|
|
|
Дуже часто відбувається ототожнення поняття інновацій з поняттям нововведень у сфері технологій.
Як правило, користувачами будь-яких технологічних нововведень урешті-решт стають усі члени людського співтовариства. В такому випадку інновації справедливо розглядати як соціальне явище, хоча для кожного конкретного прикладу з’ясувати, в чому ж технічна суть конкретного нововведення та які його соціальні наслідки, пересічному громадянинові буває надзвичайно важко. Але це не перешкоджає кожній людині користуватися благами цивілізації, які з’являються завдяки інноваційному розвитку. Більш того у професійній сфері останнім часом спостерігається зростання всепоглинаючої віри у всесильність технологій і в необмежені можливості технологічних нововведень привносити в наше життя блага цивілізації. Це підживлює віру у всесильність інновацій, у безальтернативність інноваційного шляху розвитку, як людства в цілому, так і кожної окремої території і соціальної групи зокрема.
Одноголосно визнається, що інноваційний розвиток сприяє підвищенню продуктивності праці з одночасним зростанням нових типів робочих місць. Водночас не слід забувати, що інноваційний розвиток економіки тягне за собою і низку соціальних проблем.
Найвідоміший на сьогодні проповідник інноваційного розвитку суспільства австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883–1950) стверджував, що інновації є основою сучасної конкуренції, котра розглядається як динамічний процес, та сприяють появі на ринку нових товарів, нових технологій, нових джерел сировини або нових типів організації. Саме така конкуренція, з одного боку, безумовно, забезпечує істотне скорочення витрат та підвищення якості продукції, але, з іншого боку, якщо фірми не враховують нову якість сучасної економічної конкуренції, «вона загрожує існуючим фірмам не незначним скороченням випуску і прибутків, а повним банкрутством».
Виходить, що інновацію необхідно розглядати як найважливіший чинник економічного зростання, і саме такий, який базується на безжалісному відбракуванні тих, хто нехтує науково-технічним прогресом. Це схоже на реалізацію в економіці принципу дарвінізму. З погляду чистоти ринкових стосунків такий факт можна тільки вітати, але щодо проникнення інноваційної продукції на ринок товарів і послуг не все виявляється так просто. Нововведенню, новій продукції потрапити на сформований і злагоджено діючий ринок дуже складно, оскільки процес створення конкурентоздатного інноваційного продукту досить складний, багатоетапний і вимагає підтримки ззовні, щоб «виростити» такий продукт в «парникових» умовах і адміністративним шляхом понизити ринкові бар’єри для входження його в діючий ринок. Для цього, перш за все, необхідні фінансові ресурси і, не в останню чергу, політична воля влади.
Досвід промислово розвинених країн свідчить, що на 60–90 % зростання ВВП у сучасних цивілізаційних умовах зобов’язане саме інноваційному чиннику. Виникає питання – чи можуть інновації з такою ж ефективністю стимулювати зростання ВВП і в тих країнах, які не належать до категорії промислово розвинених? Для того, щоб відповісти на це питання, звернемося до інтерпретації інновацій через їхню роль як чинника виробництва. Відомо, що основними чинниками виробництва з часів Адама Сміта вважаються земля, праця і капітал. Маржиналісти додали до цього списку ще один чинник виробництва – підприємництво, причому ними підприємництво фактично розуміється як здатність оптимально поєднувати перші три чинники виробництва з метою досягнення найвищої (на даний момент і в даному просторовому ареалі) продуктивності.
|
|
Здавалося б, у випадку, коли погано використовуються три класичні чинники виробництва, то чинник підприємництва автоматично використовуватиметься з максимальною ефективністю. Насправді це не так. Чинник підприємництва як інноваційний чинник починає ефективно працювати тільки в тому випадку, коли можливості використання класичних чинників досягають межі. Звідси виникає перша складність (але далеко не остання) переходу економіки на інноваційний шлях розвитку у випадку «недорозвиненої» економіки. Саме до такої категорії відносяться так звані перехідні економіки, зокрема й економіка України. Сутність складності полягає в тому, що економічні агенти, в чиїх руках зосереджені основні можливості використання класичних чинників виробництва, не бачать перспективи у використанні інноваційного чинника для швидкого нарощування власного бізнесу. В результаті, якщо такі економічні агенти визначають на певний період економічну політику країн з перехідною економікою, використання інноваційного чинника майже не отримує політичної підтримки.
Друга складність руху перехідних економік до інноваційного шляху розвитку – сприйняття інновацій як чогось єдиного, неподільного, соціально і технологічно аморфного. Водночас теорія і практика інноваційного розвитку економіки переконливо свідчать про те, що в тій або іншій ситуації, в тому чи іншому соціальному середовищі різні інновації по-різному сприймаються як соціумом, так і сферою виробництва. Основи інноваційної політики держави у кожному окремому випадку формуються, виходячи із загальних цілей соціально-економічного розвитку. Тому, перш ніж ухвалювати рішення про підтримку, стимулювання та розповсюдження інновацій, треба визначитися, до яких соціально-економічних і технологічних критеріїв розвитку суспільства ми прагнемо, і яке місце серед чинників виробництва належатиме інноваціям.
Всі інновації схожі одна на одну тільки зовні – тим, що вони спрямовані на підвищення продуктивності праці, зниження витрат та усунення перешкод цивілізаційному розвитку (економічному, технологічному, соціальному). Однак інновації можуть суттєво відрізнятися просторовим ареалом та інтервалом часу, де відчувається їх вплив. У цьому сенсі інновації можна класифікувати за схемою, запропонованою К. Фріменом і К. Перець: 1) інкрементні, 2) радикальні, 3) такі, що стимулюють появу нових технологічних систем, 4) такі, що призводять до зміни техніко-економічної парадигми.
Інкрементні інновації (incremental innovation) – це поступові зміни, які мають у своїй основі знання, ідеї і виробничий досвід однієї-двох осіб, результатом яких зазвичай користуються самі ініціатори цієї інновації. Такі інновації не призводять до драматичних ефектів, локалізація їх результатів – це, частіше за все, виробнича дільниця, цех, рідше – підприємство в цілому. Інтервал часу, на якому відчувається їх вплив – у більшості випадків один-два роки. Хоча в тому просторовому ареалі і на тому часовому інтервалі, де відчувається їх вплив, ці інновації можуть мати істотне значення для зростання продуктивності праці.
