СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ

Ключко
Михайло Григорович

Інженер-авіатор, доцент Київського інституту інженерів цивільної авіації (ГВФ, нині — Національний авіаційний університет)

Кандидат технічних наук, доцент, винахідник СРСР.
Талановитий інженер-авіатор М. Ключко — фахівець в галузі авіаційних двигунів, їх ремонту, хімічного захисту від фреттінг-корозії. Був у групі засновників Національного авіаційного університету (НАУ, раніше — Інститут ГФВ — (КІІЦА)). Захистив першу в СРСР кандидатську дисертацію з цивільної авіації, автор близько 135 науково-технічних статей, понад 100 методичних розробок, численних патентів, авторських свідоцтв. Народився 1924 р. у Харкові, в родині слобожанських українських козаків; зростав у м. Зміїв та с. Таранівка Харківської обл. В цих місцях століттями живуть хоробрі високопрофесійні військові, люди вольові, працьовиті, розумні, талановиті майстри — Михайло таким і став. Батько Ключко Григорій Григорович — військовий, під час Першої світової війни був унтер-офіцером, згодом перейшов до Червоної Армії, працював у військовій охороні. В 1930-ті рр. перевіз сім’ю до Києва. Був репресований, проте завжди залишався чесним, з незаплямованою совістю офіцером. Мати Прасковія Іванівна із слобожанської багатодітної родини, де виховувалося 10 дітей. Змалечку працювала, доглядала дітей заможних сусідів. Спілкувалася виключно українською. Попри заборону глибоко віруюча, православна. Живучи у центрі Києва, у комуністичному оточенні, вважали, що саме віра врятувала їх сім’ю у часи Голодомору. Ідучи вранці на роботу, батьки замикали дітей Лідію, Михайла, Володимира у кімнатці комуналки. На буфеті поряд з іконкою Христа стояло вишневе варення. «Не їжте, Господь все бачить і мені розкаже», — наставляла мати. Ввечері батьки приносили мізерні шматочки хліба, мати клала у кип’яток омріяну єдину вишневу ложечку. Так і вижили. Михайло на все життя полюбив Київ попри страшну бідність і розруху 1920–1930 рр. З однолітками грався на Кловських схилах. Будучи дорослим показував уже своїм дітям, на які вензелі імперської огорожі Маріїнського палацу вони, перелазячи, ставили ноги. Багато хлоп’ят виросли гідними людьми і дружили все життя, серед них — друг Аркадій Сидорков. Батьки дбали про їх освіту, з нужденних зарплат відкладали копійки, щоб наймати вчителів. Таким чином відродили школу, яка нині носить престижну назву — Кловський ліцей. М.Г. Ключко — ветеран Другої світової війни. Закінчивши у Києві 7 класів, юнак продовжив навчання в артилерійській школі спеціального призначення, з початком бойових дій став навідником гармати. Влітку 1941 р. з іншими курсантами в лісах Броварів під Києвом рив протитанкові рови, будував укріплення. Під час евакуації заводу, де працював батько, родина виїхала на Волгу, під Астрахань. Спочатку Михайло працював мотористом. У 16 років пішов добровольцем на фронт. У складі 159 стрілецької бригади, укомплектованої виключно його однолітками, вступив у перші бої, які дивізія прийняла на південному фланзі Сталінградського фронту. Про війну Михайло завжди уникав говорити, проте окремі епізоди згадував. У спаленому селі, де зосталась тільки старенька бабця, допоміг їй облаштував землянку, нарубати дров на зиму. Бабуся сказала: «Це буде страшна війна. Багато людей загине. Але я за тебе молитись буду, і ти — виживеш». Ці слова стали пророчими: родина двічі помилково отримувала на М.Г. Ключко «похоронки», після боїв під Ростовом та під Брестом — але він вижив. Його бригада воювала в Сальських степах, під Батайськом, Ростовом, Кагарликом, Елістою, на Міус-фронті, на підступах до Криму. Він був у числі перших, хто визволяв Маріуполь, форсував Дніпро, брав участь у боях за визволення Києва… Під Ростовом отримав звання молодшого лейтенанта, був призначений у 197 запасний полк у складі 4-го Українського фронту. Під час боїв під м. Могильовим полк був практично знищений ворожою авіацією, бійці опинилися на окупованій території. 16-літній Михайло зумів вночі без стежок, лісами-болотами вивести і врятувати залишки полку. Внаслідок цього був призначений командиром взводу в 322 окрему штрафну роту. Це був смертний вирок, та сталося чудо. Середній термін життя штрафників на передовій становив усього 2,5 дні, виживали одиниці, а він воював там майже 4 роки. Вижив усупереч пораненням, контузії, згодом — двом мікроінфарктам. Михайло Ключко згадував: «Загальна кількість штрафної роти спочатку становила майже 300 бійців, на кожний взвод — 2 офіцери. Рота вступила у бойові дії у Білорусії, перший бій — під Брестом. Під час прориву оборони німців під Німаном з ротних офіцерів залишився тільки Михайло Ключко, який знову вивів з оточення близько 12 солдатів. Це вважалося нормальним залишком, адже втрати штрафних рот були величезні. Штраф­никам ставили основ­не завдання — забезпечити можливість наступу конкретних військ

