СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ

Урбаністика — наука про закономірності розвитку міст

Плешкановська Алла Михайлівна

Плешкановська Алла Михайлівна Директор ПП «Інститут Урбаністики» Доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Української академії архітектури, член Спілки урбаністів України, Спілки архітекторів України, член двох спеціалізованих наукових рад за спеціальностями «Містобудування та територіальне планування» та «Містобудування та ландшафтна архітектура», архітектурно-містобудівної ради при Департаменті містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації


Напрям наукової діяльності професора А. М. Плешкановської — місто як феномен, урбаністика, комплексна реконструкція міста, ефективність використання міських територій і девелопмент. Автор п’яти монографій: «Функціонально-планувальна оптимізація використання міських територій» (2005), «Города и эпохи» (2011, у співавторстві з О. Д. Савченко), «Spatial development of Polish and Ukrainian Big Cities at the Beginning of the 21st Century» (Wydawnictwo Uniwersytetu Lodzkiego, 2010, колективна монографія), «Епохи та міста» (2019, друге доповнене видання українською мовою в співавторстві з О. Д. Савченко) — та понад 150 публікацій у фахових виданнях.


«Urbi et оrbi» (буквально — «місту та світові») — традиційне привітання перед виголошенням державних і релігійних промов, яке відбиває внутрішню ­єдність міста зі світом. Невпинне зростання кількості, потужності, структурної складності й значущості крупних міст зумовлене бажанням людей пов’язати долю з містом, де відкрито багато шляхів для саморозвитку.
Це явище отримало назву «урбанізація». Проте кілька останніх десятиліть дедалі частіше разом із нею використовують поняття «урбаністика».
Цей термін (від лат. urbs, urbis) походить із радянської економічної географії, де урбаністика — розділ, пов’язаний із дослідженням урбанізації і комплексу проблем функціонування й розвитку міст, та поширений на пострадянських теренах. За кордоном використовують аналоги цього терміна, оскільки прямого перекладу для слова «урбаністика» в англійській мові немає. Серед аналогів:
1) urban planning — процес, який охоплює розроблення та проєктування міського й позаміського просторів, землекористування, інженерно-транспортної інфраструктури та формування міського середовища;
2) urban development — сукупність заходів із розбудови міста, насамперед освоєння незабудованих територій під житлову й громадську забудови;
3) urban studies — дослідження історії розвитку міста з архітектурного погляду, а також впливу міського середовища на розвиток громади, розуміння зв’язку людських цінностей і матеріального середовища;
4) urbanistics — дослідження, як мешканці міст взаємо­діють зі штучним середовищем, і вивчення міського життя та культури.
Поширення урбаністичного підходу до розвитку міського простору сформувало різні види урбаністики.
Мабуть, найбільш відомою є підземна урбаністика (англ. underground urbanistics) — галузь архітектури й містобудування, пов’язана з комплексним використанням підземного простору міст, що відповідає вимогам містобудівної естетики, соціальної гігієни, а також техніко-економічної доцільності.
Комплексне опанування й використання підземного простору, тобто розміщення під землею різних об’єктів і споруд для транспорту та прокладання інженерних комунікацій, облаштування стоянок автомобілів, об’єктів інженерного устаткування й комунального обслуговування та навіть торговельно-розважальних комплексів, підвищує ефективність використання міського простору.
Проте добре відомі приклади не лише інженерно-транспортного використання підземного простору. Спроби заселити його робили представники різних цивілізацій із найдавніших часів до сьогодні. Географія підземних печерних міст досить розгалужена й відбиває перший етап створення житла в складних кліматичних умовах, про що свідчать такі історичні утворення, як печерні міста в Петрі (Йорданія), Чуфут-Кале, Каппадокія (Туреччина); напівпідземне селище Пуебло-Боніто (Нью-Мексико, США), селище-палац мінойської культури (о. Крит) та сучасні приклади: печерне місто на о. Санторіні (Греція) й печерні житла на берегах ­Луари в Турині (Франція) тощо.
