форми суспільного і наукового руху — краєзнавства. Десятки краєзнавчих осередків виникли в багатьох губернських і повітових містах України. Ці товариства і гуртки були багатогалузевими. Вони прагнули охопити весь комплекс проблем, пов’язаних із дослідженням повіту, губернії, краю.

Тут вивчалися природні ресурси, рослинний і тваринний світ, археологія та історія даного району, його фольклор і т. д. Краєзнавчі організації об’єднували не тільки учених-дослідників, але й широкі кола місцевої інтелігенції. Існували вони на громадські кошти або підтримувалися земствами. Розвиток краєзнавства не вичерпувався вивченням місцевого краю, але являв собою широкий демократичний рух із науково-просвітницькими цілями. Видатна роль у формуванні національного наукового співтовариства належить Науковому товариству ім. Шевченка у Львові та Українському науковому товариству у Києві — першим організаціям академічного типу в Україні, які сприяли постановці і вирішенню на високому науковому рівні широкого спектра українознавчих досліджень. Ці наукові товариства, що завоювали міжнародне визнання, слід розглядати як попередників Української академії наук. Товариство ім. Шевченка у Львові як культурно-просвітницька організація виникло у 1873р. У перші роки діяльності Товариства переважала культурно-просвітницька робота, яка збігалася із спрямованістю організованої у 1868р. «Просвіти», але широко розгорнулась і видавнича діяльність. Крім української художньої літератури, Товариство видавало українські журнали «Правда» і «Зоря», а з 1897р. — «Літературно-науковий вісник». З ініціативою перетворення Товариства ім.Шевченка в наукове виступили О.Кониський, О.Барвінський, В.Б.Антонович. 13 лютого 1892р. Товариство (воно стало називатися Наукове товариство ім. Шевченка) прийняло новий статут, згідно з яким засновувалися три секції: філологічна, історико-філософська і математико-природничо-медична. Для вирішення конкретних наукових завдань передбачалося створювати комісії. В організації НТШ велика заслуга О.Кониського, який розробив програму досліджень Товариства з усіх основних галузей українознавства. Найплідніший період діяльності НТШ пов’язаний із головуванням М.С.Грушевського (1897—1913 pp., у 1895–1913 pp. — редактор «Записок НТШ»). Під його редакцією вийшло 110 томів «Записок...» Товариства, майже 30 томів інших видань, 88 книг «Літературно- наукового вісника» (1898– 1905 pp.). Під керівництвом М. Грушевського особливо розгорнулася робота історико-філософської секції, в якій працювали видатні українські історики С.Томашевський, І.Джиджора, І.Крип’якевич, М.Кордуба, В.Герасимчук, І.Кревецький, О.Терлецький та ін. З ініціативи М.С.Грушевського у 1895р. виникла Археографічна комісія, задумане видання літописів і хронік, матеріалів юридичного, історико-літературного, історико-статистичного, істо-рико-етнографічного характеру, матеріалів з історії церкви і освіти. При історико-філософ-ській секції працювали археологічна і статистична комісії. Розквіт філологічної секції НТШ пов’язаний з головуванням Івана Франка. З 1898р. почав виходити «Збірник філологічної секції НТШ» (до 1938р. вийшло 23 томи). Був опублікований ряд текстів давньої літератури і історико-літературознавчих досліджень М.Возняка, Я.Гординського, М.Грушевського, В.Доманицького, О.Єнсена, П.Зайцева, О.Лотоцького, М.Павлика, В.Перетца, К.Студинського, І.Франка, В.Щурата, О.Кониського. Робота етнографічної комісії (Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Франко, Ф.Колесса та ін.) дала низку капітальних досліджень. Вийшло 38 томів «Етнографічного збірника» і 20 томів «Матеріалів до української етнології». Комісія здійснила ряд експедицій. Велика роль у постановці і здійсненні антрополого-етнографічних досліджень належить В.Гнатюку. Багато зробив для української науки організатор і керівник математико-природничо-медичної секції В.Левицький. 40 років він редагував її видання. Уже в перших томах «Записок НТШ» з’явились праці з фізики, ботаніки, хімії, медицини професорів І.Пулюя, І.Горбачевського, І.Верхратського, О.Черняхівського та ін. Ця секція знаходилася в більш складному становищі в порівнянні з іншими, позаяк Товариство не мало можливості розгорнути оснащені сучасною технікою лабораторії, проте і тут ряд досліджень одержали європейське визнання. НТШ стало важливим фактором національно-культурного розвитку українського народу, виступало як ініціатор і організатор багатьох суспільних починань. Велика заслуга НТШ у розвитку української освіти і вищої освіти. Послідовна позиція Товариства з цих питань дала можливість багато зробити для відкриття українських гімназій і шкіл, українізації Львівського університету, самої постановки українознавства у вищих школах.

Протягом своєї історії Товариство також представляло українську науку на міжнародному рівні, ведучи обмін науковою інформацією, беручи участь у міжнародних конгресах, маючи в своєму складі почесними членами видатних учених з інших країн. Українське наукове товариство у Києві (1907–1921 pp.) — перша національна наукова інституція на території Росії. Незважаючи на короткий строк своєї діяльності, Товариство зробило значний вклад в історію організації науки в Україні. Слідом за НТШ у Львові УНТ внесло вклад у становлення системи українознавчих досліджень, визначило їх структуру і стратегію, які були сприйняті і розвинуті надалі Українською академією наук. Головним підсумком діяльності УНТ стало формування національної спільноти учених, які зосередили свої зусилля на проведенні досліджень у галузі українознавства. Засноване на демократичних принципах вільної асоціації учених, Товариство заклало фундамент для ефективної розробки українознавчих досліджень у галузі історії, філології, статистики, етнографії, історії українського мистецтва, фольклору, природознавства і техніки. Серед відомих спеціалістів, які працювали в Товаристві, історики М.С.Грушевський, О.І.Левицький, І.М.Каманін, О.С.Грушевський, М.Ф.Біляшівський, В.Л.Модзалевський, філологи В.М.Перетц, А.Ю.Кримський, Є.К.Тимченко, К.П.Михальчук, Б.Д.Грінченко, М.І.Петров, І.І.Огієнко, С.О.Єфремов, А.М.Лобода, П.І.Зайцев, етнографи Ф.К.Вовк, О.Г.Алешо, мистецтвознавці Г.Г.Павлуцький, Д.М.Щербаківський, К.В.Широцъкий, С.О.Таранушенко, Ф.Л.Ернст, правознавці Б.О.Кістяківський, М.П.Василенко, геологи і географи П.А.Тутковський, В.І.Вернадський, В.І.Лучицький, В.В.Дубянський, М.І.Безбородько, В.В.Різниченко, О.В.Красовський, біологи і медики О.А.Яната, О.В.Корчак-Чепурківський, М.А.Галін, О.Г.Черняхівський, інженери С.П.Тимошенко, І.М.Ганицький, І.А.Чопівський таін. З УНТ пов’язане становлення вищої національної школи: українських університетів і кафедр українознавства в багатьох університетах та інститутах України. Члени УНТ стали провідними співробітниками, керівниками наукових установ, академіками, професорами університетів. З ініціативи УНТ був скликаний з’їзд природознавців України, розпочата робота із створення української наукової термінології, організовані наукові центри і філії Товариства в різних містах України і тим самим закладена основа для демократизації наукового процесу і ефективної територіальної його організації. Для УНТ із самого початку його діяльності була досить характерна орієнтація на наукове обслуговування національно-культурного процесу і тісні зв’язки з суспільно-політичними подіями в Україні. В роки становлення української державності (1917–1918 pp.) УНТ значною мірою забезпечувало кадровий склад вищих представницьких закладів, органів влади і управління і відіграло визначну роль у розгортанні українського культурно-просвітницького руху. З ініціативи Товариства засновані десятки українських гімназій і шкіл, Українська педагогічна академія, Українська академія мистецтв, музеї, газети, журнали, просвітницькі організації. Важливу роль відіграло УНТ у збереженні пам’ятників історії і культури, художніх цінностей, бібліотек, архівів. Видання УНТ — «Записки Українського наукового товариства в Києві», журнал «Україна», «Український науковий збірник», збірники секцій — справили внесок в розвиток національної науки і культури. В УНТ переважала гуманітарна тематика, яка визначила і наступну структуру українознавчих досліджень, зокрема постановку у 1920–30-ті роки в Академії наук України комплексних досліджень природи і людини. Гуманітарна тематика досліджень сприяла розвитку національної самосвідомості та обґрунтуванню підвалин української культури. Особливо широкого розвитку набула розробка питань української філології: уніфікація граматики, складання історичних термінологічних і тлумачних словників, дослідження походження і форм української мови, аналіз літературних пам’яток, історико-літературні та фольклорні роботи. Сформувалися творчі колективи етнографів і мистецтвознавців, які займалися як добором матеріалів, так і

їх систематизацією і аналізом. Були розпочаті роботи в галузі природознавства, техніки, статистики й економіки народного господарства України. В УНТ працювала досить сильна медична секція, яка об’єднала професорів-медиків та лікарів-практиків. За Центральної Ради УНТ ініціювало ідеї заснування Української академії наук. Ідеї заснування національної академії наук обговорювались провідними українськими вченими протягом багатьох років, перш за все в Науковому товаристві ім. Шевченка та Українському науковому товаристві в Києві. При цьому керівною була ідея, що була висунута М.С.Грушевським та його однодумцями, про перетворення на академію наук саме цих наукових товариств. Сприятливий момент для розгортання підготовчої роботи з організації Академії наук України виник у 1918р. за часів Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Навесні 1918р. В.Вернадського, який перебував тоді на Полтавщині, за ініціативою міністра освіти гетьманського уряду М.Василенка було запрошено в Київ для сприяння організації широкої культурної роботи, включаючи активізацію діяльності наукового співтовариства з перспективою організації Української академії наук. В.Вернадський, який розумів перспективи розвитку науки, прагнув застосувати при створенні Української академії наук найпрогресивніші принципи організації науки, широко залучаючи досвід російської, а також ряду закордонних академій і наукових інститутів. Указ з приводу першого складу Української академії наук був прийнятий гетьманським урядом 14 листопада 1918р. В.Вернадського було затверджено головою-президентом УАН. До першого складу Академії наук ввійшли відомі науковці з Києва, Харкова, Петрограда, Москви, Чернівців. Завдяки В.І.Вернадському та першим дійсним членам вдалося сформувати досить досконалу структуру Академії наук, засновану на цілісній концепції, яка акумулювала світовий досвід розвитку фундаментальної науки та досягнення української науки. Найбільші успіхи і традиції були набуті українською наукою в галузі історії і філології. Історико-філологічний відділ УАН у відповідності з першим академічним статутом повинен був об’єднати 18 наукових напрямів, в тому числі такі історичні дисципліни, як історія загальна, слов’янська, литовська, українська, історична географія і етнографія, а також філософія; філологічні: історія всесвітньої літератури, загальне і українське мовознавство, арабо-іранська філологія, тюркологія, слов’янські мови, українська мова. Особлива увага приділялась науковій постановці досліджень в галузі українознавства у всій її багатогранності і взаємозв’язках із світовою наукою та культурою. Оригінальна концепція лежала в основі Соціально-економічного відділу УАН. Вона була запро- понована видатним економістом М.І.Туган-Барановським, який вважав, що в Соціально-економічному відділі, як і в Фізико-математичному, повинні бути належно представлені як теоретичні, так і прикладні дисципліни. Відносно становлення в УАН юридичних наук малось на увазі, що вони повинні займатися не стільки самою юриспруденцією, скільки її доктриною, не стільки технікою і практикою права, скільки його теорією . До того ж юридичні дисципліни повинні тісно змикатись з соціологічними дослідженнями. В цілому концепція організації Академії наук, запропонована В.І. Вернадським і Комісією з вироблення законопроекту із заснування Української академії наук, мала системний і оригінальний характер, була новаторською у справі організації науки. З перших днів свого існування Українська академія наук та її установи розпочали активну роботу. Високий ритм їх діяльності був заданий самим президентом. Великого значення В.І.Вернадський надавав Комісії для дослідження природних багатств України, що була організована ним на зразок аналогічної комісії, яку він заснував в Російський академії наук у 1915р., В.І.Вернадський вважав, що, крім інститутів і кафедр, які об’єднують штатних співробітників Академії наук, слід створити ряд великих комісій, щоб залучити до співробітництва з Академією наук фахівців різного профілю. Такі комісії можна було оперативно створювати, надаючи їм функції своєрідних центрів, навколо яких зосереджувалися б наукові й технічні сили певного наукового напряму. Значною мірою завдяки енергії В.І.Вернадського та його сподвижників надзвичайно складний перший рік існування Української академії наук виявився винятково плодотворним і важливим для її становлення. Вона довела свою життєздатність, посівши гідне місце в Україні. У середині 1920-х років розпочався процес перетворення РАН в АН СРСР як найвищу наукову установу країни, що було наступом на автономію Академії наук України і викликало протести українських учених на чолі з М.С.Грушевським.

