|
Людям властиво шанувати видатні діяння. Той, чиї здібності та звитяга обертаються на благо суспільства, заслуговує на вдячну пам’ять і загальну повагу. Традиційним способом виявлення цієї вдячності й поваги є нагородження спеціальними відзнаками, які засвідчують перед сучасниками та нащадками славетні звершення окремих людей або цілих колективів.
Ще за первісних часів наші предки виявляли найбільш гідних представників своєї спільноти. За поширеною думкою, для цього їм наносили спеціальні насічки на шкірі або навіть малюнки — татуювання. Проте більш відповідають сучасним традиціям ті засоби нагородження, які застосовували антична Греція та Рим.
Понад три тисячі років тому в Давній Греції вже були застосовані металеві бляхи, якими відзначали відважних воїнів-вершників. Їх кріпили до кінської узди. Назву цих знаків — «фалера» (від грецького слова, що означало бляху) —
надалі було використано римлянами, а згодом увійшло до сучасних європейських мов. Звідси походить термін «фалеристика» — найменування допоміжної історичної дисципліни, що вивчає ордени, медалі, інші відзнаки та
нагородні системи, а також назва колекціонування нагрудних відзнак і значків.
Інакше кажучи, за ними визнають значення перших нагородних медалей. До речі, відомий тлумач російської мови ХІХ століття Володимир Даль у складеному ним «Толковом словаре» дав запозиченому з французької мови слову «медаль» відповідне визначення: «Медаль — звонкая, но не ходячая монета, выбитая в память чего-либо».
Подальші конфлікти між окремими князівствами Русі не сприяли затвердженню сталих традицій у справі нагороджень. Зрештою, монголо-татарська навала спричинила тривалий занепад руських земель. У XIV сторіччі значна частина їх увійшла до складу Великого князівства Литовського та королівства Польського.
В цей період у країнах Західної Європи почали запроваджувати поширені тепер нагороди —
ордени. Слово «орден» походить від латинського «ordo», що означає «порядок», «організація».
Він позбавив Мазепу статусу кавалера ордена (для цього у Глухові провели прилюдну церемонію, де роль розжалуваного гетьмана виконувало опудало), а натомість придумав і наказав виготовити для нього своєрідну «антинагороду» — так званий орден Іуди у вигляді нашийного металевого диска вагою 5 кг із зображенням Іуди Іскаріота, який повісився на осиці. Проте «вручити» його не вдалося, бо Іван Мазепа помер своєю смертю в Бендерах невдовзі після перемоги Петра І у Полтавській битві.
Військовий орден Св. Великомученика і Побідоносця Георгія існував з 1769 року. Його вручали насамперед за конкретні військові заслуги, за звершені подвиги чи полководницькі
перемоги. До відзнак цього ордена входили білий емалевий хрест із зображенням святого Георгія на коні (малий — для 4-го та 3-го ступеня, великий — для 2-го та 1-го ступеня), а також 4-променева ромбовидна зірка (для 2-го та 1-го ступеня) та стрічка через плече з чорними й жовто-помаранчевими смугами (для 1-го ступеня). Хрест 4-го ступеня носили в петлиці або на грудях, хрест вищих ступенів — на шиї.
У 1782 році з’явився орден на честь Святого Рівноапостольного князя Володимира, призначений для нагородження тих, хто відзначився на державній службі. Він так само поділявся на чотири ступеня. Відзнаками його були хрест, 8-променева зірка, а також червона стрічка з чорною каймою. Особливістю орденської зірки були промені двох кольорів — срібні та позолочені. Як відомо, князь Володимир уславився у стародавньому Києві, і орден його імені пов’язаний з історією столиці. Так, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка спершу називався Університетом Святого Володимира. Своєрідні кольори його пофарбування — червоні стіни та окремі чорні деталі —
як вважається, повторюють саме кольори Володимирської стрічки.
За єкатерининських часів Російська імперія брала участь у багатьох війнах, тому досить швидко довелося роздати чимало військових нагород. Дуже важливі події відбувалися на теренах України. У ході декількох кампаній було нанесено низку поразок Оттоманській Порті, підкорено південноукраїнські землі, Причорномор’я та Крим. У цих війнах прославилися такі полководці, як Петро Румянцев та Олександр Суворов.
