Поняття «харківська школа теоретичної фізики» міцно узвичаїлося фізиками, позначивши ту неформальну спільноту теоретиків, що сформувалася в Харкові в 1930—1960-і рр. І хоч вона пройшла складний шлях своєї еволюції, нараховує кілька поколінь фізиків, дала життя низці дочірніх шкіл, при цьому зберегла своє ядро, високий рівень теоретичних досліджень, тісний зв’язок з експериментом, традиції й стиль.
Започаткував школу видатний фізик Л.Д. Ландау (1908—1968), один з найяскравіших представників теоретичної фізики та один з останніх великих теоретиків-універсалів, що справив величезний вплив на формування й утвердження її стилю. Л.Д. Ландау був людиною великого творчого потенціалу, теоретиком широкого профілю, який одержав істотні результати в квантовій механіці, фізиці твердого тіла, фізичній кінетиці, магнетизмі, теорії ядра, фізиці космічних променів, теорії плазми, теорії елементарних часток, гідродинаміці.
Особистість Л.Д. Ландау завжди приваблювала творчу молодь. Його доступність, постійна готовність обговорювати проблеми фізики привели до того, що довкола нього утворилося невелике коло осіб, що цікавилися фізикою і бажали з ним працювати. Л.Д. Ландау створив програми мінімуму знань з теоретичної фізики та низки розділів математики, оволодіння якими є обов’язковим для молодих фізиків-теоретиків (теормінімум Ландау). Оволодіння теормінімумом стало одним з найбільш прямих способів входження в постійний науковий контакт із ним.
Органічно пов’язаним з теормінімумом був і багатотомний курс теоретичної фізики, написаний Л.Д. Ландау з найближчим учнем Є.М. Ліфшицем, в якому давалося сучасне викладення основних розділів теоретичної фізики. Поряд з теормінімумом Ландау курс теоретичної фізики відіграв значну роль у підготовці кадрів фізиків-теоретиків у СРСР. В харківський період учнями Л.Д. Ландау були Є.М. Ліфшиць, О.С. Компанієць, О.І. Ахієзер, І.Я. Померанчук, І.М. Ліфшиць, В.Г. Левич, В.Л. Герман та ін.
Однак на початку 1937 р. Л.Д. Ландау змушений був переїхати до Москви, залишивши Харківський університет і Український фізико-технічний інститут (УФТІ). Там він очолив теоретичний відділ Інституту фізичних проблем АН СРСР. В Москві багатогранна наукова діяльність Л.Д. Ландау досягла повного розквіту, тривало інтенсивне формування і розвиток його школи. Формуванню та розвитку школи Л.Д. Ландау в значній мірі сприяли також організовані ним теоретичні семінари (харківський і московський). Сформована Л.Д. Ландау школа плідно розвивалася під керівництвом О.І. Ахієзера та І.М. Ліфшиця, які згодом стали засновниками своїх теоретичних шкіл.
О.І. Ахієзер (1911—2000) у 1938 р. завідує теоретичним відділом УФТІ, який очолює до 1988 р. Школу Ахієзера характеризує широкий тематичний спектр досліджень, що значною мірою ріднить його зі своїм учителем: ядерна фізика, квантова електродинаміка, фізика елементарних часток, фізика плазми, магнітна гідродинаміка, фізика твердого тіла, магнетизм, історія та філософські питання фізики.