Це означало наростання тенденції централізації управління науковою сферою, що було дуже характерним для радянської системи управління державою. Ця тенденція, безумовно, наклала жорсткий відбиток на відносини науки і держави та на умови існування наукового співтовариства. Певна підпорядкованість української науки і залежність Академії наук України від АН СРСР залишалась фактичною весь радянський період історії. Разом з тим централізація сприяла подоланню в Академії наук реліктів змертвілих організаційних форм, які були некритично перенесені при її організації із РАН (кафедри, кабінети і т.д.) і швидкому, поступовому переходу до створення сучасних науково-дослідних інститутів з розвинутою експериментальною базою. Це сприяло виходу науки на передові рубежі пошуку в різних галузях природознавства і технічних наук. Централізація в умовах Радянського Союзу означала також ізоляцію від світової науки. В цих умовах наукове співтовариство СРСР стало виконувати для української науки функції світового наукового співтовариства. Нові напрями досліджень транслювалися в АН України із АН СРСР, а їх результати проходили апробацію і конституціювались крізь фільтр загальносоюзних норм і критеріїв науковості, що мало як свої недоліки, так і переваги. Важливим результатом української науки 1920-х років стала активна і багатогранна розробка питань українознавства у широкому розумінні слова. В цьому плані не лише знайшли продовження традиції національної науки, закладені Науковим товариством ім. Шевченка і Українським науковим товариством, але вони були й суттєво розширені і поглиблені як в самій постановці досліджень, так і в одержаних результатах. Дослідження історії України з кінця минулого століття виконували функцію системоутворюючого ядра в українознавстві. Центрами їх розробки стали численні академічні установи і наукові товариства, як центральні, на зразок Історичного товариства Нестора Літописця, так і місцеві — в різних містах України. Академічні кафедри і комісії очолювали видатні вчені М.С.Грушевський, Д.І.Багалій, М.Є.Слабченко, М.П.Василенко, О.І.Левицький та молоді талановиті дослідники О.Ю.Гермайзе, В.О.Романовський, М.М.Ткаченко, Ф.Я.Савченко та ін. Виключне значення мали створені М.С.Грушевським Історичні установи, в яких працювало понад 100 дослідників, штатних і позаштатних. Крім цього, ним була створена мережа науково-дослідних установ по всій Україні та відновлені контакти з Науковим товариством ім.Шевченка та зарубіжними центрами українознавства. В концептуальному плані серед численних праць істориків, археологів, археографів визначне значення мали праці та ідеї М.С.Грушевського і створена ним у Києві школа істориків. Цю школу кваліфікують як історико-соціологічну школу української історіографії, що об’єднала дослідників для реконструкції історії українського народу і громадсько-державних та культурних інституцій, створених різними верствами українського народу. Характерною особливістю досліджень М.С.Грушевського і його школи був соціологічний аналіз громадсько-економічних і політичних процесів української історії з використанням порів-няльно-історичного методу. Дослідження історії України охопили всі періоди, всі суспільні верстви і всю територію України. Досліджувалася політична, соці-ально-економічна, культурна, релігійна історія українського народу. Історична схема М.С.Грушевського була прийнята і визнана українськими істориками як загальна схема історії України, що встановлювала єдність історичного процесу від князівського часу і до відновлення державності після революції 1917 р.

Особливо важливе значення мало прагнення М.С.Грушевського розгорнути територіальне дослідження історії України, яке він назвав історичним районознавством України. Такий підхід продовжив програму В.Б.Антоновича, але значно розширив і поставив її на національну основу, дав новий імпульс історичним дослідженням. Характерною рисою досліджень у галузі історії України було те, що вони базувалися на міцних підвалинах документальних матеріалів. Археографічна комісія, Архів давніх актів, Центральний архів у Харкові, обласні архіви, архівосховища Росії дали дослідникам багатий матеріал для розвідок і узагальнень. Все це дозволяє цілком визначено окреслити значення досліджень історії України в 20–30-ті роки. При організації Академії наук до числа першочергових завдань в галузі українознавства перш за все увійшли актуальні питання українського мовознавства: обґрунтування норм літературної мови, вивчення історії української мови, зокрема розробка загальної схеми цієї історії і висвітлення питань української діалектології. Новим стало переосмислення досвіду розвитку провідної в українському мовознавстві етнографічної школи, що шукала чистоту української мови в народній пісні, в фольклорі (Є.Тимченко, А.Кримський, О.Курило, І.Огієнко та ін.). Зусиллями визначних українських мовознавців 20-х років О.Синявського і М.Сулими спадщина етнографічної школи критично переосмислена в світлі традицій літературної мови і логіки подальшого її розвитку. Визначне значення мали «Український правопис» (1928 р.) і «Норми української літературної мови» (1931 р.), в яких синтезовані морфологічні і синтетичні норми української мови, а також другий і третій томи «Академічного словника», підготовленого великим колективом упорядників на чолі з С.Єфремовим, В.Ганцовим, Г.Голоскевичем, Б.Грінченком, А.Ніковським. Продовженням досліджень етнографічної школи стало вивчення українських діалектів, що одержало широкий розмах. У 1930–1932рр. опубліковані дві частини першого тому «Історичного словника української мови» за редакцією Є.Тимченка. Багатотомний словник повинен був стати найважливішим джерелом для історії української лексики і мови, але вже підготовлений другий том був знищений. Кращими на десятиріччя виявилися «Курс історії української мови» Є.Тимченка і «Історія української мови» П.Бузука. Плідною була діяльність Інституту української наукової мови, який очолював А.Ю.Кримський. П’ять його відділів і 33 секції видали 15 термінологічних словників із різних галузей науки. Через обмаль коштів не вдалося видати всі 34 ловники, заплановані до 1929 р. У галузі літературознавства видані повні або неповні зібрання творів майже всіх визначних українських письменників, починаючи від I.Котляревського, з вступними статтями і коментарями. Видатним досягненням стало академічне повне видання творів Т.Шевченка: в 1927р. вийшов IV том (щоденник), у 1928 — III том (переписка), підготовлений VIII том (малярські твори). Академічні, напівакадемічні і популярні видання повних і вибраних творів українських класиків мали сильний вплив на розширення історико-літературних досліджень. Крім колективних збірників, опублікована серія монографій і критично-біографічних нарисів, підготовлених на вперше впроваджених у науковий обіг архівних матеріалах і документах. Вперше почали розроблятися питання історії української критики, методології і теорії літератури. Багато зроблено в справі вивчення світової літератури (А.Кримський, М.Зеров, П.Филипович таін.). Величезне значення для розвитку літературознавства мала літературна дискусія 1925–1931рр. Переважно археографічною за своїм змістом була діяльність кафедри західноруського і українського права і комісії при ній. Продовжуючи традицію, що йшла від досліджень у галузі історії права в Українському науковому товаристві, кафедра і комісія обґрунтовували концепцію самостійного українського права. Крім археографічних публікацій, у восьми випусках «Праць комісії для виучування західно-руського та українського права» вміщені оригінальні розробки членів комісії, що стосуються проблем державно-правового життя України в XVI–XVIIIст. (аналіз Литовського статуту, інститутів Магдебурзького права, організації державних установ гетьманської України та ін.). Робота кафедри і комісії західноруського і українського права корелювалася з діяльністю Київського архіву давніх актів, що відобразилось і на тематиці їхніх досліджень, яка представляє і нині інтерес для історика і правознавця. Інший характер носила робота кафедри звичаєвого права (і комісії при ній). Концепція цієї установи ґрунтувалася на уявленні про особливе значення для України звичаєвого права. На основі розробленої комісією програми для збирання матеріалів звичаєвого права були розгорнуті конкретно-соціологічні дослідження в різних місцевостях України, які дали багатий матеріал, котрий можна оцінити як етнографо-соціальний. Звичаєве право стало розглядатися в тісному зв’язку з нормами місцевого самоуправління. Незважаючи на методологічні недоліки, такий підхід орієнтував на дослідження системи правових норм і регуляторів, що склалися в суспільстві після революційного вибуху.

