Формування й розвиток київської школи фізики металів та металознавства тісно пов’язано з іменами академіка АН СРСР та УРСР Г.В. Курдюмова та АН УРСР В.Н. Гріднєва, В.І. Трефілова та В.В. Немошкаленка, із створенням у Києві Лабораторії, а згодом Інституту металофізики АН України, в яких школа одержала бурхливого розвитку.
Георгій В’ячеславович Курдюмов (1902—1996) — вихованець та яскравий представник школи академіка А.Ф. Іоффе, один із організаторів Дніпропетровського фізико-технічного інституту (1932), в якому керував лабораторією до його перетворення (1944) в Інститут металознавства й фізики металів (Москва). Водночас у 1933—1941 рр. Г.В. Курдюмов — професор і завідувач першої в країні кафедри металофізики Дніпропетровського державного університету. У 1945 р. за його ініціативи створено Лабораторію металофізики АН України, директором якої він був до 1951 р. У 1955 р. її було реорганізовано в Інститут металофізики АН УРСР.
Г.В. Курдюмов — визнаний глава радянських металознавців, свого роду жива історія створення й розвитку металофізики в СРСР, у тому числі в Україні. У 1930-і рр. в Дніпропетровську почала формуватися наукова школа Г.В. Курдюмова, розвиток якої в подальшому тривав у Києві, а згодом у Москві. Його роботи присвячено вивченню механізму й кінетики фазових перетворень металів і стопів, фізиці міцності та пластичності. Було відкрито різні перетворення мартенситного типу, які, як установлено, є поширеними фазовими переходами у твердому стані. З’ясовано кристалічну структуру мартенситних фаз і визначено основні закономірності мартенситних перетворень. Г.В. Курдюмов передбачив (1948) і з Л.Г. Хандросом виявив (1949) термопружну рівновагу при фазових перетвореннях мартенситного типу (ефект Курдюмова). Важливим напрямком наукової діяльності вченого є також дослідження процесів відпускання загартованої сталі. Дослідження процесів зміцнення й знеміцнення стопів при нагріванні, виконані з учнями та співробітниками, дали можливість встановити визначальну роль сил міжатомної взаємодії у збереженні зміцненого стану до високих температур (явище жароміцності).
Г.В. Курдюмова вирізняли експериментальний хист, ясність фізичного мислення, здатність до широких наукових узагальнень, поєднання глибокого наукового підходу з розв’язання актуальних практичних задач, а також наукова принциповість, об’єктивність, послідовність у відстоюванні своєї точки зору та виняткові особисті якості, зокрема, простота, доступність, щедрість та організаторський талант.
Ідеї Г.В. Курдюмова набули в Києві подальшого розвитку в роботах його учнів, які склали українську гілку його великої наукової школи. Її представляють академіки АН України В.Н. Гріднєв, В.I. Трефiлов і В.В. Немошкаленко, члени-кореспонденти АН України М.П. Арбузов, Ю.М. Коваль і А.Г. Лесник, доктори наук Г.Я. Козирський, Л.Н. Лариков, В.А. Лободюк, Л.І. Лисак, Б.І. Ніколін, Л.Я. Тихонов, Б.В. Хаєнко, Л.Г. Хандрос, К.В. Чуїстов та ін. Вона стала ядром Київської металознавчої школи, три представники якої — В.Н. Гріднєв, В.І. Трефілов та В.В. Немошкаленко заснували свої школи.
Природним і органічним продовженням школи Г.В. Курдюмова в Києві став колектив дослідників, очолюваний Віталієм Никифоровичем Гріднєвим (1908—1988). В Інституті металофізики АН УРСР, де він у 1955—1985 рр. був директором, В.Н. Гріднєв сформував міцний науковий колектив. Інститут став основою для формування В.Н. Гріднєвим власної наукової школи, в яку, на його думку, входять В.І. Трефілов, В.Т. Черепін, А.В. Бєлоцький, М.А. Васил’єв, В.Г. Гаврилюк, О.М. Івасишин, Ю.Я. Мєшков, С.П. Ошкадьоров, Ю.Н. Петров та інші. У школі здійснені оригінальні дослідження фазових перетворень у сталях і стопах за високих швидкостей нагрівання, фазових і структурних перетворень у титанових стопах при підвищених швидкостях нагрівання й охолодження, холодноламкості перехідних металів, а також фізичної природи крихкого руйнування хрому та факторів, що впливають на температуру цього руйнування, розробки з створення матеріалів з високими жароміцністю й жаротривкістю.