Радикальна інновація (radical innovation) – це результат тривалих цілеспрямованих розробок, у яких беруть участь і виробничі підприємства, і університети, і державні лабораторії. Тут (явно чи опосередковано) беруть участь багато людей різної кваліфікації. Локалізація результатів таких інновацій – підприємства певної галузі чи кількох споріднених галузей. Інтервал часу, на якому відчувається їх вплив, – кілька років. Результати радикальних інновацій можуть сприяти помітним змінам не тільки в мікро-, але й в макроекономіці.
Інновації, результати яких стимулюють появу нових технологічних систем (new technology systems), сприяють настільки глибоким змінам у технологіях, що їх можуть зазнавати відразу кілька галузей економіки. Більше того, такі інновації можуть стимулювати появу абсолютно нових секторів виробництва і споживання. Відповідні зміни, як правило, засновані на природному поєднанні попередніх радикальних та інкрементних інновацій, а також супроводжуються організаційними та управлінськими інноваціями. Інтервал часу, на якому відчувається їх вплив, – не менше десятка років. Для того, щоб результати такого типу інновацій утримати (хоча б тимчасово) в межах тієї держави, де вперше отримана відповідна інноваційна продукція, необхідно приймати спеціальні заходи. Однак, як правило, з часом така інноваційна продукція все-таки поширюється по світу. Це розповсюдження може регулюватися міжнародними договорами як інструментом політичного впливу.
Інновації, що призводять до зміни техніко-економічної парадигми (change of techno-economic paradigms), призводять до змін у технології такої глибини, що отримані ефекти справляють істотний вплив на світову економіку в цілому. Тут ми можемо говорити про технологічну революцію. Саме цей тип інновацій є стрижнем «довгих хвиль» Кондратьєва, причиною зміни технологічних укладів. Доведено, що нові технологічні уклади встановлюють домінанту соціально-економічного розвитку після криз структурної пристосованості, викликають глибокі соціальні та інституційні зміни, перебудову всіх гілок економіки. Такі зміни зазвичай незворотні, є підсумком тривалих пошуків у відповідь на наближення до межі економічного зростання і часто виникають не як прямий наслідок нових наукових відкриттів, а скоріше в результаті накопичення світоглядних помилок.
Практичний, оперативний інтерес для будь-якої держави представляють, перш за все, радикальні інновації, які з’являються тільки тоді, коли виникають сумніви в ефективності звичних прийомів праці і найбільш поширених інструментів ринкової конкуренції виробників товарів і послуг. Очевидно, що принципово нове завжди викликає протест тих, хто цілком задоволений наявним станом речей. Саме тому радикальні інновації повинні спиратися на підтримку держави. Для цього необхідне спеціальне законодавство, яке визначатиме, чому ті економічні агенти, що працюють в режимі радикальних інновацій, повинні відчувати себе більш захищеними від ринкових хвиль, ніж ті, які ігнорують такі інновації.
Законодавство є формальною основою суб’єктно-об’єктних відносин економічних агентів, також варто враховувати чинник внутрішньої настроєності на участь в інноваціях, їх підтримку. В цьому випадку інноваційна культура може відігравати більше значення, ніж інноваційне законодавство. Для того, щоб правильно розставити акценти в національному інноваційному законодавстві, важливо зрозуміти сутність впливу радикальних інновацій на соціально-економічний розвиток конкретної держави.
Інтерпретація інноваційного розвитку як одного з основних чинників вдосконалення виробництва призвела до уточнення уявлень про закономірності ринкової взаємодії господарюючих суб’єктів. На зміну концепції досконалої конкуренції прийшла теорія ефективної конкуренції. Її автор – Й. Шумпетер – відмовився від традиційно жорсткого зіставлення монополізації і конкуренції і звернув увагу на те, що інновації відкривають можливість їх позитивної взаємодії. Тобто, на його думку, не будь-яка конкуренція найкраще сприяє економічному зростанню. Більше того, досконала конкуренція породжує додаткові витрати у вигляді менш ефективної організації виробництва, менш продуктивної технології, неможливості ефективно оцінити і використовувати нові перспективи. Все це робить подібний тип ринку не тільки неоптимальним, але навіть небажаним. Ефективною, за Шумпетером, вважається тільки конкуренція, заснована на зниженні витрат виробництва і підвищенні якості продукції за рахунок технічних, організаційних і управлінських новацій. Якнайкращі умови для здійснення таких новацій мають найбільші компанії та їхні монополістичні об’єднання.
До позитивних моментів монополії Шумпетер відносить такі: монопольний прибуток як «ефективний спосіб накопичення засобів для фінансування додаткових інвестицій» у галузі; наявність у розпорядженні монополіста способів виробництва, недоступних або важкодоступних для його конкурентів; стійкий фінансовий стан монополії; наявність у монополії більшої кількості засобів для фінансування технічного прогресу, що йде на користь усій економіці, а не тільки певній галузі. При цьому, інновація робить вплив на раціоналізацію поведінки агентів ринку не тільки тоді, коли вона вже увійшла до ринку, але і до цього, тоді, коли вона розглядається ще як потенційна подія. «Можна сказати, – пише Шумпетер, – що вона дисциплінує [агентів ринку] ще до свого настання. Бізнесмен відчуває себе в конкурентній ситуації навіть тоді, коли він є повним монополістом у своїй галузі…». Таким чином, монополію можна розглядати не як руйнівника ринку, а лише як одну з форм конкуренції.
Вищезазначене переконливо пояснює, чому декларація переходу економіки України на інвестиційно-інноваційний шлях розвитку багато років залишається не реалізованою, а прийняті для цього необхідні законодавчі акти не виконуються. Так, в Україні не до кінця використані на користь економічного зростання класичні чинники виробництва. Крім того, слід враховувати, що вплив інновацій на економічне зростання є не тільки багатоаспектним, але й у багатьох випадках об’єктивно суперечливим.
З одного боку, загальновизнано, що протекціонізм стосовно суб’єктів інноваційної діяльності і введення на законодавчому рівні стимулів для інноваційної діяльності є необхідною складовою забезпечення економічного зростання. Події останнього десятиліття тільки підсилюють цю точку зору, а високі темпи розвитку високотехнологічної індустрії роблять очевидним взаємозв’язок між глибиною технологічних змін і темпами економічного зростання. При цьому інновації, як стверджують деякі сучасні економісти, є, незважаючи на суто локальний характер їхнього первинного прояву, «господарем становища на ринку». Це черговий раз свідчить про синергетичний ефект інновацій. З іншого боку, навіть у промислово розвинених країнах все ще відсутнє однозначне трактування інновацій як ринкового чинника. Тобто вплив інновацій на конкуренцію в галузевих ринках є очевидним фактом, але механізм цього впливу залишається до кінця нез’ясованим.