Це було якраз те, чого так завжди не вистачало радянському ладу,— самопізнання, вияву реалій, а не утопій, конкретики, а не лозунгів-ілюзій. У цьому контексті звернення комісії звичаєвого права до дослідження колгоспного ладу, колективізації, практики діяльності профспілок, товариських судів на фабриках і заводах і т.д. не було просто даниною ідеологічним вимогам. Нову правову ситуацію необхідно було досліджувати. Інша справа, що співробітники комісії перебільшували значення звичаєвого права, часто змішували звичай і звичаєве право. Однак сам підхід був не лише раціональний, але і перспективний. Суттєво активізувалися дослідження в галузі історії українського мистецтва різних періодів і жанрів, історичного краєзнавства, пам’ятникознавства та музеєзнавства, етнографії і народної художньої творчості. Все це дає можливість стверджувати, що розробка українознавства в другій половині 20-х і на початку 30-х років складає самостійний і багатий в змістовному плані етап розвитку українознавчих досліджень, що співпав із проведенням державної політики «українізації». Українізація відкрила широкі перспективи для відшкодування тих втрат, яких зазнали українська наука і культура протягом віків залежного існування і гонінь. Заснування Академії наук в Києві та її розвиток створили принципово нову ситуацію у науковій системі України. Для її утвердження велике значення мали контакти між двома провідними науковими установами: НТШ і ВУАН, які значно розширились після повернення з еміграції до Києва у 1924р. М.С.Грушевського. У виданнях ВУАН, історичної секції УНТ і ВУАН, у відновленому М.С. Грушевським журналі «Україна» публікувалися статті і матеріали членів НТШ. Останні взяли активну участь у святкуванні у 1926р. в Києві ювілею М.С. Грушевського, на якому ювіляр визначив НТШ як Західноукраїнську академії наук. Обрано дійсними членами і членами-кореспонден- тами ВУАН відомих діячів НТШ С.Смаль-Стоцького, В.Гнатюка, К.Студинського, С.Дністрянського, І.Горбачевського, Ф.Колессу, М.Возняка, В.Щурата. НТШ і ВУАН обмінювались виданнями. Було прийнято актуальні програми спільних досліджень. Найвизначніша з них — робота із впорядкування українського правопису, в якій взяли участь провідні наукові сили Західної і Радянської України. Ця робота завершилась дискусією 1926–1927рр. і конференцією у Харкові в 1927 р., в якій взяли участь мовознавці, літературознавці, письменники, діячі культури з обох частин України і на якій вироблено на основі компромісу двох тодішніх правописів основи загальноукраїнського правопису, затвердженого ВУАН і НТШ у 1928—1929рр. На жаль, в результаті боротьби з «націоналізмом» в УРСР основи прийнятого українського правопису було у 1930-і роки відкинуто і в подальшому він зазнав суттєвої русифікації. Після суду над «Спілкою визволення України», «чисток» ВУАН, розгрому в ній більшості українознавчих установ НТШ знову довелося стати єдиним репрезентантом українознавчих досліджень. Політика «українізації», що проводилася у 20-ті роки минулого століття, незважаючи на всі труднощі і суперечності часу, в цілому сприяла подальшому розвитку української науки, дослідженню природних ресурсів України. Українізацію слід розглядати як важливий чинник національного державотворення в умовах союзної держави. Одночасно зростаючі тенденції централізації і бюрократизації суспільного життя неминуче вели до політизації науки, скорочення та заборони різноманітних ініціативних її форм. Українська національна інтелігенція сподівалася на те, що політичні процеси в СРСР йтимуть у напрямі лібералізації і що справа національного відродження України дістане, врешті, державну підтримку. Однак виявилося інакше. Кінець 20-х років став особливо критичним часом для українізації та національно-культурної розбудови республіки. У 1929р. було покладено край новій економічній політиці і запроваджено нереалістичний п’ятирічний план розвитку народного господарства на 1928–1929рр. — 1932–1933-ті господарчі роки, який зовсім не передбачав зміцнення національного суверенітету союзних республік, а, навпаки, посилював єдину центральну владу і формовані адміністративні методи управління. Головним завданням дня стала боротьба з місцевим буржуазним націоналістичним ухилом. Почалося відродження російського великодержавництва і русифікації України. Так закінчився період українського ренесансу. 1929 рік став роком «великого перелому» в українській науці. Проведені в цьому році під тиском партійних органів вибори до Академії наук створили прецедент політичного втручання влади в діяльність наукової спільноти, що мав згубний вплив на долю української науки в 30-ті роки. Влітку 1929р. у Києві почалися масові арешти у зв’язку з процесом «Спілки визволення України». Серед заарештованих відомі учені С.О.Єфремов, О.Ю.Гермайзе, А.В.Ніковський, В.Ф.Дурдуківський, В.М.Ганцов, Г.Г.Холодний, В.В.Міяківський, А.М.Старицька-Черняхівська, О.Г.Черняхівський, В.Д.Отомановський, М.З.Левченко та ін. 28 листопада 1929р. сесія Ради ВУАН прийняла резолюцію про засудження СВУ. Процес СВУ став відправною точкою боротьби з «націоналізмом», згортання і зруйнування українознавчих установ і наукових напрямів.

Рішення про вилучення наукових товариств із відання Академії наук, висунення кандидатур у члени Академії наук громадськими організаціями, Рада ВУАН, у якій провідне місце зайняли чиновники Наркомосвіти, відкриті збори академічних установ, на яких розглядалися плани і звіти про наукову роботу, «чистки», під час яких в присутності людей, далеких від наукової роботи і знання її потреб, виявлялося «громадське обличчя» і здібності того чи іншого вченого, перенесення акценту з дослідницької на просвітницьку і популяризаторську діяльність — все це стало важелями перебудови структури наукової спільноти, як її собі уявляли працівники партійного і адміністративного апарату. В кінцевому рахунку цей процес вів до знищення самоврядування в науці, до ліквідації наукової громадськості як суб’єкта такого самоврядування. Процесові ідеологізації суспільних наук сприяло створення марксистських наукових установ — комуністичних університетів, інститутів, академій. У 1922р. в Україні було засновано Комуністичний університет ім. Артема, в 1924р. — Український інститут марксизму-ленінізму, в 1929р. — Інститут комуністичної освіти, в 30-ті роки існував Інститут червоної професури. В цих установах відбувалося формування марксистського суспільствознавства, яке виявляло дедалі більший вплив на всі традиційні галузі гуманітарних наук. Ідеологічний вплив на науку призвів до того, що фактично в усіх академічних установах, не лише гуманітарних, але й природничо-технічних, запроваджувалися теми марксистського напряму. Груба вульгаризація і дискредитація марксизму стала очевидною. Але найголовніше — відбулося збіднення і спрощення всього спектра досліджень, перш за все в галузі україно- і суспільствознавства. Ідеологізація науки призвела до корінних змін у стилі і змісті наукової полеміки. Все ширше в ній використовуються ненаукові аргументи і апеляція до авторитету ідеологічної влади. Наукові критичні статті починають публікуватися на сторінках партійних видань, а їх висновки розглядаються як вироки вченим, яких критикують. Ненаукові докази стали поширеними в практиці наукової полеміки і мали значний вплив на долю науки. Внаслідок безцеремонного державного і партійного втручання в структуру наукової творчості суттєвих деформацій зазнали принципи функціонування наукової спільноти, що в свою чергу негативно вплинуло на формування як соціальної інфраструктури науки, так і внутрішніх механізмів відтворення наукового знання. Деформувалася не лише система наукового суспільствознавства, руйнувалось і природознавство, де шляхом директив перекривались одні наукові напрями і стимулювались інші. Синхронно з побудовою організаційної структури науки в 30-ті роки створена система державного управління науковими організаціями з відповідними інституціями в адміністративно-господарчих і партійних апаратах. Основним інструментом підпорядкування науки структурам влади став державний план, що набув сили закону, і контроль за його виконанням. Мова йде не про планування наукових досліджень, без чого наука не може розвиватися нормально, а саме про підпорядкування досліджень державним планам розвитку народного господарства. Перша половина 30-х років ознаменована для української науки пошуками нової стратегії розвитку в умовах наближення науки до вирішення конкретних завдань народного господарства. Цей пошук здійснювався емпірично і волюнтаристськи, шляхом постійних реорганізацій, тому що постійно змінювалося саме ставлення держави до науки, йшов процес її політизації та ідеологізації. На етапі індустріалізації країни і створення могутнього промислового потенціалу головними завданнями перед наукою постали прискорена розробка і створення вітчизняних прототипів техніки і обладнання всіх основних галузей промисловості. Особливе становище СРСР у світі, ізоляція від можливості використання нових зарубіжних технологій багато в чому визначили і подальшу орієнтацію як прикладної, так і фундаментальної науки на вирішення завдань і проблем військово-промислового комплексу. Пріоритет розвитку технічних досліджень викликав створення в структурі ВУАН індустріально-технічного циклу, що став провідним в реорганізованому Першому відділі. Однак при обговоренні планів ВУАН постійно підкреслювалася недостатність розгляду питань техніки лише в рамках індустріально-технічного циклу і необхідність перетворити цю проблематику в наскрізну для всієї Академії наук. Курс на пристосування Академії наук до вирішення завдань індустріалізації проводився твердо і прямолінійно. Директивні органи не турбувало і те, що на початку 30-х років виріс могутній комплекс галузевої науки, створений спеціально для обслуговування промисловості. З початку 30-х років почався процес перетворення Академії наук у систему науково-дослідних інститутів. Розширення фронту

досліджень означало в той же час і дисциплінарну диференціацію — відокремлювалися нові наукові напрями, відгалужувалися нові дисципліни. Інститут як форма організації досліджень краще відповідав цьому процесу. У 1934р. організовані нові академічні інститути: в галузі технічних наук — електрозварювання і гірничої механіки, в галузі біологічних наук — клінічної фізіології, в галузі фізико-математичних наук — математики, хімічної технології, Геофізична обсерваторія, в галузі суспільних наук — історії матеріальної культури і Рада із вивчення продуктивних сил України. В тому ж році до Академії наук була приєднана Гідробіологічна станція. У 1935р. Академії наук був переданий Дніпропетровський інститут фізичної хімії. У 1936р. на базі ВУАМЛІН створено ряд інститутів суспільних наук: історії України, економіки, української літератури, українського фольклору. У 1937р. передана Карадазька біологічна станція. Таким чином, структура Академії наук набула якісно нового характеру. Якщо в 20-ті роки працювало лише два інститути — демографії і технічної механіки, в 1927–1928рр. виникли ще два — ботаніки і мікробіології, то у 1936р. їх стало вже 26. У 30-ті роки заходами держави розгорнуте капітальне будівництво наукових закладів, значно покращена експериментально-технічна база інститутів. В інститутах природничо-наукового і технічного профілю обладнані нові лабораторії, експериментальні майстерні, по суті, створена лабораторно-експериментальна база, що дозволяла здійснювати дослідження на сучасному рівні. Зросло бюджетне фінансування, кадровий склад наукових працівників, видавнича діяльність наукових установ, почали виходити нові наукові журнали. Разом з тим в умовах перманентних реорганізацій і репресій наука зазнавала постійного дефіциту у кваліфікованих спеціалістах. Ліквідація університетів ускладнювала підготовку наукової молоді. Процеси інституціалізації сприяли досягненню в 1920–30-ті роки значних результатів у галузі природознавства і техніки. Так, результати світового рівня були отримані в галузі математичної фізики М.М.Криловим і М.М.Боголюбовим. Роботу М.М.Боголюбова «Про деякі нові методи варіаційного обчислення» (1930 р.) на Міжнародному конгресі з проблем варіаційного обчислення було відзначено премією Болонської академії наук. Починаючи з 1932р. М.М.Крилов і М.М.Боголюбов розбудували новий напрям математичної фізики — теорію нелінійних коливань. Науковці створили методи асимптотичного інтегрування нелінійних рівнянь, що описують коливальні процеси, і математичне обґрунтування цих методів. Особливо слід відзначити обґрунтування М.М.Криловим і М.М.Боголюбовим загальної теорії динамічних систем, дуже важливої для розвитку багатьох наукових напрямів. У сучасну науку ввійшли запропоновані ними поняття ергодичної множини, нерозкладного розподілу ймовір-ностей. О.В.Палладін започаткував но- вий науковий напрям — дослід-ження біохімії нервової системи, м’язів, біохімічних процесів у скелетних м’язах як у звичайному стані, так і при захворюваннях. Науковці України почали працювати в багатьох цілком нових напрямах. Більшість досліджень досягли протягом десятиріччя дійсно