за будь-яку ціну, з будь-якими втратами, в тому числі доводилося робити проходи на мінних полях. Життя цих людей ціни не мало. Водночас у фронтових зведеннях Інформбюро про штрафників ніколи не згадувало — це було заборонено. Повідомляли в основному про лінійні підрозділи, полки, дивізії, армії, які взяли той чи інший пункт — штрафників ніби й не було… Однак за даними архіву Генштабу частини, в яких служив М.Г. Ключко, з 10.01.1942 по 13.05.1945 вели безперервні бої на передовій. За першою смугою фронту йшла друга, поки одна відновлює втрати — друга продовжує бої. І так рубіж за рубежем протягом багатьох місяців і років. У це вогненне пекло практично неможливо було підвозити їжу чи «фронтові 100 грамів»», — згадує Михайло Григорович. — «Бійці місяцями воювали голодними, їли забитих коней, собак тощо. Агітбригади чи артисти сюди тим більше не потрапляли. На ділянці фронту діяло до 3 штрафбатів, кілька десятків штрафних рот». Рота Михайла пройшла з боями Пруссію, брала Кенігсберг, Пілау, де рота була практично знищена, воювали на околицях Берліна. Потім бійців переправили до Чехословаччини, де вони зустріли Перемогу. Михайло Григорович обійшов пішки з боями пів-Європи, згодом для нащадків відтворив на мапі цей шлях. Неоціненними для майбутніх поколінь є спогади Михайла Григоровича, які він виклав у книжці «Песни штрафников» (2003), а також у статтях (в т.ч. «Штрафники не кричали «Ура», «Дзеркало тижня» № 20 (293), 2000), ін.), що знаходяться у фондах кількох найбільших бібліотек світу. Розумний, вольовий командир, якого любили, він був не лише захисником, а й уболівав за своїх підлеглих. Це доводить випадок, який стався років через 30 після війни: під час поїздки до Сибіру дружина Зоя з дітьми зустріли випадкового чоловіка, який передавав на Україну палкі подяки Михайлові за врятоване на війні життя. Михайло Григорович спокійно відреагував, такі вчинки для нього були нормою. Батьківщина гідно відзначила заслуги молодого мужнього воїна. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня, медалями «За відвагу» (за відновлення зв’язку для коригування мінометного вогню під Ростовим на Міус-фронті), двома орденами Червоної Зірки (за бої на р.Німан і зразкове виконання бойових завдань, відвагу та мужність), медалями «За взяття Берліну», «За взяття Кенігсбергу», «За звільнення Праги», «За перемогу над Німеччиною», «За Перемогу», «Захисник Віт­чизни»; мав ще 14 медалей і відзнак за бойові дії. У 1946 р. капітана М. Ключко демобілізували. Був одним із перших випускників Інституту ГВФ (НАУ, Київ). Став аспірантом д.т.н., проф., чл. кор. М.Л. Голего (майбутнього ректора НАУ). У 1964 р. захистив кандидатську дисертацію: «Дослідження процесів тертя та зносу деталей авіаційних машин в умовах віб­рації». Колеги-авіатори розбудовували у Києві нові корпуси НАУ, налагодили учбовий процес, розробку й виробництво авіаційної техніки. У складі спеціальних комісій М. Г. Ключко об’їздив СРСР для відбору талановитих студентів, які згодом навчалися в ГВФ, в т.ч. стали його учнями. Підготував тисячі випускників, які зі студентської лави заступали на роботу на авіаоб’єкти, багато з них обійняли керівні посади. Так була розвинута потужна галузь цивільної авіації СРСР. Михайло любив свою професію і постійно захоплено працював, навіть під час відпочинку розробляв патенти, навчальні методичні посібники. Колеги згадують М. Ключко як мудрого, кваліфікованого, людяного, оптиміста; його найближчими друзями були С.А. Коцар, Г.Я. Купчик, Г.А. Навроцька, інші. Отримав 7 трудових нагород, в т.ч. медалі «Ветеран праці», «За трудову доблесть», знак ГВФ «Відмінник Аерофлоту» та ін. Характерна його риса — жага безкорисливої допомоги людям: студентам, дітям, хворим. З дітьми спілкувався, як з дорослими, часто цікаві бесіди з ним визначали подальший їх життєвий шлях. З кінця XX ст. до М.Г. Ключка стали звертатися журналісти. Правдолюбство, любов до людей, яких війна нищила тисячами на його очах, спонукали давати інтерв’ю. На державному рівні відзначений орденом Богдана Хмельницького (2001), він став відомим, його запрошували на телебачення, але раптова смерть все обірвала (23)-25.02.2002. Люди досі згадують цього незвичайного чоловіка світлими спогадами та добрими словами. З коханою дружиною Зоєю Ключко (Науковці України — еліта держави, т. 4, с. 200) одружився у 1953 р., прожили довге й щасливе життя, виростили двох донечок — Олену (НУЕД, т. 5, с. 201) та Марію. Є онуки Аліна, Євгенія та Павло.