При формуванні інноваційної політики на державному рівні треба враховувати той факт, що інновації ефективні тільки тоді, коли в них є гостра потреба. Саме тому наявність потенціалу створення інновацій мало впливає на рівень ринкової конкуренції і на економічне зростання. Обстеження, проведені на початку минулого десятиліття компанією BKG Profit Technology, показують, що на більшості російських промислових підприємств 85–90 % заново освоюваних продуктів не мають бажаного об’єму збуту. Доводиться визнати, що замало мати великий потенціал виробництва інновацій, треба також мати і значний потенціал споживання нової техніки і технології, який може бути виявлений на основі застосування систематизованих і впорядкованих маркетингових процедур у виборі і постановці на виробництво нової продукції. Саме тоді інновації перетворюються на дієвий чинник, що стимулює конкуренцію, але рівень такої конкуренції буде залежати від того, наскільки вдало вибрані механізми організації трансферу технологій.
У певному сенсі технологія не є рядовим ринковим товаром, і цю незвичність варто враховувати й на споживчому рівні. Регулювати необхідно, швидше за все, дії споживачів з погляду «правильної» їхньої орієнтації на вибір таких технологій, які забезпечують виробництво продукції необхідної якості і в потрібній кількості. Певна точка зору споживачів високих технологій була сформульована в Шанхайській декларації від 31 жовтня 2010 р. У документі введено поняття «технологічні коридори», що є переліком обов’язкових вимог і обмежень, які висуваються до технічних параметрів вживаних технологій, споживчої продукції і послуг. Цей перелік формують виходячи з національних промислової, екологічної, інноваційної політик. Контроль за виконанням цих вимог і обмежень повинна брати на себе держава, уточнюючи конкретні національні вимоги з розбиттям по роках і наростанням їх жорсткості у часі. Мова йде не просто про технічні регламенти
і стандарти, а про вбудовування цих регламентів у систему, в ланцюжок взаємопов’язаних обмежень,
направлених на зміну технологічного рівня відповідної галузі, а згодом всієї промислової сфери. Запроваджуючи такі стандарти, держава не тільки знижує енергоємність вітчизняної
економіки і піклується про здоров’я громадян, а й стимулює виробників звертатися до розробників нових технологій, тобто формує довгостроковий попит на їхні послуги. Саме тоді наука стає не тільки продуктивною, а й затребуваною.
Водночас, завдання інноваційного розвитку економіки – це завдання не лише науки. Хоча саме вчені більш ніж хто іншій ратують за інноваційне оновлення економіки. Наука тут може виступати виключно як інструмент, а наскільки ефективно цей інструмент буде використаний – залежить від розуміння суті інноваційного розвитку та бажання віддати перевагу майбутнім вигодам перед миттєвими з боку органів законодавчої та виконавчої влади. На жаль, у своєму прагненні визначитися з раціональним фінансуванням науки, українська держава намагається зосередити фінансову підтримку на тих наукових напрямках, в рамках яких простежується прямий зв’язок сьогоднішніх результатів наукових досліджень з результатами проривних нововведень (не пізніше, ніж завтрашніми). Достовірного зв’язку такого характеру не може бути за визначенням: найбільш успішні інноватори сучасності використовують знання, накопичені за десятки років, що передували прориву в сфері технологій. Ці знання накопичувалися вченими різних країн і народів. Звичайно, діюча політика нашої держави щодо фінансування вітчизняної науки не виснажить світову скарбницю знань, але нашу промисловість змусить задовольнятися лише «недоїдками» цих знань, та й то, не першої свіжості.
Інноваційний розвиток України – пріоритетне завдання держави. Факт, що для України інноваційний шлях розвитку не має альтернативи, усвідомлювався багатьма з перших років незалежності, адже Україна отримала у спадок від СРСР значний науковий потенціал, який фактично не мав координуючих органів на рівні республіки. Лише в 60-ті рр. була спроба створити в УРСР Державний комітет з питань науково-технічного розвитку, але його не наділили достатніми повноваженнями, не надали можливості оперувати будь-якими фінансовими ресурсами, тому невдовзі він був ліквідований як непотрібний. На республіканському рівні управління здійснювалось Академією наук України, Українською академією аграрних наук та Академією медичних наук України. Переважна ж частина галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських установ – в першу чергу тих, що мали відношення до розвитку високих технологій, – були підпорядковані безпосередньо союзним міністерствам і відомствам. Це створювало певні труднощі з використанням наявного наукового потенціалу в інтересах інноваційного розвитку регіонів. Своєрідним способом подолати ці труднощі стало створення регіональних наукових центрів Академії наук України. Якщо президія академії здійснювала управління тільки безпосередньо підпорядкованими їй академічними інститутами, то в регіональних наукових центрах, хоч і на громадських засадах, були представлені вищі навчальні заклади і всі без винятку наукові організації, розташовані на відповідній території. Незважаючи на те, що ради наукових центрів були по суті громадськими утвореннями, спираючись на підтримку місцевих органів влади, вони стали досить впливовими. Саме тому керівництво України визнало їх органами управління науково-технічним прогресом.
З набуттям Україною незалежності, коли підпорядкування союзним міністерствам і відомствам припинилося, а наукові організації лишилися на відповідній території, проблема координації їх діяльності проявилася з особливою гостротою. Для її розв’язання у 1991 р. був створений Комітет з питань науково-технічного прогресу. Ініціатор його створення і перший голова цього комітету – член-кореспондент НАН України С.М. Рябченко планував його як «надміністерський» орган виконавчої влади, подібний ДКНТ в СРСР, на чолі якого стояв заступник голови Ради Міністрів (віце-прем’єр-міністр). Таку структуру спочатку погодився створити в Україні тодішній президент Л.М. Кравчук, проте на ділі цей задум не був реалізований – був створений орган виконавчої влади, менш впливовий за своїм статусом, ніж будь-яке міністерство.