академічного рівня завдяки створенню лабораторно-експериментальної бази, якої не мали ні Наукове товариство ім. Шевченка, ні Українське наукове товариство в Києві, ні Академія наук періоду створення і 1920-х років. Таких умов не мали університети і вищі технічні навчальні заклади України дореволюційних часів. Відбувався також поворот до фронтального розвитку технічних і прикладних досліджень, до вирішення питань індустріалізації народного господарства. Для наукового обслуговування індустріалізації створена могутня мережа галузевої науки. Саме в 1930-ті роки йшов процес формування в Академії наук України професійних наукових співтовариств в основних напрямах природознавства і технічних наук. Держава доклала багато зусиль для перетворення науки в реальну силу промислово-господарчого розвитку Академії наук, їй надавалася суттєва фінансова і матеріальна підтримка. Відокремлювалися нові наукові напрями, відгалужувалися нові дисципліни. На етапі індустріалізації країни і створення могутнього промислового потенціалу головними завданнями перед наукою постали прискорена розробка і створення вітчизняних прототипів техніки і обладнання всіх основних галузей промисловості. Особливе становище СРСР у світі, ізоляція від можливості використання нових зарубіжних технологій багато в чому визначили і подальшу орієнтацію як прикладної, так і фундаментальної науки на вирішення завдань і проблем військово-промислового комплексу.

Вторгнення адміністративно-командного способу управління в науку призвело до значних негативних наслідків як для самої науки, так і для народного господарства. Видавнича діяльність, формування тематики і вибір методики наукового пошуку монополізувалися відомствами, в які поволі перетворилися деякі наукові напрями і установи, зруйнувалося гармонійне співвідношення між периферійною наукою і столичними науковими центрами, що тільки почало встановлюватися в перед- і перші післяреволюційні роки, змінилося положення вченого в співтоваристві — його професійний і соціальний статус все більше реалізується в системі «наука — відомство», яка виключає демократичні форми діяльності, проте встановлює тісні зв’язки між адміністративними органами і науковими установами. 1930-ті роки затьмарені масовими репресіями, в тому числі і в Академії наук. Загальною причиною репресивної політики стосовно науки стала тоталітаризація держави і всього суспільного життя, волюнтаризм в управлінні економікою, безперервні реорганізації і нереальні плани, неможливість виконання яких призводила до пошуку і покарання винних. В Україні загальна картина репресій ускладнювалася боротьбою з вигаданою загрозою «націоналізму», виявленням серед інтелігенції членів українських націоналістичних партій і рухів і тих, хто їм співчуває. Репресії виявилися не лише в фізичному і моральному знищенні вчених. Завдяки утвердженню ідеології войовничого матеріалізму перекривалися перспективні наукові напрями, руйнувалася система традиційних і перевірених усім ходом історії наукових цінностей, деформувалась етика вченого, відбулися зміни в структурі популяції наукової спільноти. Репресії не обмежились розгромом українознавчих установ Академії наук. Не меншу шкоду було нанесено природничим і технічним наукам. У результаті арештів і загибелі визначних учених були обезглавлені і перекриті найважливіші наукові напрями, що вперше почали розвиватися в Україні. Мобілізація зусиль наукових установ України в роки Другої світової війни на вирішення проблем оборони країни різко активізувала прикладну спрямованість досліджень в екстремальних умовах війни, тісно зв’язала установи і дослідників з російськими установами, вищими навчальними закладами, промисловими підприємствами, що мало значення для поновлення і встановлення нових зв’язків у післявоєнні роки, коли Академія наук УРСР вступила у фазу переходу до формування «великої науки» і знайшла в Росії (а також в інших республіках СРСР) безмежний простір впровадження своїх інновацій. Спеціалісти Інституту електрозварювання вперше в світі розв’язали найскладніші наукові і технічні проблеми, пов’язані з автоматичним зварюванням броні, розробили досконалу технологію і необхідне устаткування. Були досліджені процеси, які проходили в зварювальній дузі, що горить під флюсом, розроблені нові зварювальні флюси і винайдена місцева сировина для масового виготовлення. Широко проводилися дослідження по винайденню засобів багатодугового і багатоелектродного автоматичного зварювання під флюсом. Була розроблена технологія напівавтоматичного зварювання під флюсом і створені перші зварні напівавтомати. За п’ять місяців 1941р. героїчними зусиллями співробітників інституту були змонтовані і пущені в експлуатацію дев’ять автоматизованих установок для зварювання вузлів танків, розроблений технологічний процес, змонтовані і пущені установки для швидкісного зварювання авіабомб. Автоматичне зварювання під флюсом охопило максимальну кількість вузлів танкового корпусу і башт, різке зростання продуктивності зварювання дозволило скоротити час виготовлення корпусів і башт.

Автоматизація процесу зварювання створила можливість перейти на поточну систему зборки танків. Була підвищена якість зварних з’єднань за механічними властивостями металу шва і за стійкістю проти обстрілу, зменшились витрати електродного дроту і електроенергії. Крім танкових заводів, Інститут електрозварювання АН УРСР впровадив автоматичне зварювання і на інших оборонних заводах. Великим був внесок у справу оборони в роки війни одного з флагманів української науки — Харківського фізико-технічного інституту. В перші місяці війни в інституті була створена перша радянська радіолокаційна станція, випробувана в бойових умовах, винайдений спалахувач для протитанкових пляшок із спалахуючою сумішшю. Після евакуації інституту в Алма-Ату його співробітниками були розроблені склад і технологія виготовлення висококалорійного терміту для начинки мін і снарядів, нова конструкція торпеди для військових кораблів, велись роботи з удосконалення артилерійських оптичних прицілів. Перспективне значення мали роботи колективу інституту в галузі ядерної фізики. З перших днів війни, приступивши до роботи у фронтових госпіталях, медсанбатах, евакопунктах, українські вчені-медики впроваджували у медичну практику прогресивні методи лікування поранених.

Десятки науковців були направлені у військові госпіталі для впровадження методу переливання крові, запропонованого О.О.Богомольцем. Колективами інститутів клінічної фізіології на чолі з О.О.Богомольцем і біохімії, керованого О.В.Палладіним, були розроблені антиретикулярна цитотоксична сиворотка, яка прискорювала загоєння ран, і вікасол, що сприяв припиненню кровотеч. У лабораторіях інститутів було налагоджено виробництво препаратів. На фронт і в евакогоспіталі було відправлено до 10 млн. доз цих ліків. Відбудова і подальший розвиток зруйнованого німецько-фашистськими загарбниками народного господарства України вимагали значних зусиль і напруги від усього народу, в тому числі і від науковців. Швидкі темпи відбудови й розвитку народного господарства на новій технічній базі ставили великі вимоги до науки. В цей період докорінно змінилося ставлення урядовців апарату державного управління до фундаментальних наукових досліджень. У базові науково-технічні напрями — ядерну енергетику, космічну техніку, квантову електроніку — вкладалися незрівнянно більші матеріально-технічні ресурси, ніж до війни. У повоєнні роки дуже бурхливо розвивався Харківський фізико-технічний інститут. З 1944р. його директором був відомий фізик К.Д.Синельников. Багато років його життя і роботи пов’язані з І.В.Курчатовим, який вважав ХФТІ «своїм» і включив його в програму розвитку атомної енергетики, спеціалізувавши на кількох напрямах: металургія атомної енергетики, ядерна фізика, фізика середніх і надвисоких енергій, фізика наднизьких температур. У 50-ті роки минулого століття ХФТІ повністю фінансувався і забезпечувався штатами через Міністерство середнього машинобудування СРСР — одного з найпотужніших міністерств. Фінансування з союзного бюджету дозволило машинознавства і сільськогосподарської механіки.

Фундаментальна наука, пов’язана з технікою сучасного виробництва, набувала великого значення. Зміцнювалась експериментально-виробнича і конструкторська база інститутів, активізувались і розширились творчі зв’язки з науковими установами і підприємствами СРСР. Організація в післявоєнні роки ціле-спрямованих фундаментальних досліджень в різних галузях матеріалознавства призвела до поглиблення наукових знань про складні фізичні, металургійні і зварювальні процеси, викликала до життя появу нових наукових напрямів в галузі технічних наук. В той же час глибоке розуміння їх взаємозалежності поглиблення наукових знань в технічних науках і їх широкого практичного застосування призвело до розробки нових способів організації наукових досліджень. Ці способи — створення фронтальних наукових досліджень на всіх цих етапах циклу — від наукової ідеї до впровадження і промислової експлуатації. Період 1960—70-х років був етапом поступового зростання Академії наук України і розширення її впливу на вирішення актуальних проблем суспільства. Так званий «патонівський маневр» — процес фундаменталізації наукового пошуку в академічних установах, де прикладна тематика домінувала, став основою розвитку Академії наук на два десятиліття. Прикладна тематика не заборонялася і частка її зростала, але водночас повинен був зростати і рівень фундаментальності досліджень. І цю програму вдалося реалізувати. Саме на цій основі у 70–80-ті роки Академія наук різко збільшила ефективність свого впливу на галузі народного господарства, реалізувала численні організаційні новації, які наблизили її до виробництва. З метою здійснення оперативного доведення наукових результатів до стадії промислового освоєння АН УРСР почала створювати науково-технічні комплекси (НТК). Вони складалися з інститутів, конструкторських бюро, дослідних виробництв і заводів. З часом виникли міжгалузеві науково-технічні комплекси (МНТК), два з яких організовано на базі Інституту електрозварювання та Інституту проблем матеріалознавства. Щоб прискорити технологічне впровадження перспективних здобутків наукового пошуку, в деяких НТК АН УРСР з’явилися підрозділи, що дістали назву інженерних центрів. В середині 80-х років діяло дев’ять інженерних центрів — шість в МНТК «Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона», два — в НТК «Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова» і один — в НТК «Інститут надтвердих матеріалів ім. В.Н. Бакуля» . Разом з цим зростала і частка прикладних досліджень для промисловості, військово-промислового комплексу, космічних програм, що сприяло швидкому зростанню Академії наук. Ще одна організаційна новація політики Академії наук цього періоду — орієнтація на перетворення її з переважно київської установи на всеукраїнську. З 1960-х років почався процес створення наукових центрів у регіонах України.