Розвиток новітніх інноваційних технологій дає змогу використовувати не тільки підземний, а й підводний простір для створення різноманітних функційних об’єктів. Мова йде не про об’єкти, які через природні або техногенні катастрофи, кліматичні перетворення, а також із плином часу та зміною контурів берегових ліній опинилися під водою. Маємо на увазі активне будівництво під водою рибних господарств, підводних готелів, туристичних центрів, а в перспективі — підводних міст, які називають «гідрополісами». Гідрополіси — підводні поселення, пристосовані для проживання людей, а не лише винятково для науково-дослідної роботи.
Цей вид урбаністики — підводна — визначають як напрям містобудівного й економіко-географічного дослідження, зосереджений на комплексному аналізі та вивченні проблем, пов’язаних із функціонуванням і розвитком міських поселень у водному середовищі. Підземна й підводна урбаністики відкривають можливість одержати додаткові територіальні ресурси нижче відміток поверхні землі та води.
Окремий напрям опанування міського простору представляють об’єкти, які розміщують не на землі, а над нею або над водою. Це можуть бути житлові й громадські будинки, інженерні споруди, транспортні об’єкти та елементи озеленення на експлуатованих покриттях будівель, уздовж мостів, шляхопроводів естакад, на вертикальних опорах над іншими об’єктами чи земною і водною поверхнями. Наприклад, відомі «житлові мости» у Франції, Італії, Німеччині, мости-сади (Нью-Йорк, Лондон), не кажучи вже про традиційні естакади для зменшення транспортного потоку.
Але існують набагато цікавіші глобальні проєкти створення футуристичних «міст у повітрі». Перші згадки про них з’явилися ще на початку ХХ століття — «місто в повітрі Крутікова». Або створення спеціальних оболонок над поселеннями, які мають забезпечувати комфортний мікроклімат та автономне постачання електроенергії. Технологічний прогрес й опанування космічного простору дають змогу оптимістично дивитися на можливість реалізації цих проєктів.
Підсумовуючи, можна сформулювати таке визначення надземної урбаністики: надземна урбаністика — галузь архітектури й містобудування, пов’язана з використанням міського простору та створенням об’єктів, розміщених над земною чи водною поверхнями, що відповідають вимогам містобудівної естетики, соціальної гігієни, а також техніко-економічної доцільності.
Розвиток неоекономіки, поширення інноваційних технологій і ідеології smart-city дає змогу вирішити принципово іншими засобами класичні завдання урбаністики — забезпечення соціального комфорту, умов для індивідуального розвитку та задоволення побутових потреб людини на належному рівні.
Зростання міського населення, нестача вільної території в поєднанні з найпередовішими будівельними технологіями привели не просто до постійного збільшення поверховості й висотності забудови (на сьогодні найвищу споруду у світі — Бурдж-Халіфа — збудовано в м. Дубай, ОАЕ, вона має висоту 828 м), а й до створення нового типу будівель, які поєднують у собі найрізноманітніші функції за вертикальною віссю будівлі, а іноді й всі атрибути міського поселення — так звані вертикальні міста.
Новий вид урбаністики — вертикальна урбаністика — сучасний урбаністичний підхід до створення вертикально сформованих поліфункційних комплексів, які містять об’єкти різного типу за вертикаллю або утворюють повноцінне вертикально сформоване місто. Прикладом такого міста є Xtopia — проєкт 300-поверхового вертикального міста заввишки понад 1600 м (Шанхай, Китай) із числом постійних жителів майже 200 тисяч.
Тенденція до невпинного зростання міського населення спрямовує увагу фахівців саме в бік упорядкування розвитку міст, особливо мегаполісів. Саме урбаністика з усіма її видами та різноманіттям виступає наріжним каменем містобудівної діяльності задля досягнення мети — створення комфортних умов для проживання й саморозвитку людини.