Структури державного управління та їх повноваження неодноразово змінювались під впливом суб’єктивних та об’єктивних факторів. У 1992 р. Комітет з питань науково-технічного прогресу був реорганізований у Державний комітет з питань науки та технологій, а в 1995 р.– у Державний комітет з питань науки, техніки та промислової політики. Рада з питань науки і науково-технічної політики при Президентові України визнала, що реальні можливості цього комітету недостатні і рекомендувала президентові створити на його базі впливовішу структуру – міністерство. Так, у 1996 р. було створене Міністерство України у справах науки і технологій (міністром був призначений академік НАН України В.П. Семиноженко). У 1998 р. Міністерство у справах науки та технологій було ліквідоване, а його функції передані одному з департаментів Міністерства освіти, яке стало після цього іменуватися Міністерством освіти і науки. У 2005 р. указом Президента України було утворене Державне агентство України з інвестицій та інновацій як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, у 2010 р. – Державний комітет з питань науки, інновацій та інформатизації, який у грудні того ж року перетворено у державне агентство, підпорядковане МОН України.
Вже в першому із законів України, що регулюють науково-технологічну та інноваційну діяльність, «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.) було заявлено, що українська держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем. Стаття 3 цього закону серед основних принципів державної науково-технічної політики називає першочергову державну підтримку науково-дослідних робіт, що забезпечують вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом вибору науково-технічних пріоритетів та концентрації ресурсів на їх реалізації. Стаття 13 деталізувала процедуру визначення та реалізації державних пріоритетів розвитку науки і техніки, наголошуючи, що основою для їх формування має бути комплексний прогноз соціально-економічного та науково-технічного розвитку України з обов’язковим аналізом різних його варіантів. Затверджує перелік таких пріоритетів Верховна Рада України, а Уряд організує їх реалізацію через систему державних науково-технічних програм.
У жовтні 1992 р. відповідною постановою Верховної Ради України були затверджені пріоритетні напрями розвитку науки і техніки в Україні, наступні їх варіанти були прийняті у 2001 та 2010 рр.
У 1994 р. Кабінетом Міністрів були затверджені концепції названих вище семи пріоритетних напрямів, а також персональний склад створених по кожному з них координаційних рад, до складу яких увійшли авторитетні вчені та спеціалісти відповідного профілю, відповідальні працівники зацікавлених міністерств і відомств.
Безсумнівним кроком уперед у напрямку демократизації наукового життя та системи організації науки було те, що державні науково-технічні програми для реалізації затверджених Верховною Радою України пріоритетних напрямів формувалися на конкурсних засадах. Робилося це у два етапи – спочатку конкурс програм, а згодом після затвердження їх переліку Кабінетом Міністрів – конкурс проектів, що мають входити до складу відповідних програм. За станом на початок 1994 р. було затверджено 66 програм, що об’єднали понад чотири тисячі відібраних за конкурсом проектів (на конкурс було подано понад 12 тисяч запитів).
У переважній більшості включені до державних науково-технічних програм проекти були вагомими та перспективними роботами. Однак, при формуванні пріоритетних напрямів, а тим більше переліку науково-технічних програм, відбувалося певне перекриття, якщо не сказати змішування, ідеї виділення та забезпечення випереджаючого розвитку найбільш важливих на даний момент напрямків досліджень з намаганням підтримати якомога більш широкий фронт перспективних робіт, врятувати всі авторитетні наукові школи.
Суперечність між цими підходами якоюсь мірою існує завжди, але в жодній країні, крім України, не ставиться питання про те, що мають право на існування лише ті дослідження, які вписуються у визначені державою пріоритетні напрями або виконуються в рамках урядових науково-технічних програм. В умовах нормально функціонуючої економіки з характерним для неї розмаїттям джерел фінансування досліджень та розробок зрозуміло, що право на життя мають і зовсім інші роботи, які можуть стати пріоритетними згодом, а може й не підтвердять сподівань і надій, які на них покладалися.
Фактично визначення пріоритетів і програм задля їх реалізації слугує засобом структурної перебудови та переорієнтації наукового потенціалу, в Україні ж цей механізм сприймався перш за все як спосіб його порятунку. Це цілком можна виправдати, якщо врахувати, в умовах якої глибокої економічної кризи він формувався, проте цього не можна ігнорувати, оцінюючи кінцеві результати такої діяльності.
Надто широко сформульовані пріоритети стали однією з причин того, що науково-технічні програми, сформовані для їх реалізації, були скоріше координаційними, ніж цільовими. Самі по собі програми такого типу також мають право на існування. Вони стають досить ефективним засобом поліпшення міжвідомчої координації близьких за тематикою робіт, допомагають досягти більшої цілеспрямованості в їх організації. У ряді випадків навіть ті вкрай недостатні кошти, що виділялись на їх виконання, відігравали вельми позитивну роль – вони ставали «центрами кристалізації», навколо яких групувалися ресурси і можливості дослідників, що їх вдавалося залучити з найрізноманітніших джерел. Це дозволяло досягти досить вагомих результатів. Таким чином були розроблені, наприклад, оригінальні акумуляторні батареї для бронетанкової техніки, високоефективні технології зварювання високоточних тонкостінних несучих конструкцій для сучасного літака-аеробуса, створені вітчизняні інтроскопи для митного контролю вантажів і цілий ряд інших непересічних і потрібних для країни речей.
Можна навести чимало інших прикладів успішної реалізації проектів, що виконувались в рамках державних науково-технічних програм. Проте, з точки зору вирішення проблем подальшого розвитку наукового потенціалу та пошуку шляхів найбільш ефективного використання його можливостей для переведення економіки на інноваційний шлях розвитку, цей механізм здійснення державної науково-технологічної політики не став достатньо ефективним.
У всьому світі для вчених та інженерів участь у виконанні пріоритетних науково-технічних програм, які фінансуються з державного бюджету, є найбільш престижною справою і гарантією стабільного забезпечення досліджень. Тому не дивно, що на конкурси, які оголошувались при формуванні програм, подавалось дуже багато проектів: українські вчені сподівалися на суттєву підтримку. Після серйозного експертного аналізу було відібрано лише кожну четверту, а то й п’яту роботу, але практика реального фінансування державних науково-технічних програм повністю розвіяла ці ілюзії.
На виконання державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні в бюджеті 1993 р. було передбачено виділити 1,7 % загальних асигнувань на наукові дослідження. За наступні два роки цей відсоток подвоївся і досяг у 1995 р. 7,3 %. Надалі ця частка щороку падала, а після 2004 р. кошти на формування та реалізацію таких програм не виділялись взагалі. Фактично було зведено нанівець фінансування державних науково-технічних програм, які згідно із Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність», мають бути основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні.