Донецький науковий центр до певної міри створювався 1965р. за аналогією з Сибірським відділенням Академії наук СРСР: в регіон з розвинутою промисловістю, де науковий потенціал практично був відсутній, були запрошені вчені з Києва, Харкова, деяких інших міст, і на новому місці були сформовані наукові колективи. В інших містах України інститути Академії створювалися більш природним еволюційним шляхом. Починаючи з 60-х років, в Академії наук була розгорнута цілеспрямована робота із технологічного забезпечення досліджень, розробок та дослідного засвоєння наукових результатів. Саме в цей період в інститутах було створено експериментальну базу досліджень, що практично існує й досі. Керівництво Академії та інститутів чітко усвідомлювало, що наукові прибори та устаткування — надзвичайно динамічний елемент всієї системи ресурсного забезпечення наукових досліджень. В сучасній науці нові напрями частіше за все виникають у зв’язку з організацією вимірювань нового типу. Створення нових методик і приборів, за допомогою яких можна ці методики застосувати, — це ключова лінія до наукових відкриттів. Щорічно в академічних установах встановлювалось до 5 тисяч одиниць наукового устаткування. Науковці Академії були серед перших в країні, що приступили до створення й впровадження автоматизованих систем досліджень. На початку 60-х років в АН УРСР почала формуватися власна приладобудівна база для дослідних цілей, а потім і для дрібносерійного виробництва, що дозволило частково компенсувати зменшення імпорту устаткування в результаті різкого зростання цін на наукову техніку на світовому ринку у 70-ті роки. Здійснювалися заходи і для створення колективних баз користування цінним науковим устаткуванням. Академія наук України стала центром створення та впровадження широкого спектра нових технологій. Інститути матеріалознавчого про-філю (електрозварювання, проблем матеріалознавства, проблем міцності, надтвердих матеріалів, металофізики та ін.), принциповою спрямованістю яких був розвиток фундаментальних досліджень з урахуванням потреб провідних галузей техніки, перетворилися на головні організації з багатьох загальносоюзних програм, які забезпечували вирішення задач забезпечення міцності, довговічності і надійності техніки, в тому числі оборонним, космічним, розвитку машинобудування та іншим, що мали стратегічне значення для країни. Інтенсивний розвиток наукових інституцій в Україні та їхньої експериментально-технологічної бази зумовив низку нових результатів, а також вихід на принципово нові наукові проблеми, формування наукових шкіл і колективів, що працювали на світовому та всесоюзному рівнях. Уявлення про українську науку було б неповним без згадки про науку діаспори. Однією з найавторитетніших наукових інституцій української науки за кордоном став Україн-ський вільний університет, який виник у післяреволюційні роки і продовжує успішно діяти донині. На початку 20-х років у Відні зосередилось багато представників української інтелігенції, колишніх діячів Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, професури і студентської молоді. Саме тут аж до свого повернення в Україну в 1924р. працював М.Грушевський. Саме у Відні і з’явилися можливості для організації українського університету. Український вільний університет заснований у 1921р. Союзом українських журналістів і письменників на чолі з В. Кушніром, Товариством прихиль- ників освіти (професор С.Дністрян-ський) і за активної участі Соціоло-гічного інституту на чолі з професором М.Грушевським. Не дивлячись на достатню кількість студентів, університет не міг повністю розгорнути свою діяльність через нестачу матеріально-технічних коштів. До того ж Відень постійно втрачав свою роль центру української еміграції. Тому після першого семестру університет за згодою чеського уряду був перенесений до Праги, де до того часу зосередилася найбільша колонія українських студентів в еміграції. Прага стає осередком українського політичного і культурного життя і значним науковим центром української еміграції. Загальний характер університету празького періоду мав суттєву відміну від віденського. У Відні невелика група українських вчених-емігрантів заклала фундамент невеликого навчального закладу. Події в українських землях, а саме — ліквідація українських кафедр у Львівському і Чернівецькому університетах, реформа всіх українських університетів радянською владою в Україні призвели до того, що Український вільний університет у Празі стає єдиним українським університетом у світі. У зв’язку з цим перед університетом виникло більш широке завдання — представляти українську університетську науку у світовому науковому співтоваристві. Університет розпочав свою діяльність у Празі в сприятливих умовах.

Чеський уряд надав йому матеріальну базу для забезпечення професорів і студентів. У празький період значно розширюється склад професури. До професорів, які приїхали з Відня, приєдналися вчені з України. Український вільний університет набуває значення і як науковий центр, стає об’єднуючим осередком усієї української еміграції. Український вільний університет зробив суттєвий вклад у підготовку професорів. Так, тільки за період 1931–1941рр. докторами філософії стали 12 чоловік (Б.Лепкий, В.Стефаник, О.Кандиба та ін.), докторами права — 41 чоловік (О.Колесса, О.Волошин, В.Бачинський та ін.). Університет проводив значну роботу з поповнення кадрами вищої кваліфікації інші вузи: Господарську академію, Український педагогічний інститут, Студію пластичного мистецтва в Празі. Працювали в цих установах і професори університету. Так, перший ректор УВУ О.Колесса був професором Карлового університету, С.Дністрянський — професором Німецького університету в Празі, С.Тимченко — професором Мічіганського університету. Професори І.Горбачевський, С.Смаль-Стоцький, С.Дністрянський були членами Всеукраїнської Академії наук у Києві. Професор С. Рудницький керував дослідницькою кафедрою і Картографічним інститутом у Харкові. Багато професорів університету були членами Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Професори університету багато зробили для створення українських університетських курсів. Особливо це було важливо для професорів українознавчих кафедр, оскільки їх дисципліни, за виключенням історії України і літератури, ніде в університетах не читались. Тому створення таких курсів і їх введення в навчальний процес стали завданням професури УВУ. З 1921 по 1945рр. складена 41 програма курсів із української історіографії і джерелознавства, історії українського мистецтва, українського права, церкви, театру, етнографії, історії України, української мови, філософії, географії. Деякі з цих курсів визнані оригінальними, а всі разом вони, безсумнівно, внесли значний внесок в історію розвитку української науки в цілому. Університет брав участь у роботі кількох слов’янських конгресів, зокрема конгресів слов’янських географів і етнографів. Коли Друга світова війна наближалася до завершення, на Прагу був здійснений авіаційний наліт і бомба потрапила в будівлю музею Визвольної боротьби України, організованого університетом ще у 1925р. Частина експонатів була знищена. В такій ситуації постало питання про евакуацію Українського вільного університету в іншу країну. Університет відроджений у 1950р. в Мюнхені. Свідченням міжнародного визнання університету стала участь його вчених у роботі з’їздів, конференцій, конгресів, у спільній науковій роботі з іншими науковими установами різних країн, у викладацькій діяльності, яка проводилася в стінах вищих шкіл Європи, Америки, України. Університет виконав роль центру українознавства в еміграції, поповнив працями своїх учених українську науку і культуру. Університет продовжує і зараз свою діяльність на німецькій землі, залишаючись при цьому українським, дбайливо зберігаючи традиції свого народу. На початку 20-х років при активній підтримці учених Українського вільного університету в Чехії стала можливою організація нових українських вузів, ініціатива створення яких виходила від Українського суспільного комітету в Празі на чолі з М. Шаповалом. У 1922р. починає свою діяльність Українська господарська академія в Подєбрадах, у 1923р. — Український педагогічний інститут ім. М.П.Драгоманова у Празі. Їх фундатори ставили перед собою мету підготовки і забезпечення України висококваліфікованими кадрами педагогів і господарників. Ініціаторами створення Українського наукового інституту в Берліні стали гетьман П. Скоропадський і Українське товариство допомоги біженцям. Однією з причин організації інституту стала значна кількість української молоді, яка навчалася в університетах Німеччини, зокрема в Берліні, де ще в 1921р. організована Спілка студентів-українців у Німеччині. Український науковий інститут (УНІ), організований у 1926 р., був важливим досягненням української еміграції в Німеччині. Першим директором інституту став Д.Дорошенко — історик широкої ерудиції і автор чисельних наукових і публіцистичних праць. Як директор Д.Дорошенко відповідав за наукову і видавничу діяльність в УНІ. І в цьому зв’язку досить цікаві погляди Д.Дорошенка на завдання української науки на Заході. Він вважав, що завданням українського наукового товариства в еміграції є інформація неукраїнського наукового світу про розвиток різних напрямів українознавства. До першого складу «звичайних» членів УНІ увійшли професори Д.Дорошенко і В.Липинський (історія України), І.Мирчук (духовна культура), доцент В. Залозецький (історія матеріальної культури). З кінця 1926р. склад інституту поповнився «надзвичайними» членами, обраними переважно з празьких професорів (академіки І.Горбачевський і С.Смаль-Стоцький, професори Д.Антонович, Д.Чижевський, О.Колесса, В.Тимченко, З.Кузеля, В.Щербаківський, І.Крип’якевич та ін.). У 1927р. членами інституту стають професори В.Біднов, В.Дорошенко, Б.Матюшенко, академік А.Старков.