Зокрема, Румянцев здобув у 1770 році переконливі перемоги над турецьким військом біля річок Ларга та Кагул. Саме його першим було нагороджено Георгіївською зіркою 1-го ступеня, того ж року він отримав фельдмаршальський жезл. Упродовж тривалого часу граф Петро Румянцев-Задунайський обіймав посаду генерал-губернатора Малоросії, при цьому вжив заходів для перепису населення та інвентаризації господарств Чернігівщини й Полтавщини («Румянцевського опису»), налагодження сполучень та поштового зв’язку, проведення адміністративної реформи тощо. Фельдмаршала поховано в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
Особливістю носіння ордена Св. Анни було те, що його зірку вміщували на грудях праворуч, на відміну від усіх інших зірок російських орденів. Саме така зірка Св. Анни 1-го ступеня присутня, зокрема, на давньому портреті видатного українського релігійного та громадського діяча кінця XVIII — початку ХІХ століття Івана Леванди (Сікачки). Ще коли син бідного шевця Сікачка навчався в Києво-Могилянській академії, він відзначився таким приємним красномовством, що ректор академії нагородив його новим прізвищем — від назви ароматної квітки. Згодом Іван Леванда сповна проявив своє ораторське обдарування на церковній кафедрі. Прослуживши понад 20 років настоятелем Успенського храму на Подолі, він був призначений кафедральним протоієреєм Софійського собору і в цій почесній ролі визнаний першим златоустом вітчизняного православ’я.
Провідний київський архітектор Володимир Ніколаєв став кавалером «Анни на шиї» (ордена Св. Анни 2-го ступеня) за керівництво порудженням пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, а ордена Св. Володимира 4-го ступеня — за успішне завершення будівництва Володимирського собору.
Орден має вигляд хреста з національним символом — тризубом та схрещеними булавами (на другому випуску — перначами), на стрічці синьо-жовтих кольорів. Це фактично єдина державна нагорода, що була створена під час реального існування УНР бодай на частині української території. Разом із нею було затверджено також статут ордена Визволення двох ступенів за особисту воїнську мужність (девіз «За волю України»), але втілити його на практиці не встигли.
|
У Давньому Римі військові нагороди набули ще більшого поширення, ніж у Греції, — адже Римська держава була відома особливою войовничістю і ревно ставилася до своєї армії. Дисципліну у війську підтримували як жорстокими покараннями, так і досконалою системою нагород. Почесними знаками були, зокрема, фалери з зображенням орла або інших хижих тварин, богів чи полководців. Фалери (найчастіше бронзові або срібні, іноді позолочені) мали кілька сантиметрів у діаметрі; їх кріпили до воїнських обладунків. Найбільш заслужені воїни носили одразу по декілька фалер. У якості нагороди застосовувалися також вінки або вінці. Фалери чи вінки могли бути вручені не лише окремим воїнам, але й цілим підрозділам римського війська — легіонам або центуріям.
Досвід римлян згодом був використаний багатьма народами у своїх системах нагород. Відуння цього досвіду певним чином прозвучало й у вітчизняній практиці. Українські традиції у справі державних відзнак почали складатися понад тисячу років тому — в давньоруські часи.
Можна згадати, що заможними мешканцями Київської Русі використовувалася нашийна прикраса з дорогоцінного металу — гривна. Як відомо, сучасна грошова одиниця України (гривня) має своїм далеким попередником стародавній платіжний засіб у вигляді бруска зі срібла. Вважається, що перші такі бруски були саме уламками нашийної гривни.
Золота гривна могла служити ознакою високого походження того, хто її носив (аналогічну практику запроваджували ще стародавні мідяни, перси, скіфи та сармати). «Покладання» князем такої гривни на людину було високою нагородою. Згадку про подібний випадок ми знаходимо у так званому Никонівському літописі (список якого свого часу належав патріархові Никону). Причому відзнаку у вигляді гривні отримав не хто інший, як билинний богатир Альоша Попович (згідно із літописом — Олександр Попович, себто реальна історична особа, яка отримала ім’я Альоша у подальшій народній творчості).
Літопис повідомляє, що у 1000 році, коли князь київський Володимир Великий перебував біля Дунаю, знайшовся зрадник — якийсь Володар, «демоном навчений», — котрий навів на стольне місто печенігів. «І бисть смятення велике в Києві», — каже літописний рядок. Але вдертися до міста ворогам не вдалося. Богатир Олександр Попович вночі виступив проти них і вбив підлого Володаря та багатьох печенігів, а інших відігнав далеко від Києва. Коли князь Володимир дізнався про це, він «возрадувався зело», а повернувшись до міста, поклав на героя золоту гривну та у своїй палаті проголосив його вельможею. Отже, давньоруський звичай нагороджувати героїв нашийною гривнею є достеменно засвідченим. Продовженням започаткованої князем Володимиром для русичів традиції стали нашийні ланцюги з орденськими відзнаками, які застосовуються дотепер.
Водночас побутували матеріальні заохочення для військових ватажків у вигляді пожалувань «казною» та землями. Рядові дружинники теж отримували винагороду. Вони брали участь у розподілі цінних трофеїв. Разом з тим, невдовзі після запровадження на Русі християнства, себто наприкінці Х століття, тут почалося карбування власної дзвінкої монети — златників та срібняків. Щоправда, емісія златників припинилася досить швидко — ще коли на престолі залишався Володимир Великий. Срібняки були в обігу довше; їх карбували також упродовж
ХІ сторіччя. Існує думка, що златники відігравали роль не стільки грошових знаків, скільки цінної нагороди для дружинників.