КОМПЛЕКСНА РЕКОНСТРУКЦІЯ МІСТА ЯК ФОРМА ЙОГО ІСНУВАННЯ

Місто в процесі свого існування проходить декілька фаз, ключовими з яких є — виникнення (поява поселення в певній точці мірою послідовного первинного освоєння простору) ; становлення (формування постійного поселення й населення як громади з деякими адміністративними ознаками); розвиток (укріплення та розширення діяльнісних функцій на основі певних стимулювальних факторів й умов, динамічне зростання населення, формування зони активного впливу на прилеглі території) та стабілізація (завершення формування міста, його стійке функціонування в системі регіону, держави, стабільний помірний приріст чисельності населення).
Іноді через припинення дії зовнішніх стимулювальних факторів чи вичерпання внутрішніх ресурсів розвитку міст настає фаза стагнації і навіть загибелі міста внаслідок екстремальних зовнішніх та внутрішніх ситуацій (військових дій, техногенних чи екологічних катастроф тощо). Але навіть такі ситуації переважно завершуються фазою відродження міста в разі виникнення нових стимулювальних факторів — економічних, політичних, фінансово-інвестиційних, соціокультурних та інших.
Перехід від однієї фази до іншої супроводжують суттєві зміни матеріально-речовинної інфраструктури.

Невідповідність рівня розвитку матеріально-речовинної інфраструктури темпам і фазі розвитку міста спричиняє потребу масштабних реконструктивних заходів.
Отож реконструктивна діяльність виступає формою існування міста й забезпечення його життєстійкості у вигляді процесу містобудівних перетворень, які забезпечують увесь комплекс життєвих і соціальних потреб суспільства та кожної окремої людини на всіх етапах його розвитку.
Саме динаміка й масштаби реконструктивної діяльності визначають історичну долю міста та за високої її активності забезпечують входження до числа ключових міст країни в цілому та її окремих регіонів.
Реконструктивна діяльність має три стратегічних форми — «випереджувальна» реконструкція, покликана створити умови для динамічного розвитку міста, «підтримувальна» або «супроводжувальна» реконструкції, мета яких забезпечити гарантований (нормативний) рівень існування міста й функціонування його підсистем, а також «відновлювальна» реконструкція з ліквідуванням нагромаджених диспропорцій у міському розвитку та продовженням його. Реалізація реконструктивної діяльності в місті буває трьох видів:
- реконструкція будівель і споруд — доведення будівлі чи споруди до нового якісного стану з кардинальною зміною основних планувальних характеристик і техніко-економічних показників;
- реконструкція забудови — створення на основі наявного розпланування та архітектурних особливостей забудови сучасного комфортного міського середовища зі зміною техніко-економічних показників і підвищенням ефективності використання території об’єкта;
- реконструкція території — переосвоєння території з формуванням на ній нового функціонально-планувального утворення із сучасними містобудівними характеристиками.
Комплексна реконструкція міста виступає засобом його адаптації в процесі існування (зміни параметрів матеріально-речової інфраструктури й функціональних характеристик його складових, удосконалення просторової організації) задля задоволення дедалі вищих вимог міського населення до умов життя. Реконструктивна діяльність у місті реалізується на трьох рівнях інтеграції. Перший рівень реконструктивних заходів має конкретну об’єктну спрямованість на рівні матеріально-речових структур міста і його функціональних складових та охоплює такі види реконструкції (див. рис. 1):