Особливістю законодавства України стало те, що крім закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», яким регулюється перш за все діяльність наукових установ, було розроблено і після тривалих дискусій прийнято у 2002 р. Закон України «Про інноваційну діяльність», що передбачав механізми стимулювання інноваційної діяльності у промисловості. Проте, при обговоренні проекту бюджету на 2003 р., Міністерство фінансів переконало Верховну Раду України перенести набрання чинності реально діючих статей закону ще на один рік. Наступного року історія повторилася, термін набрання чинності відтермінували ще на рік. Врешті, в березні 2005 р. статті 21 та 22, якими передбачались конкретні стимули активізації інноваційної діяльності, були просто вилучені.
У відповідності з вимогами цього закону Верховна Рада України визначила стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003–2013 рр. При цьому законодавці підтримали пропозицію Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки (ЦДПІН) імені Г. М. Доброва НАН України застосувати до їх формування методологію ієрархії пріоритетів, передбачивши для кожного її рівня свій специфічний механізм реалізації. Інноваційні пріоритети були ранжовані на стратегічні (10 років), середньострокові (3–5 років) загальнодержавного рівня, середньострокові галузевого рівня, середньострокові регіонального рівня.
По кожному із стратегічних напрямів було визначено також середньострокові пріоритети. Головним недоліком закону «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» є те, що механізми реалізації пріоритетних напрямів всіх рівнів визначені в ньому надто узагальнено. Вони практично тотожні і сформульовані так, що на практиці це нікого і ні до чого не зобов’язує. Якщо науково-технологічні пріоритети визначають основну структуру державних науково-технічних програм, процедура формування яких законодавчо визначена і на реалізацію яких законом передбачено виділення конкретних бюджетних коштів, то інноваційні пріоритети звучать як побажання, яке бажано було б враховувати всім у своїй практичній діяльності. В реальній практиці діяльності органів виконавчої влади та інших суб’єктів інноваційної діяльності на такі побажання зазвичай просто ніхто не звертає уваги.
При такому підході методологія ієрархії пріоритетів втрачає свій практичний сенс, адже чітке визначення масштабів державної підтримки і відповідальності за їх реалізацію для кожного рівня ієрархічної структури пріоритетів є її стрижневою ідеєю.
У низці законів України підкреслено, що пріоритетні напрями науково-технологічної та інноваційної діяльності повинні формуватися на основі прогнозно-аналітичних досліджень, проте фактично при їх визначенні ніякого прогнозування не проводилось. Спроба відійти від цієї негативної традиції була здійснена при реалізації Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку, що виконувалась у 2004–2006 рр. Науково-методичний та організаційний супровід її виконання забезпечував ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України. Це було типове форсайтне дослідження, організатори якого намагалися поєднати давні традиції й чималий доробок в галузі науково-технологічного прогнозування, накопичені київською школою наукознавців, можливості відомого Дельфійського методу роботи з експертами і досвід форсайтних досліджень, що проводились останні десятиліття у світі.
Реалізація названої програми фактично стала першою в незалежній Україні реальною спробою на практиці втілити формування науково-технологічних та інноваційних пріоритетів на основі прогнозно-аналітичних досліджень, як це передбачено законами України. Науково-технічною радою програми було виокремлено 15 тематичних напрямів, по кожному з яких було визначено наукового керівника та головний інститут (серед головних було 12 інститутів НАН України, УААН, АМН, а також 3 вищі навчальні заклади). До її виконання було залучено близько 700 експертів – вчених та спеціалістів промисловості.
На жаль, пропозиції щодо визначення стратегічними пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки в Україні, отримані на основі цього прогнозно-аналітичного дослідження, фактично були проігноровані в новому законі.
Можна констатувати, що науково-технологічна та інноваційна політика Української держави не відзначалась цілеспрямованістю та ефективністю. Разом з тим, як видно з графіка, інноваційні процеси в промисловості протягом останніх трьох років почали зростати.
Відсоток підприємств,
що займалися інноваційною діяльністю
Реальним механізмом державного впливу на активізацію інноваційних процесів в Україні було прийняття у 1999 р. Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків». Проте, незважаючи на наочно продемонстровану економічну ефективність цієї форми організації взаємодії науки і виробництва, у 2005 р. всі передбачені законом механізми підтримки діяльності технопарків були скасовані. Згодом їх частково відновили, але фактично технопарки вже так і не спромоглися вийти на колишній рівень ефективності.
Серед основних цілей впровадження інноваційного розвитку в Україні є забезпечення інституціоналізації інноваційних структур. Завдання інституціональної організації інноваційного розвитку зводиться до визначення необхідної площі, пошуку районів, що задовольняють умови розвитку тих чи інших інноваційних структур, визначенню відповідних функціонально-планувальних параметрів.
При виборі форми функціонально-просторової організації інноваційних структур науково-технічної спрямованості можуть бути розглянуті три основні підходи:
зональний, що передбачає залучення до територіально організованих інноваційних структур найбільш активної частини науково-виробничої агломерації, включаючи повністю або частково адміністративний центр території;
локальний – окремі території, що є місцями розміщення об’єктів інноваційно-підприємницької діяльності і супутніх їй фінансово-комерційних та інших структур;
локально-зональний – комбінований з перших двох видів, такий, що представляє частину або цілий науково-виробничий район та окремі науково-виробничі територіальні комплекси.
На початковому етапі формування структури інноваційно-підприємницької діяльності доцільна реалізація інноваційної структури локального вигляду, що припускає створення окремих невеликих в територіальному відношенні і мобільних в об’ємно-просторовому плані комплексів.
З урахуванням важливого значення зручності транспортних зв’язків з містом-центром, пошук територій і майданчиків для об’єктів інноваційно-підприємницької діяльності звужується до виокремлення комунікаційних коридорів у межах середнього поясу агломерації.
У світі склалася певна класифікація територіальних і точкових інноваційних структур, згідно якої можна виділити декілька їх основних типів: технополіси, технопарки (дослідницькі, технологічні, промислові, аграрні), рекреаційні зони, інкубатори бізнесу, інноваційні центри.
