В’ячеслав Сергійович Коновалов відомий в Україні та за її межами вчений у галузі генетики. Ним уперше у світовій практиці сформовано наукові підходи до використання генетико-біохімічних принципів колормаркерної селекції у процесі виведення високопродуктивних порід домашніх тварин. Народився 1937 року в с. Єнківці Лубенського району Полтавської області. Освіту здобув на зоотехнічному факультеті Херсонського сільськогосподарського інституту (1954–1959 рр.). Працював зоотехніком-селекціонером у радгоспах Херсонської та Крим­сь­кої областей. Основний науковий напрям В’ячеслава Коновалова — вивчення генетико-біо­хімічних механізмів взаємодії «генотип–середовище». З 1962 по 1964 рік — асистент кафедри спеціальної зоотехнії Херсонського СГ інституту, від 1964 року — аспірант Пушкінської науково-дослідної лабораторії. У 1969 році захистив кандидатську дисертацію, присвячену механізмам трансгенезу генів фарбування. В умовах інтенсивного, відновлюючого періоду 50–70-х років ХХ століття (після Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.) Україна не лише досягла значного економічного і науково-технічного розвитку, але і суттєво знизила свій природоохоронний потенціал, посідаючи перше місце у світі із розораності землі (90 %), придатної для землекористування. Інтенсивне використання мінеральних добрив і хімічних засобів захисту проти шкідників суттєво зменшили якість українських агробіогеоцинозів. Через харчові ланцюги в організмі тварин і людини приховано накопичувалися метаболіти хімічного забруднення, які здатні змінювати стабільність генетичного апарата. Від 1967 до 1986 років В’ячеслав Сергійович працював асистентом, старшим викладачем, до­цен­том кафедри загальної та молекулярної генетики біологічного факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Понад 30 років активно веде природоохоронну роботу. В умовах антропогенного тиску на середовище ключовим питанням функціональної геноміки було вивчення механізмів функціонування генома в нових умовах ноосфери. У 1984 році дослідженню цієї проблеми був присвячений захист докторської дисертації «Механізм множинної дії меланінового забарвлення у тваринних організмах», а 1989 року йому присвоєно звання професора кафедри біотехнології і генетики. У 1967–2001 роках В.Коновалов був науковим керівником понад 40 дослідницьких проектів, наукова спрямованість яких обумовлена необхідністю незалежної експертної оцінки віддалених наслідків впливу різних антропогенних факторів на біологічні системи. Для продовження своїх досліджень з проблеми «генотип — середовище» в період 1986–1994 рр. він працює професором Української державної агроекологічної академії (м. Житомир). Інтен-сивно вивчає генетичні наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС у Житомирській області. З вересня 1986 року особливу увагу акцентує на населених пунктах: Коростень, Народичі, Овруч. Чотири роки потому (з травня до кінця 1990 року), під керівництвом Міжнародного агентства з ядерної енергетики (МАГАТЕ), почалося втілення міжнародного проекту, який був очолюваний по оцінці «розробленої в СРСР концепції безпечного проживання населення на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, і оцінки ефективності заходів з охорони здоров’я населення у досліджуваних районах». В Україні для експертної оцінки МАГАТЕ були обрані населені пункти Народичі, Овруч, Поліське. За даними МАГАТЕ в реалізації проекту брали участь біля 200 незалежних експертів з 23 країн і 7 міжнародних організацій. Результати незалежних досліджень професора В’ячеслава Коновалова не відповідають думці експертів МАГАТЕ. Причин цьому декілька: по-перше — міжнародний проект почав роботу лише через 4 роки після ядерної катастрофи на ЧАЕС. Фактично експертами був втрачений і не вивчений виключно важливий 1-й період моніторингу (1986–1989 рр.), як період найбільш трагічної стадії розвитку наслідків аварії на ЧАЕС; по-друге — у своїх висновках експерти (загалом орієнтуючись на трактовку радіаційного гормезиса) допустили методологічну помилку, повністю ігнорувавши «ефект дії малих доз радіаційно-хімічного синергізму»; по-третє — тривалість моніторингових досліджень склала лише рік, що є