В Інституті металофізики АН УРСР почала формуватися й школа академіка Вікора Івановича Трефілова (1930—2001), який працював тут у 1955—1973 рр., що продовжила інтенсивний розвиток вже в Інституті проблем матеріалознавства АН УРСР, де він з березня 1973 р. був директором. Праці В.І. Трефілова присвячені фізиці міцності та пластичності металів і стопів, дослідженню фазових перетворень в них, порошковій металургії, фізико-хімії й технології керамічних, композиційних і аморфних матеріалів. Їх вирізняє глибоке теоретичне опрацювання питань у поєднанні з всебічними експериментальними дослідженнями. Роботи В.I. Трефiлова та його учнів дали можливість зрозуміти закономірності формування механічних властивостей і поведінки реальних стопів у технологічних процесах. Характерною особливістю школи є завершення теоретичних розробок обов’язковим впровадженням створюваних нових композицій, стопів і технологій у господарство. Наукова школа В.І. Трефілова дістала широкого визнання. Її представляють члени-кореспонденти НАН України Ю.В. Мільман та С.А. Фірстов, доктори наук А.С. Драчинський, В.Н. Мінаков, В.Ф. Мойсеєв, понад 40 кандидатів наук. Характерною її особливістю є завершення теоретичних розробок обов’язковим впровадженням створюваних нових композицій, сплавів і технологій у господарство.
З 1970-х рр. в Інституті металофізики АН УРСР почала формуватися і спектроскопічна школа академіка НАН України Володимира Володимировича Немошколенка (1933—2002). Комплексне використання розвинених ним спектральних методик — рентгенівської фотоелектронної, рентгенівської емісійної, гамма-рентгенівської — у поєднанні з широким застосуванням методу обчислювальної фізики дозволило йому з співробітниками та учнями істотно розширити уявлення про зонну структуру перехідних металів і стопів на їх основі.
Зусиллями зазначених видатних фізиків, їх учнів та співробітників місто Київ перетворилося на великий науковий і технологічний центр досліджень в галузі фізики металів, металознавства та матеріалознавства.
Формування й розвиток київської школи фізики металів та металознавства тісно пов’язано з іменами академіка АН СРСР та УРСР Г.В. Курдюмова та АН УРСР В.Н. Гріднєва, В.І. Трефілова та В.В. Немошкаленка, із створенням у Києві Лабораторії, а згодом Інституту металофізики АН України, в яких школа одержала бурхливого розвитку.
Георгій В’ячеславович Курдюмов (1902—1996) — вихованець та яскравий представник школи академіка А.Ф. Іоффе, один із організаторів Дніпропетровського фізико-технічного інституту (1932), в якому керував лабораторією до його перетворення (1944) в Інститут металознавства й фізики металів (Москва). Водночас у 1933—1941 рр. Г.В. Курдюмов — професор і завідувач першої в країні кафедри металофізики Дніпропетровського державного університету. У 1945 р. за його ініціативи створено Лабораторію металофізики АН України, директором якої він був до 1951 р. У 1955 р. її було реорганізовано в Інститут металофізики АН УРСР.
Г.В. Курдюмов — визнаний глава радянських металознавців, свого роду жива історія створення й розвитку металофізики в СРСР, у тому числі в Україні. У 1930-і рр. в Дніпропетровську почала формуватися наукова школа Г.В. Курдюмова, розвиток якої в подальшому тривав у Києві, а згодом у Москві. Його роботи присвячено вивченню механізму й кінетики фазових перетворень металів і стопів, фізиці міцності та пластичності. Було відкрито різні перетворення мартенситного типу, які, як установлено, є поширеними фазовими переходами у твердому стані. З’ясовано кристалічну структуру мартенситних фаз і визначено основні закономірності мартенситних перетворень. Г.В. Курдюмов передбачив (1948) і з Л.Г. Хандросом виявив (1949) термопружну рівновагу при фазових перетвореннях мартенситного типу (ефект Курдюмова). Важливим напрямком наукової діяльності вченого є також дослідження процесів відпускання загартованої сталі. Дослідження процесів зміцнення й знеміцнення стопів при нагріванні, виконані з учнями та співробітниками, дали можливість встановити визначальну роль сил міжатомної взаємодії у збереженні зміцненого стану до високих температур (явище жароміцності).