Світова практика показує, що за допомогою вказаних інноваційних структур розв’язуються такі актуальні завдання: вдосконалення галузевої структури виробництва і прискорення соціально-економічного розвитку територій (особливо малоосвоєних), що передбачає постійне «вростання» інноваційної структури або її окремих виробництв у господарську структуру певного регіону; активне впровадження у виробництво вітчизняних та зарубіжних науково-технічних розробок і винаходів з подальшою передачею результатів для широкого використання у вітчизняній економіці і на зовнішньому ринку; розвиток експортної бази і збільшення валютних надходжень більш інтенсивного включення економіки окремої країни в систему міжнародних економічних зв’язків (зокрема валютно-кредитних, страхових, інформаційних, транспортних та інших) на основі використання переваг зонального «шлюзу» між внутрішньою економікою і світовим ринком; насичення внутрішнього ринку конкурентоспроможними товарами та послугами виробничого і споживчого призначення; апробація на локальному рівні різних варіантів впровадження нових форм господарювання, пристосованих до умов світового ринку; практичне навчання місцевих фахівців прийомам та методам міжнародного бізнесу.
Найбільш прогресивною і всеосяжною формою організації науково-виробничих комплексів інноваційно-підприємницької діяльності є технополіс, основною метою створення якого є формування науково-виробничого середовища для ефективного розвитку прогресивних технологій (з перспективою на найближчі 15–20 років). При цьому базові наукові організації і виробничі підприємства технополісу часто відіграють «містоутворювальну» роль, тобто забезпечують умови розвитку соціальної і побутової сфери, як для фахівців, що працюють на підприємствах технополісу, так і для членів їхніх сімей.
Технополіс – це синтез двох ідей: технологічної, що припускає створення умов для розвитку прогресивних технологій; і містобудівної, висхідної до грецьких античних міст-держав (полісів).
У загальному вигляді під технополісом розуміється територіальне утворення міського (селищного) типу, орієнтоване на забезпечення якнайкращих умов для взаємодії науки, промисловості, комерційного освоєння результатів фундаментальних і прикладних досліджень та підтримки дрібних науково-дослідних, дослідно-виробничих підприємств у сфері високих технологій. Останнім часом з’явилися приклади створення адміністративних районів інтенсивного науково-технічного розвитку у межах великого міста або комплексного адміністративного регіону.
Створення технополісу передбачає реалізацію нового підходу до регіонального розвитку, який полягає в тому, що органам місцевого самоврядування надається самостійність, а житлові комплекси та промислові зони великих міст «розвантажуються» завдяки активнішому розвитку виробничої і соціально-побутової інфраструктури передмість. В окремих випадках створення технополісу передбачає появу абсолютно нового міста з сучасними дослідницькими центрами і виробництвами, висококваліфікованими кадрами, навчальними закладами, мережами комунікацій, житловими масивами тощо.
За кордоном компаніям, які вкладають кошти в проектування і створення технополісів, надається режим економічного сприяння їхній діяльності, що включає податкові пільги і фінансові стимули. Для того, щоб мати шанс комерційного успіху, ініціатори створення технополісу повинні керуватися певними міркуваннями: технополіси формуються в умовах помірного зростання економіки, коли центр тяжіння переноситься на якісні показники розвитку економіки, завоювання ринку трудомісткої продукції; у технополісах передбачається розвиток «технологій майбутнього» – сьогодні це електроніка, біотехнологія, нові матеріали, телематика тощо. Супутніми виробництвами технополісу є індустрія дозвілля і розваг, сервісні структури, дизайн тощо; у програмі створення технополісу головну роль відведено місцевим органам влади, на які покладається відповідальність за вирішення питань планування, розвитку виробничої та транспортної інфраструктур, розміщення підприємств і приватних компаній, впорядкування територій; у технополісах заохочується діяльність малих та середніх підприємств з високим науковим (виробничим) рівнем. Їх існування як мобільної посередницької ланки призводить до зменшення розриву в розвитку великих, середніх і малих підприємств.
Залежно від виробничої та містоутворювальної бази технополісу можна відстежити три їх основних типи: технополіс дослідницького профілю, що формується на базі дослідницького парку (середня чисельність населення 20–30 тис.); технополіс, що формується на базі технологічного парку (30–100 тис.); технополіс, що формується на базі промислових (грюндерських) парків (100–180 тис.).
У Табл. 1 наведені деякі орієнтовні дані про розподіл містоутворювальних кадрів технополісу, у Табл. 2 – про функціональний розподіл територій в утвореннях типу технополіс.
У світі науково-технологічні парки класифікуються як дослідницькі й наукові, технологічні та промислові, або грюндерські.
Дослідницький, науковий парк – інноваційна структура, до складу якої може входити декілька інкубаторів і вже зрілих фірм, що займаються промисловим впровадженням наукових розробок. Залежно від місця розміщення (центр міста, передмістя), покоління розвитку дослідницького (наукового) парку, середні розміри територій його розташування коливаються від 0,5 до 10 га.
Технологічний парк – інноваційна структура, до складу якої входять фірми та лабораторії, що займаються діяльністю з впровадження високих технологій. У складі парку може бути реалізований повний цикл «дослідження–розробка–серійне виробництво». Середні розміри території парку становлять 3–15 га та більше. До складу парку може входити одне або декілька будівель лабораторного типу, промисловий корпус з окремими допоміжними приміщеннями.
Промисловий (грюндерський) парк – об’єднує фірми, фінансово-комерційні структури для надання допомоги виробництвам, що розвиваються. Залежно від способу їх розміщення та організації, середні розміри території коливаються від 5 до 50 га та більше.
Вже на етапі проектування слід орієнтуватися на деякі середні територіально-планові параметри технопарків (Табл. 3). Наведені показники характеризують лише параметри розміщення інноваційних структур при створенні їх в умовах міста або в умовах окремого населеного пункту іншого типу. Для територіальних інноваційних структур типу агротехнополісу або полісу рекреаційного типу територіально-планові параметри формуються виходячи з інших принципів, які в цьому випадку не беруться до уваги.
Технологічні та наукові парки, як правило, створюються людьми творчими за ініціативи «знизу», хоча в цьому процесі обов’язково беруть участь місцеві органи влади, підприємства та підприємницькі структури – або як партнери, або як ініціатори. Тут не передбачається формування громіздких організаційних структур. Органи господарського управління та розвитку парку повинні мати повну господарську самостійність.