Український науковий інститут за 20 років діяльності став шанованою в усьому світі українською науковою інституцією, об’єднав висококваліфікованих дослідників із різних галузей українознавства. Українська наука збагатилася багатьма цінними працями з української історії, науки і культури. У післявоєнні роки українознавство в діаспорі розвивалося з новою силою — в різних країнах створювалися нові організації. Наукові дослідження зазнали якісних змін. 1947р. відновлена діяльність Наукового товариства ім. Шевченка у Західній Німеччині, де після війни опинилося багато науковців НТШ. За ініціативою В.Кубійовича й І.Раковського 30 червня 1947р. у Мюнхені відбулися загальні збори НТШ, на яких обрано керівництво Товариства на чолі з І.Раковським, згодом головою став З.Кузеля. У зборах брали участь відомі українські вчені: В.Кубійович, З.Кузеля, І.Раковський, Я.Пастернак, В.Доманицький, Л.Білецький, В.Щербаківський, І.Мірчук, Є.Хропливий, П.Курінний, І.Розгін та ін. Було прийнято нових дійсних членів, відновлено працю секцій і деяких комісій, створені нові комісії та інститути. Зокрема, Інститут національних дослідів й Інститут енциклопедії українознавства. Були відкриті відділи НТШ у деяких країнах. Тяжке становище у повоєнні роки української еміграції у Німеччині призвело до масового виїзду українців в інші країни. НТШ перебралося до Сарселю під Парижем. 1955р. відділи Товариства перетворені на автономні крайові НТШ: Австралійське (Сідней, голова Є. Пеленський, згодом — І. Рибчин), Американське (Нью-Йорк, голова М.Чубатий, згодом Р.Смаль-Стоцький), Європейське (Сарсель, голова В.Кубійович), Канадське (Торонто, голова Є.Вертипорох). Крайові НТШ були тісно зв’язані спільною працею у секціях, виданнями. Була створена Головна рада НТШ, до якої увійшли представники крайових НТШ і секцій (голова Р.Смаль-Стоцький, генеральний секретар В.Кубійович, з 1963р. — Є.Вертипорох). Крім Українського наукового інституту в Берліні, у Німеччині працювали постійно або певний час: історики С.Томашевський, Д.Олянчин, В.Кучабський, П.Вергун, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, агроном І.Драбатий, фізик В.Стасів, філософ Д.Чижевський, історик і соціолог В.Липинський. Важливим осередком української науки стала Варшава. 1930р. тут заснований Український науковий інститут (директори О.Лотоцький, згодом А.Яковлів, генеральний секретар Р.Смаль-Стоцький). За десять років існування інститут випустив понад 40 томів наукових праць із українознавства та 13 томів творів Т.Шевченка. В інституті працювали П.Зайцев, Є.Гловинський, І.Шовгенів. На теологічному факультеті Варшавського університету викладали В.Біднов, В.Заїкін, О.Лотоцький, І.Огієнко, Д.Дорошенко, на філософському — М.Кордуба, С.Балей, Р.Смаль-Стоцький. У Кракові в університеті працювали Б.Лепкий, С.Томашівський, В.Кубійович, І.Зілинський, у Гірничій академії — І.Фещенко-Чопівський. У Франції знайшли собі місце для праці історики І.Борщак, О.Шульгін, професор-бактеріолог П. Андрієвський. Велика спільнота вчених-українців опинилась у США. У Стенфордському університеті працювали професор-механік С.Тимошенко і його брат Володимир — економіст, у Міннесотському університеті — ентомолог О.Грановський та агроном М.Гайдак, у Гарвардському університеті — хімік Ю.Кістяківський. Активними дослід-женнями займалися також хімік М.Сенкус (лабораторія Тер-От), історики Г.Вернадський (університет Єйлі), В.Галич (Супіріор-коледж), лікар О.Недзельський та історик мистецтва М.Бритський (університет Іллінойс), соціолог Ю.Бахур (Мічиганський університет). У Канаді працювали славіст К.Андрусишин, агроном М.Павличенко (Саскачеванський університет), хімік І.Глинка (лабораторія у Вінніпегу). Відбувається ріст секцій Товариства. У 1966р. Історико-філософська секція (Сарсель, директор І.Мірчук, згодом В.Кубійович, секретар В.Янів) налічувала 54 члени, Філологічна (Нью-Йорк, голова З.Кузеля, згодом К.Кисілевський, В.Лев, секретар В.Стецюк) — 23, Математично-природописно-лікарська (Нью-Йорк, директор М.Зайцев, секретар О.Андрушків) — 54. Було відновлене видання НТШ: «Записки НТШ», «Хроніка НТШ». У 1948–1949рр. виходив журнал українознавства «Сьогочасне й минуле». Почали видаватися «Бібліотека українознавства» (22 томи, вийшли друком у 1951–1966рр.), серія «Рареrs», резюме прочитаних доповідей «Ргосееаіns», «Збірники матеріалів наукових конференцій», окремі монографії та збірники. Видатною подією стало видання «Енциклопедії українознавства». Праця над енциклопедією почалась у 1948 р., коли були розроблені її принципи та план видання.

Почали з видання загальної «Енциклопедії українознавства». За редакцією З.Кузелі і В.Кубійовича у 1951–1952рр. вийшли три її томи (замість запланованих двох). Енциклопедія була видана на дотації українських організацій і окремих осіб із різних країн. Видання здійснило видавництво «Молоде життя» на чолі з доктором А.Фіголем. Після виходу друком трьох томів загальної «Енциклопедії українознавства» (1949–1952 рр.) виникли ідеї її видання іноземними мовами, спершу англійською. Це зайняло роки підготовки: перший том опубліковано 1963 р., другий — 1970р. Головним редактором англомовної енциклопедії був В.Кубійович, членами редколегії З.Кузеля (етнографія), Ю.Луцький (література), О.Оглоблин (історія), Ю.Шевельов (мова), редактор-видавець А.Драгам. Одночасно працювали і над 10-томовою словниковою енциклопедією. Ця праця затягнулася на роки (перший том вийшов 1955 р.). Лише енергія та ентузіазм таких співробітників, як С.Янів (незмінний секретар енциклопедії), Б. Кравців (автор численних статей), вчених молодшої генерації — професора А.Жуковського, В.Маркуся та інших — довели цю копітку і дуже корисну для сьогоденної України працю до кінця. У 1946р. в Мюнхені за ініціативою В.Щербаківського і вчених Українського наукового інституту з Берліна (директор І. Мірчук) відновлено діяльність Українського вільного університету. Було збільшено склад професорської колегії, у тому числі за рахунок вчених із Центральної і Східної України. У 1947р. в УВУ працювало 44 професори, 16 доцентів і 18 викладачів і асистентів, навчалося 493 студенти. Університет у повоєнні роки виріс у значний науковий центр. Сотні його вихованців одержали докторські та магістерські дипломи. Ректорами УВУ були відомі українські вчені: В.Щербаківський, І.Мірчук, Ю.Панейко, О.Кульчицький, В.Орелецький, Ю.Бойко, В.Янів. В університеті викладали: історики Д.Дорошенко, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, географ В.Кубійович, філологи Ю.Шевельов, Я.Рудницький, О.Горбач, філософи І.Мірчук, О.Кульчицький, В.Янів, етнографи З.Кузеля, В.Петров, правники А.Яковлів, Л.Окіншевич, В.Панейко, історики мистецтва В.Панейко, В.Щербаківський. Історія руху українських інженерів за кордоном почалася із Львівської політехнічної школи та Українського технічного товариства. Перша світова війна перервала діяльність УТТ, відродження її прийшло лише після перших з’їздів українських інженерів (1919 р., 1923 р.). З 1923р. почалося видання журналу «Технічні вісті». Найвизначнішою подією в консолідації українських техніків став Конгрес українських інженерів у Львові 1932р. На ньому створена Федерація організацій українських інженерів, засновниками якої стали Союз організацій українських інженерів на еміграції в Подебрадах (Чехословаччина), Товариство західних інженерів і техніків в Нью-Йорку та Спілка українських інженерів і техніків при Товаристві «Руська Бесіда» в Чернівцях. У повоєнний час у Мюнхені заснований Союз українських інженерів і техніків на еміграції. У травні 1950р. відбулись установчі збори Товариства українських інженерів і техніків у Канаді. Товариство почало видавати «Вісті українських інженерів», стало ініціатором з’їздів українських інженерів Північної Америки (1955 р., 1958 р., 1964 р., 1967 р., 1971 р., 1976 р., 1980 р., 1987 р.), численних науково-технічних конференцій. Так, у травні 1986р. організована конференція «Ядерна катастрофа в Чорнобилі». На базі Товариства виникли філії та інші товариства. У 1954р. у Сіднеї відбулися перші збори Українського товариства інженерів в Австралії. Ще у 1930р. організована Спілка українських інженерів в Аргентині. 1979р. в Нью-Йорку оформлена Світова федерація українських інженерів.

Її завдання: репрезентувати об’єднані товариства українських інженерів, відстоювати їхні інтереси на світових форумах; допомагати організовувати товариства українських інженерів у країнах, де такі товариства не існують; скликати міжнародні з’їзди товариств українських інженерів; налагоджувати зв’язки з іншими українськими професійними, науковими і громадськими організаціями у світі. Криза в економіці в 1990-ті роки, зменшення обсягів фінансування в науковій системі виявилися в різкому зни-женні матеріального та інформаційного забезпечення досліджень, скоро- ченні наукових комуні-кацій, деформації зв’язків із споживачами наукової продукції. Великих втрат зазнала відомча наука. Скоротилися дослідження у ВНЗ. Посилилася ротація і міграція наукових кадрів. Щорік зростали втрати найбільш перспективної частини учених і зменшувався приплив молоді. Наукові інститути поміт-но «постаріли». У зв’язку із скороченням госпдоговірної тематики, припинення союзних програм в інститутах мінялася структура фінансування у напрямі домінування бюджетних джерел. Кардинально змінилася і структура витрат в інститутах: до недопустимого рівня впали витрати на науково-дослідні роботи і устаткування (прилади, література, матеріали, конференції); різко зросла доля заробітної плати і накладних витрат. У першій половині 1990-х років два взаємозв’язані процеси справили шокову дію на академічну науку України: руйнування кооперації досліджень у рамках СРСР і РЕВ і збиток від втрати госпдоговірної тематики. Найбільш вагомі втрати були пов’язані із зміною обсягів коштів, що отримуються від замовлень підприємств. Якщо до загострення соціально-економічної ситуації подібні асигнування в Академії наук складали близько 55%, то до середини 90-х років вони зменшилися у декілька разів. Криза в економіці привела до згортання госпдоговірної тематики, що утруднило проведення не лише прикладних, але і фундаментальних досліджень. Спроби інститутів НАН України доповнити бюджетне фінансування госпдоговорами не дали бажаного результату через розрив господарських зв’язків з колишніми республіками СРСР, кризу і податкову політику. Створення різного роду ринкових структур не змогло помітно вплинути на фінансовий стан академічних установ. Пишна піна кооперативів, розквіт якої почався ще в радянські часи, швидко зійшла, не давши помітних результатів. У ці ж роки наука через зниження її статусу в суспільстві, різкого зменшення фінансової підтримки досліджень втратила значну частину свого колишнього впливу і престижу в суспільстві. Її критикували за відсутність реальних реформ, називали острівцем тоталітаризму у суспільстві, що змінюється. У цей важкий час багато що для підтримки науки зробив Державний комітет України з питань науки і технологій. Сформовані ним на кон- курсній основі науково-технічні програми реально підтримали проблемно-орієнтовані і прикладні дослідження, доля яких в наукових установах завжди була велика. Заснований Комітетом Державний фонд фундаментальних досліджень через систему конкурсів почав роботу з оновлення тематики досліджень, переважно фундаментальної спря-мованості. У подаль-ші роки роль цих джерел практично зійшла нанівець і отримала негативну оцінку вчених. Проблема створення національної фондової підтримки науки в Україні продовжує залишатися актуальною. У цьому плані корисний досвід Росії, де існують десятки фондів підтримки науки та інноваційного розвитку.