Г.В. Курдюмова вирізняли експериментальний хист, ясність фізичного мислення, здатність до широких наукових узагальнень, поєднання глибокого наукового підходу з розв’язання актуальних практичних задач, а також наукова принциповість, об’єктивність, послідовність у відстоюванні своєї точки зору та виняткові особисті якості, зокрема, простота, доступність, щедрість та організаторський талант.
Ідеї Г.В. Курдюмова набули в Києві подальшого розвитку в роботах його учнів, які склали українську гілку його великої наукової школи. Її представляють академіки АН України В.Н. Гріднєв, В.I. Трефiлов і В.В. Немошкаленко, члени-кореспонденти АН України М.П. Арбузов, Ю.М. Коваль і А.Г. Лесник, доктори наук Г.Я. Козирський, Л.Н. Лариков, В.А. Лободюк, Л.І. Лисак, Б.І. Ніколін, Л.Я. Тихонов, Б.В. Хаєнко, Л.Г. Хандрос, К.В. Чуїстов та ін. Вона стала ядром Київської металознавчої школи, три представники якої — В.Н. Гріднєв, В.І. Трефілов та В.В. Немошкаленко заснували свої школи.
Природним і органічним продовженням школи Г.В. Курдюмова в Києві став колектив дослідників, очолюваний Віталієм Никифоровичем Гріднєвим (1908—1988). В Інституті металофізики АН УРСР, де він у 1955—1985 рр. був директором, В.Н. Гріднєв сформував міцний науковий колектив. Інститут став основою для формування В.Н. Гріднєвим власної наукової школи, в яку, на його думку, входять В.І. Трефілов, В.Т. Черепін, А.В. Бєлоцький, М.А. Васил’єв, В.Г. Гаврилюк, О.М. Івасишин, Ю.Я. Мєшков, С.П. Ошкадьоров, Ю.Н. Петров та інші. У школі здійснені оригінальні дослідження фазових перетворень у сталях і стопах за високих швидкостей нагрівання, фазових і структурних перетворень у титанових стопах при підвищених швидкостях нагрівання й охолодження, холодноламкості перехідних металів, а також фізичної природи крихкого руйнування хрому та факторів, що впливають на температуру цього руйнування, розробки з створення матеріалів з високими жароміцністю й жаротривкістю.
В Інституті металофізики АН УРСР почала формуватися й школа академіка Вікора Івановича Трефілова (1930—2001), який працював тут у 1955—1973 рр., що продовжила інтенсивний розвиток вже в Інституті проблем матеріалознавства АН УРСР, де він з березня 1973 р. був директором. Праці В.І. Трефілова присвячені фізиці міцності та пластичності металів і стопів, дослідженню фазових перетворень в них, порошковій металургії, фізико-хімії й технології керамічних, композиційних і аморфних матеріалів. Їх вирізняє глибоке теоретичне опрацювання питань у поєднанні з всебічними експериментальними дослідженнями. Роботи В.I. Трефiлова та його учнів дали можливість зрозуміти закономірності формування механічних властивостей і поведінки реальних стопів у технологічних процесах. Характерною особливістю школи є завершення теоретичних розробок обов’язковим впровадженням створюваних нових композицій, стопів і технологій у господарство. Наукова школа В.І. Трефілова дістала широкого визнання. Її представляють члени-кореспонденти НАН України Ю.В. Мільман та С.А. Фірстов, доктори наук А.С. Драчинський, В.Н. Мінаков, В.Ф. Мойсеєв, понад 40 кандидатів наук. Характерною її особливістю є завершення теоретичних розробок обов’язковим впровадженням створюваних нових композицій, сплавів і технологій у господарство.
З 1970-х рр. в Інституті металофізики АН УРСР почала формуватися і спектроскопічна школа академіка НАН України Володимира Володимировича Немошколенка (1933—2002). Комплексне використання розвинених ним спектральних методик — рентгенівської фотоелектронної, рентгенівської емісійної, гамма-рентгенівської — у поєднанні з широким застосуванням методу обчислювальної фізики дозволило йому з співробітниками та учнями істотно розширити уявлення про зонну структуру перехідних металів і стопів на їх основі.
Зусиллями зазначених видатних фізиків, їх учнів та співробітників місто Київ перетворилося на великий науковий і технологічний центр досліджень в галузі фізики металів, металознавства та матеріалознавства.