О.І. Ахієзер — людина талановита, великої ерудиції, невичерпної енергії, оптимізму, працездатності, незвичайної привабливості й доброти, товариський, дотепний, сам тонко розуміючий жарт. З початку 1950-х рр. активно формується школа фізиків-теоретиків Ахієзера, яку представляють академіки НАН України В.Г. Бар’яхтар, Д.В. Волков, С.В. Пелетмінський, О.Г. Ситенко, Я.Б. Файнберг та М.Ф. Шульга, члени-кореспонденти НАН України К.М. Степанов, П.І. Фомін, О.С. Бакай, доктори наук О.І. Ахієзер, Ю.А. Бережний, Г.Я. Любарський, С.В. Малеєв, І.П. Мірінков, Р.В. Половін, В.А. Попов, М.П. Рекало, М.А. Савченко, Н.А. Хіжняк, Н.Л. Цінцадзе, Л.А. Шишкін, Я.С. Шифрін, А.А. Яценко та інші. Крім Харкова, де перебуває основне ядро школи, її представники працюють в Москві, Ленінграді, Києві, Донецьку, Тбілісі, Новосибірську. Багато учнів О.І. Ахієзера мають уже власних учнів, а В.Г. Бар’яхтар, О.Г. Ситенко та Я.Б. Файнберг створили свої наукові школи, тим самим підтвердивши репутацію О.І. Ахієзера як «учителя вчителів».
У 1950-і рр. в Харкові почала формуватися школа Іллі Михайловича Ліфшиця (1917—1982) — видатного фізика-теоретика, одного з творців сучасної електронної теорії металів і теорії невпорядкованих систем. Її виникненню й розвитку значною мірою сприяла його робота в Харківському університеті, де він завідував (1944—1968) кафедрою статистичної фізики, водночас очолюючи (1941—1968) теоретичний відділ УФТІ.
Дослідження школи стосуються фізики високих енергій і теорії елементарних часток, фізики плазми, статистичної фізики та фізики твердого тіла, магнетизму. Вони сприяли розвиткові низки нових напрямків, таких як теорія колективних процесів у плазмі, теорія дифракційної взаємодії ядерних часток, фізика магнітоакустичних явищ, теорія спінових хвиль, теорія вищих симетрій, електродинаміка адронів, теорія скороченого описання необоротних процесів. У школі передбачено дифракційне розщеплення дейтрона (О.І. Ахієзер, О.Г. Ситенко, 1955 р.). У 1958 р. О.Г. Ситенко незалежно від американського фізика Р. Глаубера розробив теорію дифракційних ядерних процесів, що враховували ефекти багаторазового розсіяння (теорія Ситенка–Глаубера). У 1940—1950-х рр., коли у квантовій електродинаміці було з’ясовано причини розбіжностей і розроблено метод перенормувань, О.І. Ахієзером та його учнями розвинено теорію радіаційних поправок до низки квантово-електродинамічних ефектів в області високих енергій. О.І. Ахієзером та його учнями В.Ф. Болдишевим і М.Ф. Шульгою було розроблено квазікласичну теорію гальмівного випромінювання й пружного розсіяння швидких часток у монокристалах, що дозволила передбачити ефекти придушення когерентного випромінювання й значного збільшення випромінювання в умовах каналірування частинок. О.І. Ахієзер і М.Ф. Шульга розвинули класичну теорію когерентного випромінювання ультрарелятивістських електронів у кристалі, показали можливість динамічного хаосу при проходженні швидких заряджених часток крізь кристал.
Значний внесок у створення нових напрямків, заснованих на використанні теоретико-групових методів, зроблено Д.В. Волковим. У 1972—1977 рр. він провів піонерські дослідження зі створення теорії суперсиметрії. Зокрема, вперше було сформульовано (1974) нове поняття суперпростору й побудовано теорію голдстоунівських часток та калібрувальних ферміонів.
Істотний внесок школи і у розробку теоретичних основ фізики плазми. Значний комплекс досліджень пов’язано з вивченням різних електромагнітних процесів у плазмі, зокрема розвинено теорію колективних процесів у ній. У 1948 р. О.І. Ахієзер і Я.Б. Файнберг незалежно від Д. Бома та Е. Гросса (1949) передбачили пучкову нестійкість в плазмі, яка лежить в основі багатьох процесів, що протікають в плазмі, і відіграє суттєву роль у методах її нагрівання, які використовують колективні взаємодії.
Однак вирішальну роль у цьому процесі, безумовно, відіграли особисті якості вченого — надзвичайна привабливість, дивна доброзичливість, м’якість, скромність, захопленість наукою, доступність, демократичність, інтелігентність, висока культура, наукова принциповість і, звичайно, величезний талант теоретика.