На їхню адресу також поступає немало критики, але все ж таки удалося сформувати реальний механізм нового фінансування науки, що стало не лише додатковим джерелом підтримки науки, але й певною альтернативою базовому фінансуванню. Після проголошення незалежності в Україні великі надії зв’язувалися із створенням законодавчої бази відносно науки. Хоча проблема створення цілісного пакету законів про науку та інноваційну діяльність залишається актуальною, проте після прийняття ряду законів стало очевидним, що проблема все більше переміщається в площину їх невиконання, перманентного довільного корегування. Науковці вважають, що в цілісному пакеті законодавства про науку мають бути визначені поняття наукової сфери, статусу науковця, чітко регламентовані його права та обов’язки, соціальні гарантії, а також статус Національної академії наук України, статус наукової установи, механізми фінансування науки, пільги за створення і впровадження наукових розробок, санкції за їх невикористання і т.д. Але все це повинно бути скорельовано з виконання законів, з неприпустимістю обіцянок вийти на закріплені в законах позиції у віддаленій перспективі. Відношення до однієї з тез, що часто повторювалися, в соціологічних дослідженнях десятирічної давності, — чітко розділити в Академії наук фунда-ментальні і прикладні дослідження і фінансувати з бюджету лише фунда-ментальні — за ці роки зазнало істотні зміни. Десять років тому частина науковців вказувала на суперечність поняття «академічна наука», що об’єднує різноорієнтовані фундаментальні і прикладні дослідження. Нині практично ніхто з опитуваних не наполягає на такому способі вирішення проблем фундаментальної науки. Навпаки, багато хто вважає, що через розвиток прикладних досліджень і розробок можна істотно покращити справи із станом фундаментальних досліджень. Нинішній стан Академії наук більшість з опитуваних оцінюють оптимістичніше у порівнянні з оцінками, які давалися в розпал економічної кризи. Сталася і кадрова стабілізація. В усякому разі в інститутах вже немає масових звільнень, чисельність тих, що працюють, підтримується на певному рівні. З головних больових проблем Академії наук усі експерти на перше місце ставлять стан лабораторно-експериментальної бази, технічного оснащення досліджень. Приладовий парк в більшості інститутів експлуатується понад чверть століття. Міжнародні гранти дозволяють придбати лише персональні комп’ютери. Що ж до нового устаткування, приладів, реактивів, то коштів на них немає. В результаті лабораторно-експериментальна база архаїчна і допотопна. Гнітючим є положення в тих галузях знання, які завжди були пов’язані з експедиційними дослідженнями, оскільки засобів на це немає вже багато років. По суті, дослідники усунені від об’єктів дослідження, їх роботи останніх років обмежені тим, що накопичене багато років тому і перманентними інтерпретаціями цього матеріалу. Істотної трансформації зазнала оцінка відтоку кадрів з науки. Ще кілька років тому наслідки «витоку розумів» оцінювалися як катастрофічні і пропонувалися заборонні заходи, покликані обмежити виїд науковців на работу за кордон. Останнім часом драматизм проблеми міграції впав. Алармістські оцінки поступаються місцем конструктивнішим. Багато інститутів використовують переважаючу «маятникову» міграцію в своїх цілях і таким чином розширюють міжнародну співпрацю. Позитивно слід розцінювати рівень участі учених Академії наук, що істотно виріс, у викладанні у вищих навчальних закладах. Звичайно, частково це було викликано пошуками додаткового заробітку, але в будь-якому разі викладацька робота в університетах кваліфікованих дослідників може принести лише користь. Помітним є також внесок академічних учених у підготовку нового покоління підручників для різних рівнів освіти. В той же час останніми роками кількість спільних дослідницьких центрів і кафедр Академії наук і ВНЗ скоротилася через кризу в економіці. Зменшилося і значення академічних навчальних кафедр, що готували кваліфіковані кадри для науки. У тематичному плані помітні зміни сталися в соціальних науках, що в цілому зрозуміло, оскільки ці галузі знання безпосередньо пов’язані з ідеологією, політикою, домінуючими в суспільстві ідеями і доктринами. Тут істотно оновилася і розширилася тематика досліджень, виросла кількість нових спеціалізацій, підвищився рівень дисертацій, з’явилися оригінальні узагальнення.

У гуманітарних науках таких зрушень менше, що пов’язано з тим, що тут сам спектр напрямів досліджень істотно вужчий, ніж за кордоном. Проте і тут помітні методологічні і тематичні зрушення, спектр досліджень поступово розширюється. У природничих галузях традиційно був високий рівень досліджень з цілого ряду напрямів. В останні роки істотно виріс рівень наукової комунікації із зарубіжними центрами. Проте важко зафіксувати які-небудь помітні зміни в методологічних підставах і тематиці досліджень, що значною мірою обумовлене приладовою і лабораторною базою, яка катастрофічно постаріла за останні роки, низьким матеріально-технічним забезпеченням досліджень. Тут також є зміни, зв’язані, наприклад, з кооперацією із зарубіжними центрами, що посилилася, з виїздами дослідників для роботи в ці центри, із здобуттям грантів і так далі. Але істотних тематичних змін не сталося. У технічних і прикладних галузях приблизно та ж ситуація, посилена різким зниженням впровадження результатів розробок. У найскрутнішому становищі виявилися інститути фізичного і технічного профілю, де дослідження вимагають дорогого, енерговитратного устаткування, особливо ті, які раніше були тісно пов’язані з військово-промисловим комплексом, замовлення якого давали можливість оновлювати лабораторно-дослідну базу. В результаті в цих інститутах вимушені були перейти до доступніших експериментів і в результаті добилися навіть певного успіху. В той же час такий підхід істотно звужує фронт досліджень, і це не можна не визнати, навіть всупереч заявам учених і керівників інститутів і Академії наук. Фактично стан приладової бази і устаткування заморожений на рівні 1980-х років, і це не може не позначатися на обсягах і якості досліджень. Втрачені також можливості оновлення устаткування власними силами. Раніше це робилося інститутськими конструкторськими бюро, більшість яких перестала існувати, а якщо вони існують, то в украй жалюгідному стані — позначилася також їх залежність від замовлень військово-промислового комплексу. Хоча теоретично фінансуються переважно фундаментальні роботи, експерти відзначають зростання долі прикладних досліджень, хоча ці прикладні роботи не можуть розцінюватися як такі в повному розумінні слова. Найчастіше це надання різного роду послуг, наприклад, експертних. Оплачуються вони бідно і нерегулярно, але у своїй сукупності дають якийсь заробіток інститутам. Справедливою є думка, що збільшилася не доля прикладних досліджень, а готовність інститутів братися за будь-яку роботу, яка дає якийсь заробіток. В той же час в деяких інститутах є зростання і справжніх прикладних досліджень і навіть спостерігається певна переорієнтація в їх сторону. Істотну підтримку науці в 1990-і роки надали зарубіжні фонди. Останніми роками це джерело підтримки дещо скоротилося, але продовжує робити помітний вплив на утримання досліджень на достатньому рівні у ряді наукових галузей. Виконуються в інститутах також дослідження на замовленнях з-за кордону. Новою тенденцією стає у ряді інститутів використання для проведення експериментів і досліджень своїх міжнародних зв’язків, у тому числі і з співробітниками інститутів, що виїхали за рубіж. Цей процес можна оцінити як позитивну тенденцію подолання відставання від західної науки, особливо в експериментальних галузях знання. Участь дослідницьких груп в різних конкурсах науково-технічних програм і проектів — позитивний чинник в організації наукової роботи. Це створило нові можливості для прояву ініціативи, а у ряді випадків і для оновлення тематики. Оборотною стороною цього процесу стало дублювання тематичних полів, що утруднює об’єктивну інвентаризацію результатів, що отримуються в науці, оскільки учені з Академії наук працюють одночасно за проектами вітчизняних і зарубіжних фондів, інколи в інноваційних фірмах. Часто-густо по цих різних адресах транслюються одні і ті ж результати. В умовах гострого дефіциту фінансового забезпечення в Національній академії наук України продовжує домінувати старий принцип розподілу фінансових коштів. Долю базового фінансування інститутів визначають відділення Академії наук.

Тут в будь-якому разі можливі несправедливості, лобіювання інтересів угрупувань, що мають більший доступ до приводних ременів управління. Але пороки закладені в самій системі фінансування, що нав’язана державою. Академія наук виявилася зв’язаною по руках і ногах існуючим законодавством і обмеженістю фінансування. Мінфіну виключно вигідно, коли він дає всі гроші на заробітну платню і через податки значну частину тут же отримує назад. Останніми роками спостеріга- ється деяке зростання госп-договірної тематики, хоча цей процес і можна порівняти з тим, що існував в 1980-ті роки. Експерти вважають, що доля договорів в загальному фінансуванні інститутів в осяжному майбутньому продовжуватиме скорочуватися, оскільки це знову-таки закладено в системі фінансування в країні. Тому в академічному секторі все одно переважає фінансування з бюджету. Певною альтернативою системі фінансування, що склалася, могла б стати конкурсна система дослідних проектів, здатна скласти і основу реформування Академії наук — виділення пріоритетів, селекції дослідницьких колективів, реального (на економічній основі) скорочення штатів, зменшення кількості інститутів. Ця ідея в цілому підтримується більшістю науковців, але досвід роботи і фінансування Державного фонду фундаментальних досліджень спростовує ці надії. Більшість учених і керівників інститутів вважають, що обсяг фінансування Фонду має бути не набагато менше загального фінансування Академії наук. Лише в цьому випадку він зможе виконувати ті завдання, які перед ним поставлені. Ще правильніше, аби існувало декілька вітчизняних наукових фондів. Система існуючого фінансування науки ніяк не допоможе вирішити гострі проблеми фундаментальних досліджень. Про проблему поповнення академічних установ молоддю говорять всі, але в Академії наук немає засобів кардинально вирішити цю проблему. Особливу тривогу викликає розрив, що намітився в поко- ліннях дослідників: у багатьох, за рідкими виключеннями, інсти- тутах у кадровому складі перева-жає старше, фактично пенсійного віку, покоління і аспіранти. Окрім молоді, найбільші втрати сталися в середніх вікових і кваліфікаційних групах дослід-ників. Це веде до розбалансування всієї системи кадрового забезпечення досліджень. Вже зараз розрив між різними віковими групами дослідників дає про себе знати. Прийом в аспірантуру практично залишився на колишньому рівні, але захисти дисертацій різко скоротилися: лише десятий аспірант захищає роботу вчасно або з невеликим запізненням. Мало хто з випускників аспірантури залишається працювати в інститутах. В інститутах вводяться комерційні форми підготовки фахівців через аспірантуру. На жаль, усе більш домінуючою стає підготовка фахівців не для академічних установ. Кадрову проблему не вирішує і збільшення кількості докторів наук в Академії. Роль міжнародної співпраці для більшості академічних інститутів природничого і технічного профілю в останні роки важко переоцінити. В умовах безнадійного старіння лабораторно-приладової бази єдина можливість вийти на передній край досліджень — це робота за спільними темами і проектами із зарубіжними партнерами з використанням їхнього устаткування. Лише завдяки такій співпраці, використанню матеріальної бази зарубіжних установ, особливо в експериментальних галузях, вдається виконувати і публікувати роботи на сучасному рівні. Без цього можна було б говорити, що рівень фундаментальних наукових робіт істотно знизився. В той же час для багатьох учених очевидні і негативні сторони нинішньої міжнародної наукової співпраці, коли західні наукові центри використовують кризовий стан науки на пост-радянському просторі для досягнення власних цілей. Керівництво країни лише декларує необхід-ність використання наукового потенціалу України для реформування економіки. Сучасні чиновники і керівники державних підприємств укладають контракти із зарубіжними фір-мами на використання того, що розроблене і українськими ученими. Виробництво та інші сфери не мають достатньої об’єктивної інформації про результати науково-технічних розробок в країні і не зацікавлені використовувати вітчизняні розробки. Для розвитку інноваційних механізмів потрібні конкретні юридичні і економічні заходи. Обсяги комерціалізації наукових результатів в академічних інститутах незначні, але при цьому не слід скидати з рахунків міркування, що комерціалізація в основному проходить в тіньових, неконтрольованих формах, що також пов’язано з труднощами і безперспективністю її легалізації. В цілому ж нові механізми ще необхідно створювати, розвиваючи мотивації, стимулювання попиту на науково-технічні, соціально-економічні інновації, потрібно формувати ринок науково-технічних досягнень, аби споживачі могли вільно купувати і реалізовувати інноваційні проекти, а науковці отримувати за них дійсну вартість і тим самим мати реальне джерело фінансового забезпечення.