недостатнім терміном для формування об’єктивного висновку про «розроблену в СРСР концепцію безпечного проживання населення на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, і оцінки ефективності заходів з охорони здоров’я населення у досліджуваних районах». Моніторинг, що проводить В. Коновалов, є систематичним і триває вже 25 років. Опираючись на теорію Сельє про загальний адаптаційний синдром, ідентифіковані всі 3 стадії розвитку адаптаційного синдрому (тривога, адаптація, виснаження). Особливу тривогу викликає стадія енергетичного виснаження, що почала розвиватися у частини населення, яке проживає на забруднених територіях. Важливість музейного відображення стадійності розвитку адаптаційного синдрому потребувала формування колекції. Науковець став ініціатором створення приватної колекції патологій розвитку різних організмів, які виникли під впливом малих доз радіаційно-хімічного забруднення. На основі використання природоохоронної ідеології даної колекції були зняті документальні наукові фільми: 1) «Подземные воды» — відображає техногенно-екологічний стан водних ресурсів України періоду 60–90-х років (Укртелефільм, 1990 р., режисер Олександр Вітер); 2) «Пока еще живем...» — показує результати незалежних експертних оцінок віддалених екологічних наслідків Чорнобильської аварії на рослинний і тваринний світ, а також населення Житомирщини, якнайбільш постраждалій від радіаційної аварії області України (1992 р., режисер Георгій Шкляревський). Сукупність документального змісту цих фільмів об’єктивно відображає реальну екологічну картину аналізованих територій України історичного періоду 60–90 років ХХ століття. Важливо розуміти, що документально-науковий фільм «Пока еще живем...» відображає техногенно-екологічну ситуацію початкового періоду розвитку техногенної катастрофи, тобто періоду, який передував реалізації мети і завдань міжнародного проекту МАГАТЕ 1990 року. На основі поглибленого вивчення механізмів радіаційно-хімічного забруднення на генофонд домашніх тварин вперше продемонстровано, що під впливом антропогенного забруднення 70-х–80-х років в окремих регіонах України поступово почалося розпрограмування в геномах раніш «мовчащих» генів філогенетичного рівня. Вчений вважає, що досліджувані процеси свідчать про прояв субгеномної мінливості, яка виявляється у надгенетичної експресії з боку низькомолекулярних метаболітів радіаційно-хімічного забруднення. На думку науковця, це дуже небезпечне явище, яке буде збільшувати нестабільність генома і підвищувати рівень захворюваності населення. Для зупинки руйнівних тенденцій терміново необхідні активні дії із зниження рівня антропогенного забруднення. Учені України, Білорусі і Росії створили унікальну науково-інформаційну базу, що дозволяє уже сьогодні об’єктивно говорити про можливі віддалені наслідки радіаційно-хімічних катастроф. Важливо відзначити, що демократичні процеси в Україні дозволяють якнайрізноманітніше аналізувати техногенно-екологічні процеси з позиції їх самоорганізованої критичності. Науковець переконаний, що подальша розробка методології стадійності розвитку самоорганізованої критичності фізичних, хімічних і біологічних систем дозволить з більшою ефективністю не лише прогнозувати, але і попереджувати техногенні ризики, що приховано формуються. З кінця 1994 р. В’ячеслав Сергійович працює головним науковим співробітником відділу генетики Інституту розведення і генетики тварин Української академії наук. Його наукові інтереси зосереджені в руслі пошуку селекційного використання нових адаптаційних можливостей домашніх тварин в генетичному прогресі їх окремих порід. Результати наукових досліджень вченого викладено у 150 наукових працях, опублікованих у вітчизняних та зарубіжних виданнях. Про наукову, педагогічну та громадську роботу В’ячеслава Сергійовича неодноразово йшлося на сторінках газет «Голос України», «Сегодня», «Хрещатик», «Аргументы и факты в Украине», «Киевский регион» та в зарубіжних виданнях Росії, Польщі, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Південної Кореї, Японії. За багаторічну плідну наукову діяльність нагороджений Почесною грамотою Української академії аграрних наук (2007р.).