А) територіальні (площинні):
- реконструкція житлової забудови (РЖЗ) — порядкування внутрішньої системи розселення, доведення характеристик використання й забудови житлових територій до оптимальних, поліпшення та оздоровлення житлового середовища;
- реконструкція промислових територій (РПТ) — реструктуризація виробничо-промислового комплексу міста відповідно до нових техніко-технологічних можливостей і економічних умов суспільства, ефективного використання професійно-кваліфікаційного потенціалу населення;
- ландшафтна реконструкція (ЛР) — розвиток системи зелених насаджень на основі збереження та відновлення історичного ландшафту міста й формування адекватного антропогенного ландшафту;
- історико-архітектурна реконструкція (ІАР) — збереження, відтворення та активне залучення до життєдіяльності міста об’єктів культурної спадщини;
- реконструкція системи громадських центрів (РСГЦ) — удосконалення системи громадського обслуговування, забезпечення рівного доступу населення до об’єктів обслуговування;
- реконструкція системи місць прикладання праці (РСМПП) — збалансований розвиток системи місць прикладання праці й загальної системи розселення населення;
Б) мережеві (лінійні):
- реконструкція вулично-дорожньої мережі міста (РВДМ) — удосконалення системи транспортних і пішохідних зв’язків між планувальними елементами міста задля мінімізації витрат часу на пересування, комфорту та безпеки руху; - реконструкція системи транспорту (РСТ) — упорядкування систем зовнішнього та міського громадського транспорту й забезпечення зручних пересадних вузлів і транспортних зв’язків планувальних елементів міста між собою та міста з довколишньою системою розселення;
- реконструкція системи інженерних мереж (РСІМ) — реконструкція і модернізація інженерної інфраструктури (тепло-, водо-, газо-, електропостачання, каналізації тощо) з огляду на потребу заощадження енергоресурсів. Другий рівень реконструктивної діяльності орієнтований на трансформацію планувальної організації території (територій) міста зі зміною функціонально-цільового її наповнення. Окремі види реконструкції, що найтісніше взаємодіють один з одним, об’єднуються в певні групи (напрями) реконструктивної діяльності, які належать до другого рівня інтеграції. Це:
- функціонально-планувальна реконструкція (ФПР), яка передбачає вирішення проблем раціонального розподілення функцій у плані міста, функціонального використання територій із відповідним зонуванням території міста за видами й інтенсивністю освоєння; містобудівне районування території на основі встановлення функціональних зв’язків між зонами, районами та елементами міста;
- архітектурно-планувальна реконструкція (АПР), спрямована на вдосконалення планувальної структури міста з виокремленням самодостатніх планувальних одиниць різного рівня, системи центрів і транспортних магістралей, які забезпечують високу соціальну якість та комфортність середовища проживання населення; розвиток композиції міського плану й архітектурного вигляду міста, підкреслення його своєрідності через спадкоємний розвиток;
- екологічна реконструкція (ЕР), пов’язана з підвищенням якісного стану навколишнього середовища, його охороною, оздоровленням і перетворенням; усуненням шкідливого впливу продуктів життєдіяльності людини на довкілля; забезпеченням комфортних умов проживання населення.
Реконструктивна діяльність — історичний закономірний процес у містобудівному розвитку, зумовлений комплексом економічних, політичних, соціальних й ідеологічних факторів. Сукупне вирішення всіх взаємопов’язаних проблем, які виникають у процесі існування міста, формує комплексну реконструкцію міста.
Одночасне здійснення всього комплексу реконструктивних заходів у місті неможливе через природну обмеженість ресурсів міського розвитку, що властиво будь-якій системі незалежно від рівня національного багатства й технічного прогресу.
Головне завдання в реалізації певної програми чи проєкту реконструкції є вибір пріоритету, за допомогою якого можна «запустити» процес реконструкції (так званий ефект спускового гачка, або тригерний ефект) (див. рис. 2).



Пріоритет того чи того виду реконструкції, який далі стає базовим, у межах напряму визначають: мультиплікативним ефектом пріоритету в здійсненні реконструкції інших видів і напрямів; локальним й інтегральним ефектом цього реконструктивного заходу; рентабельністю заходу в умовах певного відрізка часу.
Остаточне рішення ухвалюють на основі відповідних багатоваріантних проєктних розробок, які виконують спеціалізовані організації. Також використовують результати порівняння багатокритеріальної моделі типу множинної регресії.
Розвиток міста не можна розглядати як механістичний процес, хоча ми й називаємо місто «системою, яка має тенденцію до саморозвитку». Відомо, що така система є єдністю трьох компонентів: населення, матеріально-речова інфраструктура й продуктивна функціональна діяльність. Ми маємо насамперед виокремити населення як головний фактор саморозвитку міста. Саме поведінка містян у контексті дедалі вищих особистих і соціальних потреб визначає характер й інтенсивність реконструктивної діяльності в місті. Водночас реконструктивна діяльність, з одного боку, має зовнішню орієнтацію в межах регіону та держави, спрямовану на залучення капіталу, інтелектуальних ресурсів та підвищення статусу міста в економіко-географічному й адміністративно-культурному планах, а з іншого боку, внутрішньо орієнтована на саме місто задля створення найкомфортніших умов проживання для населення.