При розробці пропозицій по створенню технологічних парків особлива увага приділяється грамотній всебічній експертизі пріоритетних напрямів технологічного розвитку конкретної території або конкретного сектора виробництва. Вважається, що краще вкласти значні кошти в організацію та проведення експертизи, ніж втілювати недостатньо обґрунтовані проекти.
На підставі аналізу наявного досвіду по створенню технопарків можна виділити чинники, що сприяють їх формуванню: присутність у регіоні науково-дослідних установ високого класу; наявність кваліфікованих фахівців виробничої сфери, що мають досвід впровадження нової техніки і технологій; можливість придбання або найму в оренду на пільгових умовах земельної ділянки та виробничих приміщень; наявність технологічної інфраструктури, розвиненої індустрії ділових послуг; наявність джерел ризикового капіталу.
Дуже важливою є допомога, яку надають технопаркам місцеві та центральні органи влади у вигляді безвідплатного фінансування, пільгового виділення земель, податкових пільг. До числа найбільш поширених пільг та стимулів входять: система прискореної амортизації устаткування, пільги з оподаткування прибутку, система податкових знижок та пільгових кредитів тощо. Загалом налічується до 300 видів пільг та стимулів, завдяки яким науково-технологічні парки одержують такі переваги: місцеві фірми, зокрема дрібні та середні, що не мають власних лабораторій, отримують доступ до проведення наукових досліджень; замовниками наукових розробок виступають фірми-засновники та інші суб’єкти діяльності у складі парку, які безпосередньо контролюють хід та терміни виконання наукових досліджень, тому труднощі впровадження усуваються; професорсько-викладацький склад, аспіранти і студенти навчальних закладів отримують великі можливості для наукової роботи, внаслідок чого підвищується якість підготовки кадрів; технопарки стимулюють інтенсивніший приплив капіталу у конкретний район, оскільки система прискореної амортизації устаткування, пільги з оподаткування прибутку, система податкових знижок та пільгових кредитів стимулює фірми охочіше будувати нові підприємства близько «парення». Це сприяє прискоренню промислового та соціального розвитку території.
У промислово розвинених країнах технопарк визнаний однією з найбезпрограшніших форм розміщення капіталу. Його економічні переваги забезпечують концентрацію промислового та банківського капіталу. В умовах, коли банк, промисловість і науковий колектив об’єднують зусилля для вирішення якоїсь важливої проблеми, вона реалізується дуже швидко і з великим комерційним успіхом.
Технопарк – гарантія швидкої та максимально повної реалізації наукового потенціалу. Це єдиний «організм», в якому підтримується безперервний зв’язок між дослідженнями, дослідним виробництвом, впровадженням прикладних розробок та ринком, включаючи підготовку фахівців як за технологічним напрямом діяльності парку, так і з маркетингу продукції.
Інкубатори бізнесу з’явилися у практиці наукомісткої підприємницької діяльності на межі 50-х та 60-х рр. Деякі вчені вважають сучасні інкубатори одним із найбільш потенційно сильних економічних інструментів прискорення технічного та економічного розвитку як територій, так і окремих технологічних та виробничих напрямів діяльності.
У світі відсутнє однозначне визначення інноваційних інкубаторів (як і інноваційних структур інших типів). Принаймні, американське розуміння цього терміну істотно відрізняється від німецького. У Німеччині інноваційні структури, близькі за функціями до інкубаторів, називаються по-різному. Для прикладу можна навести Дрезденський технологічний центр та Інноваційний парк у Берліні, назви яких свідчать про різні типи інноваційних структур, а насправді є класичними інноваційними інкубаторами. Тому доводиться брати до уваги, як класифікаційну назву, так і назву, що склалася «за обставинами». Призначення інкубаторів «за класифікацією» – первинна підтримка дрібного (переважно інноваційного) підприємництва, допомога тим підприємцям, які з певних причин не можуть самостійно розпочати свою справу. Інкубатор є спеціально організованим середовищем, зручним для підприємців: недорога оренда приміщення та устаткування, засоби зв’язку, послуги виробничого характеру, маркетинг, що надаються на пільгових умовах, а головне – спрощений доступ до фондів венчурного капіталу. У промислово розвинених країнах засновниками інкубаторів звичайно виступають крупні фірми, університети, органи місцевого самоврядування.
Залежно від способів залучення в інкубатор інвестицій та форм їх використання розрізняють три основні ситуації: корпорація повністю володіє інкубатором, зокрема його доходами від здачі в оренду приміщень, прибутком від початої комерційної діяльності; корпорація створює спільно з інкубатором нові малі фірми венчурного типу, тобто фінансує лише створення інкубатора, покриває деякі його збитки і забезпечує гарантії по кредитах; за укладеною ліцензійною угодою корпорація надає інкубатору право створювати нові фірми для розробки та продажу продукції та послуг. При цьому інкубатор самостійно розпоряджається своєю власністю і доходами.
Як показує аналіз зарубіжної практики, новостворені фірми перебувають в інкубаторі в середньому від 2 місяців до 2 років, а згодом виділяються в самостійні. Корпоративні, державні, університетські, приватні інкубатори розрізняються як переважанням джерел фінансування, так і цілями створення.
До особливостей, що забезпечують ефективність функціонування інкубаторів, належать: фінансова підтримка внутрішніх послуг (адміністративних, комунікаційних, юридичних, секретарських) та забезпечення робочого стану устаткування; підтримка з боку приватних осіб, місцевої влади, рад фірм та університетів, зацікавлених у життєздатності інкубаторів як інструменту економічного розвитку; організація підприємницької мережі, що сприяє появі та розвитку венчурних підприємств, на основі зв’язків з університетами, фірмами, державними установами, провідними фахівцями; навчання та підвищення кваліфікації підприємців з метою їх підготовки до ефективної підприємницької діяльності; можливість продемонструвати та прорекламувати досягнуті результати, що дозволяє привернути ресурси, одержати фінансову підтримку та створити надійну репутацію; наявність зв’язків з університетами, можливість використовувати їх кадри для керівництва та консультування клієнтів інкубатора; використання інкубаторами іміджу компаній, що визначають їх діяльність.
Поширеним типом локальної інноваційної структури є інноваційний центр. Як уже зазначалося, часто буває складно провести функціональну межу між парком, інкубатором та центром. Проте, поняття «інноваційний центр» найчастіше застосовується до інноваційних структур, які є асоціаціями підприємств та фірм, об’єднаних загальним прагненням досягнення високого комерційного результату на основі використання науково-технічних розробок і винаходів. Офіси цих підприємств і фірм розташовуються зазвичай в одній будівлі, добре пристосованій для ведення переговорів, проведення навчальних занять, підготовки і проведення рекламних і виставкових заходів. Адміністрацію відповідної асоціації називають інноваційним центром.