За останні роки підвищився рівень комп’ютеризації та інтернетизації академічних установ, але його можна оцінити лише як середній, відставання від Заходу за електронними комунікаціями носить системний характер. В цілому ж інформаційне забезпечення досліджень погіршало навіть в порівнянні з радянським часом. Кількість журнальних публікацій за кордоном, що зросла на рубежі 1990-х років, у подальші роки скоротилася і стабілізувалася. За кордоном опубліковані десятки монографій українських учених. В цілому ж проблема наукових публікацій, особливо монографій, продовжує залишатися гострою. Видавництво «Наукова думка» втратило статус вихідного цеху Академії наук. Це у свою чергу сприяє розвитку самвидаву і зниженню якості публікованої продукції. У відсутність цілеспрямованої наукової політики стихійні процеси трансформації в умовах кризи сприяли певній селекції і розшаруванню академічного наукового співтовариства, стратифікації інститутів і наукових підрозділів в них. Безумовно, вибрати якійсь певний шлях для подальшого розвитку важко. І все-таки зробити це необхідно. Залишається гострою, хоча часто й ігнорується, проблема оцінки фундаментальних досліджень. Чимало науковців, що працюють в Академії, у тому числі і в її керівництві, вважають, що жодних механізмів оцінки ефективності фундаментальних досліджень, окрім самооцінки, немає. Як критерії оцінки називають інколи індекс цитованості, запрошення учених на міжнародні форуми. Усвідомлення недостатності таких оцінок і підходів стає очевидним. Наприклад, в Україні з’явилися роботи, в яких показано, що вдосконаленню механізму планування наукових досліджень, у тому числі фундаментальних, приділяється недостатньо уваги, що відкриває шлях до тіньових процедур, лобіювання особистих інтересів, переважання суб’єктивних поглядів посадових осіб над об’єктивними потребами проведення досліджень, і пропонуються нові підходи, засновані на розробці методик морфологічного аналізу можливостей розвитку наукових досліджень, які дозволяють формувати системне поле раціональних напрямів, чітко і конкретно ставити цілі і завдання, визначати цілеспрямовані шляхи наукових досліджень на всіх базових рівнях системи державного планування. Не можна не визнати, що криза, стагнація наклали свій відбиток на рівень самооцінки учених і керівників наукових установ. Тому оцінки стану і рівня досліджень, можливостей інтеграції в європейський і світовий науковий простір вимагають істотного корегування. Такий висновок підтверджує і той факт, що вітчизняна наука далека від того, щоб сприйняти систему науково- інноваційних індикаторів європейського наукового співтовариства, і провести свої дослідження крізь такий сепаратор, який об’єктивно виявив її можливості. У світі на початку третього тисячоліття наука та впровадження сучасних технологій стають головним джерелом економічного зростання, наймогутнішою зброєю у конкурентній боротьбі економік і у воєнних протистояннях. Розмах змін і масштаби можливостей, які відкриває нинішня інтелектуальна революція, визначають спрямованість вектора цивілізаційного розвитку на побудову суспільства, що засноване на знаннях. Програма розбудови такого суспільства може успішно реалізуватися лише за умови створення якісно нових систем, котрі продукують наукові знання. Брак знань, лакуни в освіті, нездатність суспільства продукувати і використовувати знання у зростаючих масштабах роблять його неконкурентоспроможним у світовому змаганні, відтискуючи на узбіччя цивілізації. Міжнародна конкурентоспроможність еко-номіки та соціальний розвиток будь-якої країни сьогодні прямо залежать від можливостей її інтелектуального потенціалу, темпів його нарощення, ефективності та мобільності використання. Уявлення про світову науку перестало бути метафорою, а дедалі більше стає реальністю. Радикально змінився внесок науки у процес технологічних інновацій, розвиток суспільства все більше залежить від соціальних, інформаційних, культурних, політичних технологій та інновацій. Наука опинилася у центрі політичного регулювання суспільних процесів. Ідеологічні засади європейської науково-інноваційної політики, сформульовані у березні 2000 року на Лісабонській зустрічі представників країн Європейського Союзу, завдання створення європейського наукового простору, інтеграції десятків країн, які істотно різняться за своєю історією, культурою, політичними і науковими традиціями, за рівнем розвитку науки і технологій, потребують обговорення і досягнення консенсусу серед учених-професіоналів щодо нових механізмів організації досліджень, визначення їх пріоритетів, методів та методичного інструментарію проектування наукової політики. Завдяки інтеграції зусиль наукової спільноти, політиків, бізнесменів, громадських організацій і рухів наукова політика має перетворитися у важливу сферу публічної політики. Європейським Союзом була створена спеціалізована система індикаторів для спостереження за розвитком інноваційного процесу на загальноєвропейському рівні. Цю систему, що містить 17 індикаторів, поділених на чотири групи (кадровий потенціал, ресурси й орієнтири інноваційного процесу, структурні характеристики інноваційного процесу, результати інноваційних зусиль), поки що важко адаптувати в Україні. Однак стратегічна мета інтеграції у європейський науковий простір потребує залучення вітчизняної науки до апарату оцінки результативності досліджень (насамперед фундаментальних), що вже одержав визнання у світі.

Спроби внести конкретні (у тому числі кількісні) критерії в оцінку дослідницької діяльності мають давню традицію. Пошук критеріїв об’єктивної оцінки якості праці конкретного вченого — одна з найважливіших проблем у взаєминах науки і суспільства, стосунків усередині наукової спільноти, а також фінансування досліджень. Найпростішим критерієм такої оцінки є кількість опублікованих праць, однак недоліки цього критерію очевидні. Досить зазначити, що кількість наукових праць двох найвидатніших російських учених — нобелівських лауреатів академіків М.М.Семенова і П.Л.Капиці — значно нижча, ніж у багатьох пересічних наукових співробітників. Кількість публікацій скоріш відбиває критерії ставлення дослідника до якості своєї наукової продукції, аніж ступінь його впливу на світову науку. У багатьох країнах світу, і насамперед у державах ЄС, для оцінки рівня розвитку науки, як правило, використовують три групи показників, які відображають основні аспекти інноваційної діяльності: статистичні показники розвитку науки (витрати на дослідження і розробки, чисельність наукового персоналу тощо); патентна статистика; бібліометричні показники: кількість наукових публікацій, їх цитування та ін. Якщо статистичні показники розвитку науки і патентна статистика відбивають першу стадію інноваційного процесу, то показники третьої рупи — бібліометричні — віддзеркалюють ступінь активності і продуктивності фундаментальних та прикладних досліджень у країні, їх внесок у розвиток наукового знання. Таким чином, одним із підходів до вивчення науки може бути бібліометричний. За останні роки бібліометричний аналіз почав широко використовуватися для визначення внеску конкретних держав у розвиток науки. Як правило, такі дослідження проводяться на замовлення урядів різних країн. Уся бібліометрія побудована на аналізі бібліографічних даних. Бібліометрія, як і будь-яка статистика, не тільки важлива для розвитку наукознавства, а й надає істотну допомогу у керуванні наукою, а саме — у плануванні та прогнозуванні досліджень, у коригуванні наукової політики державою. Бібліометричний підхід припускає квантифікацію документальних потоків інформації, оскільки дослідження науки спираються саме на кількісні показники, які містяться у різних бібліографічних базах даних і відбивають стан науки у цілому чи в окремих її галузях. Об’єктами вивчення при цьому є публікації, згруповані за різними ознаками: авторами, журналами, тематичними рубриками, країнами тощо. Розвиток бібліометричного підходу у дослідженні науки тісно пов’язаний з появою унікальних баз даних Інституту наукової інформації ISI (Institute for Scientific Information, Philadelphia, USA). Статистика публікацій і їхнього цитування дає змогу виявляти закономірності, темпи розвитку науки та відзначати несподівані «прориви». Бази даних ISI відкрили можливість введення низки кількісних критеріїв для оцінки стану науки загалом та окремих її сфер, а також внеску різних країн у загальносвітовий прогрес. Упродовж останніх десятиліть у західній наукометрії як більш об’єктивний критерій широко використовується «індекс цитування». Його розроблювачем був засновник Інституту наукової інформації США Ю.Гарфілд. Цитування є формальним відображенням зв’язків між працями, воно, на думку наукознавців, створює мережу, що об’єднує усі праці в єдиний комплекс. Посилання також відбиває наукові концепції — цей постулат становить теоретичну основу покажчиків цитування і звітів про розвиток науки. Індивідуальний індекс цитування визначається простим підрахунком кількості посилань на всі праці даного дослідника, виконані ним у відповідній науковій сфері.

Цей показник набув досить широкої популярності, зокрема у розв’язанні питання про надання деяких грантів. На основі статистичної обробки величезної кількості найменувань журналів випускалися спочатку друковані (кілька десятків томів на рік), а тепер — електронні версії видання Інституту наукової інформації США («Science Citation Index», SCI). За їх допомогою будь-який учений може визначити свій індекс цитування, знайти посилання на праці колег, які зацікавилися його роботами, одержати безліч іншої корисної інформації. Слід зазначити, що понад 90% публікацій, представлених у базі, — це статті англійською мовою або ті, які мають відповідні англомовні реферати. Українські та російські журнали, що вводяться до бази даних ISI, мають англомовні варіанти або публікуються англійською. В Україні близько 20 журналів мають англомовні версії. З них до бази NSIOD потрапило тільки 7. Жоден український журнал із соціально-гуманітарної тематики не входить до бази «JCR — Social Science». Окрім дослідницької активності, бази ISI дають змогу провести класифікацію країн за кількістю публікацій на 1 тис. жителів, а також визначити публікаційне навантаження на один мільйон доларів США — відношення кількості публікацій держави, поділене на показник її ВВП. У цих випадках виходить інше угруповання країн: наприклад, США посідають тут далеко не перші місця. Ці характеристики також дають можливість передбачати різні сценарії формування наукової політики у різних країнах. Україна посідає 31-е місце за кількістю опублікованих наукових праць, Росія — восьме.

СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