У Харкові під керівництвом І.М. Ліфшиця сформувалася велика кількість таких відомих теоретиків, як академік НАН України Л.А. Пастур, члени-кореспонденти АН України Е.А. Канер, А.М. Косевич, І.О. Кулик, В.В. Сльозов, доктори наук М.Я. Азбель, М.І. Каганов, Є.В. Інопін, Ф.Г. Басс, В.П. Галайко, З.А. Гредескул, Р.Н. Гуржі, Г.Е. Зільберман, В.М. Конторович, В.І. Пересада, В.Г. Песчанський, Л.Н. Розенцвейг, А.А. Слуцкін, В.М. Цукерник та інші, що склали ядро його школи, основним напрямком діяльності якої є теорія твердого тіла.
З ім’ям І.М. Ліфшиця тісно пов’язані успіхи й розвиток сучасної квантової теорії твердого тіла. Його роботи стосуються динаміки сітки, електронної теорії металів, проблеми енергетичного спектра невпорядкованих систем, теорії квантових кристалів і фазових переходів. І.М. Ліфшиць — один з тих, чиї дослідження та ідеї визначили високий рівень розвитку теорії твердого тіла, один із творців сучасної динамічної теорії твердого тіла, автор робіт з теорії невпорядкованих систем і фізики квантових кристалів, які сформувалися завдяки його ідеям та результатам.
Після переїзду I.М. Лiфшиця в 1968 р. до Москви, де він очолив теоретичний відділ Інституту фізичних проблем АН СРСР і став професором Московського університету, наукова активність його учнів у Харкові не зменшилася. Вона як і раніше визначає високий рівень теорії твердого тіла й робить його одним із центрів теоретичної фізики.
Таким чином, Харківською теоретичною школою фізики зроблено значний внесок у різні розділи фізики, отримано фундаментальні результати світового значення, низку відкриттів, створено нові наукові напрямки.
Поняття «харківська школа теоретичної фізики» міцно узвичаїлося фізиками, позначивши ту неформальну спільноту теоретиків, що сформувалася в Харкові в 1930—1960-і рр. І хоч вона пройшла складний шлях своєї еволюції, нараховує кілька поколінь фізиків, дала життя низці дочірніх шкіл, при цьому зберегла своє ядро, високий рівень теоретичних досліджень, тісний зв’язок з експериментом, традиції й стиль.
Започаткував школу видатний фізик Л.Д. Ландау (1908—1968), один з найяскравіших представників теоретичної фізики та один з останніх великих теоретиків-універсалів, що справив величезний вплив на формування й утвердження її стилю. Л.Д. Ландау був людиною великого творчого потенціалу, теоретиком широкого профілю, який одержав істотні результати в квантовій механіці, фізиці твердого тіла, фізичній кінетиці, магнетизмі, теорії ядра, фізиці космічних променів, теорії плазми, теорії елементарних часток, гідродинаміці.
Особистість Л.Д. Ландау завжди приваблювала творчу молодь. Його доступність, постійна готовність обговорювати проблеми фізики привели до того, що довкола нього утворилося невелике коло осіб, що цікавилися фізикою і бажали з ним працювати. Л.Д. Ландау створив програми мінімуму знань з теоретичної фізики та низки розділів математики, оволодіння якими є обов’язковим для молодих фізиків-теоретиків (теормінімум Ландау). Оволодіння теормінімумом стало одним з найбільш прямих способів входження в постійний науковий контакт із ним.
Органічно пов’язаним з теормінімумом був і багатотомний курс теоретичної фізики, написаний Л.Д. Ландау з найближчим учнем Є.М. Ліфшицем, в якому давалося сучасне викладення основних розділів теоретичної фізики. Поряд з теормінімумом Ландау курс теоретичної фізики відіграв значну роль у підготовці кадрів фізиків-теоретиків у СРСР. В харківський період учнями Л.Д. Ландау були Є.М. Ліфшиць, О.С. Компанієць, О.І. Ахієзер, І.Я. Померанчук, І.М. Ліфшиць, В.Г. Левич, В.Л. Герман та ін.
