СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ

Євген Концевич народився 5 червня 1935 року в с. Млинище Житомирського району Житомирської області. 1947 року, рятуючись від голоду, родина переїхала до Житомира. 1952 року, коли Євген Концевич навчався у 9 класі, він пірнув у річку і зламав хребет. З тих пір він не ходить, інвалід першої групи. Однак його воля до життя – сильніша за усі перешкоди. Знайомство з сином поета і перекладача Бориса Тена, а згодом – з братами Валерієм та Анатолієм Шевчуками підказало шукати себе в літературі, виявити себе у слові. Його оповідання публікувалися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна» та інших. 1963 року Євген Концевич вступив на заочне відділення Житомирського педінституту, а наступного, після виходу в світ збірки поезій «Дві криниці», його прийняли до Спілки письменників України. 1965 року сталася ще одна подія, що докорінно змінила життя Є. Концевича. На його тридцятилітті зібралися А. Горська, Іван, Неоніла та Надія Світличні, Є. Сверстюк та інші майбутні дисиденти. Господарів знайомий приніс альбом, у якому після від’їзду гостей Є. Концевич виявив підслуховувальний пристрій. «Підслушку» він знешкодив і після

безуспішного обшуку працівників КДБ відмовився співпрацювати з ними. Ця історія стала відомою широкому загалу завдяки зарубіжній пресі. Від Євгена Концевича вимагали спростувань, але він знову відмовився. Не випадково Іван Дзюба назвав його «символом і легендою покоління шістдесятників». Однак після цього інциденту з підслуховуючим апаратом до нього викладачі перестали приходити, а потім і знищені були всі документи в архіві, що свідчили про його причетність до цього навчального закладу. Єдине, що залишилось,– це залікова книжка. З того часу жив під постійним наглядом КДБ, його перестали публікувати. Під цим тиском він перебував до сере-дини 80-х, коли загальнополітична атмосфера стала розріджуватися. 1985 року вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича «Ідучи вулицею», згодом – переклади з польської і російської мов. Нині Є. Концевич – лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999), член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Указом Президента України від 26.11.2005 р. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.