Зарубіжні дослідники наголошують, що при проектуванні і виборі місця територіальної інноваційної структури варто враховувати такі умови: зручне транспортне розташування (поблизу міжнародних морських портів, сусідство з міжнародними аеропортами, місця зі зручними внутрішніми транспортними комунікаціями); зручність землекористування, низька орендна плата за землю; близькість до ринків збуту продукції; наявність надмірної, кваліфікованої і дешевої робочої сили; близькість до джерел сировини; наявність порівняно довершеної соціальної та виробничої інфраструктури (транспорт, зв’язок, житло, виробничі приміщення, постачання електроенергії, води, тепла тощо).
Звичайно, місцерозташування майбутньої структури, в якій одночасно є всі шість перерахованих умов, може вважатися якнайкращим. Проте наявності одночасного поєднання відразу всіх умов практично неможливо. Тому їх необхідно розділити за ступенем їх значущості і провести комплексний відбір структури. У разі незручності транспортних комунікацій можуть виникнути обставини, що впливають на процес розвитку цієї структури.
Серед інших вагомих чинників, важливих для вибору місця нової структури, – політичний курс конкретної держави за останній час, плани його економічного розвитку тощо. До найістотніших належать: цілі організації структури (залучення іноземного капіталу, розширення експорту продукції, збільшення надходження іноземної валюти, створення умов, що забезпечують збільшення зайнятості населення, залучення надходжень до країни сучасної техніки та управлінського досвіду, стимулювання економічного розвитку держави або конкретного регіону); типи структури; етапи розвитку промисловості; економічна політика держави (з метою розширення експорту продукції, для споруди нових промислових баз, на користь розробки та використання природних ресурсів, для розвитку відсталих та віддалених регіонів).
Вибір розміщення об’єктів інноваційно-підприємницької діяльності може здійснюватися на основі оцінки показників природно-ландшафтної, соціально-економічної та інфраструктурної якості освоєності агломерації. Практика створення в Україні науково-виробничих структур, які за своїм функціональним призначенням є інноваційними підприємствами, зводиться до науково-технічних комплексів, побудованих на основі дослідницьких інститутів технологічного профілю, що мають в своєму складі конструкторсько-технологічне бюро та досвідчені, а інколи й серійні,
підприємства. Прикладами структур такого типу є Інститут електрозварювання ім. Е.О. Патона, НТК «Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова», НВО ім. С.П. Корольова. Ці та інші подібні установи мали риси комплексних інноваційних структур, тобто таких, де були зосереджені елементи технопарків, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів і навіть технополісів. У зв’язку з цим іноді пропонується повернутися до добре знайомих структур організації взаємозв’язків між наукою і виробництвом замість того, щоб адаптувати в Україні іноземний досвід стимулювання інноваційної діяльності.
Для того, щоб успішно вирішувати завдання економічного розвитку на інноваційній основі необхідно збалансувати функціонування різних секторів науки, які принципово відрізняються цілями, критеріями, методами та продуктами досліджень. Стадійна послідовність: фундаментальні дослідження > прикладні дослідження > практичне використання – є найбільш логічною, простою і природною. З цієї схеми випливає, що ефективність практичного використання інновацій повинна визначатися результатами прикладних досліджень і в цьому мають бути зацікавлені, перш за все, виробничі підприємства. Результативність прикладних досліджень повинна оцінюватися виробництвом (а не рейтингом їх цитованості). Але ґрунтуватися прикладні дослідження повинні на фундаментальних дослідженнях. Результати фундаментальних досліджень, як правило, зрозумілі лише вузькому колу фахівців, тому рейтинги цитованості тут дійсно необхідні.
Але слід пам’ятати, що будь-яка інновація є по суті реалізацією непередбачених раніше можливостей для практичного застосування того чи іншого результату фундаментальних досліджень. Хоча не слід ігнорувати і того факту, що іноді, при вирішенні спеціальних завдань, чітко визначений цикл фундаментальних досліджень може сприяти створенню нової теорії, а іноді і розробці нового методу прикладних досліджень.
Структуризацію наукової діяльності (НД) як інструменту інноваційного розвитку доцільно зробити наступним чином:
Перший сектор НД – фундаментальні дослідження (метою діяльності є нові знання). Основні критерії доцільності: приналежність до наукової школи; досвід міждисциплінарних досліджень; наявність творчих контактів з міжнародною науковою громадськістю. Результативність – наявність публікацій у журналах з високим рейтингом. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення – 100-відсоткове державне фінансування, включаючи придбання експериментального обладнання, матеріалів, інформаційних джерел. Обсяг фінансування визначається за фактичною результативною зайнятістю даним типом досліджень.
Другий сектор НД – прикладні дослідження (знання є засобом), з розбивкою по галузях. Основні критерії доцільності: наявність постійних (оформлених) контактів з конкретним сектором виробництва; наявність фінансової зацікавленості в прикладних дослідженнях в рамках певної галузі. Результативність – кількість зареєстрованих патентів; рівень використання патентів на практиці. Фінансування з державного бюджету – часткове, тільки для відшкодування бази оплати праці та комунальних послуг. Кількість фахівців, зайнятих прикладними дослідженнями, визначається за документально оформленим фінансовим договором про співпрацю з виробничим сектором. Обсяг залученого фінансування з цього сектора не повинен бути меншим за фінансування з державного бюджету. Можна допустити, щоб якийсь час (наприклад, 2 роки) організації цього сектора не отримували оплачуваних промисловістю замовлень. Якщо цю межу перевищено – організація розформовується.
Третій сектор НД – експертні дослідження. Основні критерії доцільності: реальна участь вчених у формуванні та супроводі державних програм (прогнозування результатів, моніторинг виконання). Результативність – дотримання планових показників виконання програм; досягнення економічних показників; виявлення причин невиконання економічних показників.
Четвертий сектор НД – підготовка кадрів вищої кваліфікації. Основні критерії доцільності: відповідність тематичної структури підготовки кадрів вищої кваліфікації потребам реального фронту досліджень і завдань інноваційного розвитку галузей економіки. Результативність – задоволення потреб секторів науки і національного господарства в кадрах вищої кваліфікації.