Однак на початку 1937 р. Л.Д. Ландау змушений був переїхати до Москви, залишивши Харківський університет і Український фізико-технічний інститут (УФТІ). Там він очолив теоретичний відділ Інституту фізичних проблем АН СРСР. В Москві багатогранна наукова діяльність Л.Д. Ландау досягла повного розквіту, тривало інтенсивне формування і розвиток його школи. Формуванню та розвитку школи Л.Д. Ландау в значній мірі сприяли також організовані ним теоретичні семінари (харківський і московський). Сформована Л.Д. Ландау школа плідно розвивалася під керівництвом О.І. Ахієзера та І.М. Ліфшиця, які згодом стали засновниками своїх теоретичних шкіл.
О.І. Ахієзер (1911—2000) у 1938 р. завідує теоретичним відділом УФТІ, який очолює до 1988 р. Школу Ахієзера характеризує широкий тематичний спектр досліджень, що значною мірою ріднить його зі своїм учителем: ядерна фізика, квантова електродинаміка, фізика елементарних часток, фізика плазми, магнітна гідродинаміка, фізика твердого тіла, магнетизм, історія та філософські питання фізики.
О.І. Ахієзер — людина талановита, великої ерудиції, невичерпної енергії, оптимізму, працездатності, незвичайної привабливості й доброти, товариський, дотепний, сам тонко розуміючий жарт. З початку 1950-х рр. активно формується школа фізиків-теоретиків Ахієзера, яку представляють академіки НАН України В.Г. Бар’яхтар, Д.В. Волков, С.В. Пелетмінський, О.Г. Ситенко, Я.Б. Файнберг та М.Ф. Шульга, члени-кореспонденти НАН України К.М. Степанов, П.І. Фомін, О.С. Бакай, доктори наук О.І. Ахієзер, Ю.А. Бережний, Г.Я. Любарський, С.В. Малеєв, І.П. Мірінков, Р.В. Половін, В.А. Попов, М.П. Рекало, М.А. Савченко, Н.А. Хіжняк, Н.Л. Цінцадзе, Л.А. Шишкін, Я.С. Шифрін, А.А. Яценко та інші. Крім Харкова, де перебуває основне ядро школи, її представники працюють в Москві, Ленінграді, Києві, Донецьку, Тбілісі, Новосибірську. Багато учнів О.І. Ахієзера мають уже власних учнів, а В.Г. Бар’яхтар, О.Г. Ситенко та Я.Б. Файнберг створили свої наукові школи, тим самим підтвердивши репутацію О.І. Ахієзера як «учителя вчителів».
У 1950-і рр. в Харкові почала формуватися школа Іллі Михайловича Ліфшиця (1917—1982) — видатного фізика-теоретика, одного з творців сучасної електронної теорії металів і теорії невпорядкованих систем. Її виникненню й розвитку значною мірою сприяла його робота в Харківському університеті, де він завідував (1944—1968) кафедрою статистичної фізики, водночас очолюючи (1941—1968) теоретичний відділ УФТІ.
