Патофізіологічна Наукова школа М. М. Сиротиніна
Сиротинін Микола Миколайович
Доктор біологічних і медичних наук, професор, дійсний член АМН СРСР, член-кореспондент АН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки
Досягнення наукової школи М. М. Сиротиніна набувають дедалі більшої актуальності у зв’язку з підвищенням мобільності людини (освоєння нових земель, морських глибин, космосу), що потребує розробки нових методів оздоровлення та підвищення стійкості організму до екстремальних умов.
Микола Миколайович Сиротинін народився 26 листопада 1896 р. в Саратові, де й розпочав наукову діяльність під керівництвом свого вчителя І. Г. Савченка. Від 1923 р. М. М. Сиротинін спочатку в Саратові, а потім у Москві в лабораторії професора О. О. Богомольця досліджував явище анафілаксії і захистив докторську дисертацію на цю тему. З 1934 р. — у м. Києві, куди переїхав на запрошення свого соратника О. О. Богомольця і де працював у ряді інститутів АН УРСР, а також завідував кафедрою патофізіології медичного інституту. Саме тут, у Києві, розпочався найважливіший український 42-річний період у науковому житті М. М. Сиротиніна.
Микола Миколайович та його учні розробляли питання адаптації до гіпоксії, реактивності й резистентності, алергії, імунітету, запалення, оживлення; гіпокситерапії, гіпотермії; авіакосмічної, екстремальної, екологічної, вікової, порівняльної, еволюційної, гірської, спортивної фізіології і медицини, курортології та математичної біології.
У 1935 р. М. М. Сиротинін став керівником щорічних Ельбруських експедицій Інституту фізіології імені О. О. Богомольця.
У 1973 р. запрацювала лабораторія космічної фізіології — Ельбруська медико-біологічна станція (ЕМБС), яка стала на вітчизняних теренах своєрідним центром із вивчення проблем гіпоксії та екстремальної фізіології. До її організації і розбудови величезний внесок зробив учень Миколи Миколайовича й продовжувач його справи Павло Васильович Білошицький, який був поряд з ним понад 30 років, з яких 10 років — його заступником з Ельбруських експедицій (1964–1973), а згодом — завідувачем ЕМБС (1972–2006). У 2014 р. він присвятив своєму Учителю «Летопись медико-биологических исследований в Приэльбрусье (1929–2006)».
У відділі, а також під час експедицій вивчали гіпоксичні стани різного походження, розробляли методи адаптації до гіпоксії для лікування захворювань, у патогенезі яких киснева недостатність відіграє істотну роль. М. М. Сиротинін запропонував оптимальний варіант висотного тренування — метод активної ступінчастої високогірної адаптації. Він виявився придатним для підвищення продуктивності праці, стійкості до різних екстремальних факторів; для продовження життя й боротьби зі старечою гіпоксією, поліпшення спортивних показників, лікування низки захворювань: бронхіальної астми, шизофренії, анемії, інфаркту міокарда, аритмії, нейродистонії, «чорнобильського синдрому», дисциркуляторної енцефалопатії, діабету та інших.
У дослідженнях під керівництвом М. М. Сиротиніна розкрили деструктивні й конструктивні механізми розвитку гіпоксичних станів в організмі, вперше у світовій практиці обґрунтували та розвинули новий високоефективний метод лікування — гіпокситeрапію, яку можна реалізувати в умовах гір, барокамерах або використовуючи різноманітні гіпоксикатори. За його участі обґрунтували концепцію зміни реактивності й резистентності у філо- та онтогенезі, запропонували концепції про ступінчасту адаптацію до гіпонсибарії, кисневі режими організму та їх регуляцію, створили ряд математичних моделей надійності функціонування організму. Усе це дало змогу схарактеризувати різні типи гіпоксичних станів не тільки якісно, а й кількісно та перетворити науку про гіпоксію з експериментально-описової на точну.
|
З Ельбруськими експедиціями нерозривно пов’язане становлення авіакосмічної фізіології. У 1961 р. М. М. Сиротинін організував першу в колишньому СРСР лабораторію космічної фізіології, де вивчали дію на організм факторів космічного польоту: гіпокінезії, прискорення, ударних перевантажень, радіації, декомпресії, імерсійної невагомості, поєднаного впливу на організм низької чи високої температури й гіпоксибарії. Також досліджували перспективи та можливості використання гіпотермії, зимової сплячки, анабіозу під час освоєння космічного простору. На висотах понад 5000 м збирали космічний пил задля визначення його складу й можливості вирощування на ньому лишайників, водоростей як харчових продуктів для космонавтів. Моделювали умови життя на Місяці в кратері східної вершини Ельбрусу (1966–1968), досліджували проблему регенерації і утилізації відходів в ізольованих системах, а також проблему реанімації організму після 16–25 хв. клінічної смерті. Одночасно вивчали генезис гіпоксії в разі дії факторів, специфічних для умов космічних польотів (радіації, прискорення, декомпресії, гіпербарії, гіперкапнії, гіпотермії і гіпертермії).
В Києві та на ЕМБС протягом кількох десятиліть концентрувалися наукові сили в галузі адаптації до гіпоксії. Від 1929 р. там загартовувалася й підіймалася до вершин науки видатна патофізіологічна школа М. М. Сиротиніна (це виховані ним 25 докторів, 60 кандидатів, а його учнями — загалом більше ніж двісті докторів і кандидатів наук), розвиваючи нові напрями та наповнюючи витоки нових теорій і винаходів.
За видатні досягнення вчений нагороджений премією О. О. Богомольця, медалями Д. К. Заболотного (1966) та Яна Пуркіньє (1970), а також іншими відзнаками.
М. М. Сиротинін — засновник всесвітньо відомої школи «гіпоксистів», генератор ідей, самовідданий лицар науки, скромна, доброзичлива й принципова Людина (відійшов у вічність 04.04.1977 р.) — буде завжди жити в пам’яті своїх учнів та послідовників.
|