Дослідження школи стосуються фізики високих енергій і теорії елементарних часток, фізики плазми, статистичної фізики та фізики твердого тіла, магнетизму. Вони сприяли розвиткові низки нових напрямків, таких як теорія колективних процесів у плазмі, теорія дифракційної взаємодії ядерних часток, фізика магнітоакустичних явищ, теорія спінових хвиль, теорія вищих симетрій, електродинаміка адронів, теорія скороченого описання необоротних процесів. У школі передбачено дифракційне розщеплення дейтрона (О.І. Ахієзер, О.Г. Ситенко, 1955 р.). У 1958 р. О.Г. Ситенко незалежно від американського фізика Р. Глаубера розробив теорію дифракційних ядерних процесів, що враховували ефекти багаторазового розсіяння (теорія Ситенка–Глаубера). У 1940—1950-х рр., коли у квантовій електродинаміці було з’ясовано причини розбіжностей і розроблено метод перенормувань, О.І. Ахієзером та його учнями розвинено теорію радіаційних поправок до низки квантово-електродинамічних ефектів в області високих енергій. О.І. Ахієзером та його учнями В.Ф. Болдишевим і М.Ф. Шульгою було розроблено квазікласичну теорію гальмівного випромінювання й пружного розсіяння швидких часток у монокристалах, що дозволила передбачити ефекти придушення когерентного випромінювання й значного збільшення випромінювання в умовах каналірування частинок. О.І. Ахієзер і М.Ф. Шульга розвинули класичну теорію когерентного випромінювання ультрарелятивістських електронів у кристалі, показали можливість динамічного хаосу при проходженні швидких заряджених часток крізь кристал.
Значний внесок у створення нових напрямків, заснованих на використанні теоретико-групових методів, зроблено Д.В. Волковим. У 1972—1977 рр. він провів піонерські дослідження зі створення теорії суперсиметрії. Зокрема, вперше було сформульовано (1974) нове поняття суперпростору й побудовано теорію голдстоунівських часток та калібрувальних ферміонів.
Істотний внесок школи і у розробку теоретичних основ фізики плазми. Значний комплекс досліджень пов’язано з вивченням різних електромагнітних процесів у плазмі, зокрема розвинено теорію колективних процесів у ній. У 1948 р. О.І. Ахієзер і Я.Б. Файнберг незалежно від Д. Бома та Е. Гросса (1949) передбачили пучкову нестійкість в плазмі, яка лежить в основі багатьох процесів, що протікають в плазмі, і відіграє суттєву роль у методах її нагрівання, які використовують колективні взаємодії.
Однак вирішальну роль у цьому процесі, безумовно, відіграли особисті якості вченого — надзвичайна привабливість, дивна доброзичливість, м’якість, скромність, захопленість наукою, доступність, демократичність, інтелігентність, висока культура, наукова принциповість і, звичайно, величезний талант теоретика.
У Харкові під керівництвом І.М. Ліфшиця сформувалася велика кількість таких відомих теоретиків, як академік НАН України Л.А. Пастур, члени-кореспонденти АН України Е.А. Канер, А.М. Косевич, І.О. Кулик, В.В. Сльозов, доктори наук М.Я. Азбель, М.І. Каганов, Є.В. Інопін, Ф.Г. Басс, В.П. Галайко, З.А. Гредескул, Р.Н. Гуржі, Г.Е. Зільберман, В.М. Конторович, В.І. Пересада, В.Г. Песчанський, Л.Н. Розенцвейг, А.А. Слуцкін, В.М. Цукерник та інші, що склали ядро його школи, основним напрямком діяльності якої є теорія твердого тіла.
З ім’ям І.М. Ліфшиця тісно пов’язані успіхи й розвиток сучасної квантової теорії твердого тіла. Його роботи стосуються динаміки сітки, електронної теорії металів, проблеми енергетичного спектра невпорядкованих систем, теорії квантових кристалів і фазових переходів. І.М. Ліфшиць — один з тих, чиї дослідження та ідеї визначили високий рівень розвитку теорії твердого тіла, один із творців сучасної динамічної теорії твердого тіла, автор робіт з теорії невпорядкованих систем і фізики квантових кристалів, які сформувалися завдяки його ідеям та результатам.
Після переїзду I.М. Лiфшиця в 1968 р. до Москви, де він очолив теоретичний відділ Інституту фізичних проблем АН СРСР і став професором Московського університету, наукова активність його учнів у Харкові не зменшилася. Вона як і раніше визначає високий рівень теорії твердого тіла й робить його одним із центрів теоретичної фізики.
Таким чином, Харківською теоретичною школою фізики зроблено значний внесок у різні розділи фізики, отримано фундаментальні результати світового значення, низку відкриттів, створено нові наукові напрямки.