Спершу орденами називали спілки ченців, присвячені тому чи іншому святому покровителю. Вони підкорялися статутам, затвердженим папою, та суворій дисципліні. Приклад духовних орденів наслідували войовничі лицарі, котрі присвячували свою зброю церкві. Зрештою, дедалі більшого поширення почали набувати суто світські ордени, що запозичили у духовних та лицарських об’єднань особливе вбрання та ієрархічну структуру. Вони створювалися як придворні організації під патронатом монархів. У такий спосіб короновані особи виділяли та гуртували навколо себе особисто відданих прихильників. Поняття «лицар ордену» або «кавалер ордену» втратили військову специфіку і перетворилися на звичайний жалуваний титул. В одязі для членів того чи іншого ордену часто запроваджували зовнішні відзнаки, що демонстрували належність до нього та певне становище всередині орденської структури. Спершу це були матерчаті нашивки, але згодом з’явилися орденські знаки у вигляді ювелірних виробів із дорогоцінних металів. Звідси поняття «орден», кінець кінцем, остаточно відокремилося від первісного сенсу і стало означати насамперед монаршу чи взагалі державну нагороду.
Доки переважна частина земель сучасної України була частиною Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. —
Речі Посполитої, нагородні ордени тут не застосовувалися. Тим часом, починаючи від другої половини XV ст., на неосвоєних теренах Наддніпрянщини складалися поселення колишніх селян, котрі втікали від своїх панів і перетворювалися на вільну, організовану на військоий зразок частину українського населення —
козацтво.
Козаки утворили укріплений та озброєний рубіж між південними землями Речі Посполитої та Кримським ханством, підлеглим могутній Османській імперії. Базою для вільних вояків стали дерев’яні фортифікаційні споруди на острові Мала Хортиця за Дніпровськими порогами (себто на Запоріжжі). Звідси козацьку фортецю і всю їхню організацію називали Запорізькою Січчю.
Козацтво славилося товариським духом.
Відповідно їхні досягнення — насамперед бойові — розглядалися як успіхи всього товариства. Що ж до відзначення чиїхось особистих заслуг, то найдорожчою нагородою тут був авторитет серед побратимів. У тих випадках, коли козаки обирали свою старшину, довіра до найбільш гідних і хоробрих товаришів утілювалася у високих посадах, носії яких отримували відповідні атрибути — клейноди. Їх можна вважати своєрідними козацькими нагородами.
Збереглися відомості про клейноди, отримані українськими козаками від польського короля Стефана Баторія ще у 1576 р.: «Вбачаючи у козаків велику мужність у борні з татарами, поставили їм гетьмана і надіслали їм корогви, бунчук, булаву і на печатці герб — лицар із самопалом». Йдеться про тих вояків, які погодилися стати на королівську службу і занесені до спеціального реєстру, що підтверджував їхній статус та належні йому привілеї. Їх так і називали — реєстрові козаки. Реєстрове військо підрозділялося на полки та сотні, очолювані відповідно полковниками та сотниками. Головне командування над військом здійснював гетьман (слово походить від німецького «Hauptmann» — начальник).
Найбільш відомим гетьманським клейнодом є була-ва — палиця з кулеподібною головкою. Саме з нею зображали Петра Сагайдачного, Богдана Хмель-
ницького, Петра Дорошенка та інших знаменитих гетьманів.
Крім того, гетьманам вручали бунприкрашене кінським волоссям (такий тип клейноду запозичений у Туреччини).
Під час урочистих церемоній гетьман стискав булаву у правій руці, а бунчук тримав його довірений порученець із козацької старшини — бунчужний. До числа гетьманських клейнодів входили також корогва та печатка
Полковникам у вигляді клейнодів жалували пернач (подобу булави, але з металевими пластинами-перами), корогву та посадовий значок, сотникам — корогву. Особливі клейноди були присвоєні й іншим представникам козацької старшини — суддям, писарям та ін.
Козаки, які не бажали записуватися до реєстру, складали вільне або низове запорізьке військо. Нереєстрові козаки Запорізького коша в мирний час поділялися на курені, очолювані курінними отаманами. Виборним предводителем усього низового війська був кошовий отаман, за клейноди якого служили оправлені сріблом палиці або трості. Втім, були випадки, коли й кошовий отаман виступав як носій булави, — як правило, тоді, коли під час бойових дій він очолював військо і ставав, по суті, гетьманом. Саме булаву несуть перед труною померлого запорізького отамана на відомій картині Олександра Мурашка «Похорон кошового».
Після того, як значна частина українських земель приєдналася до Російської держави, клейноди Війську Запорізькому жалували царі — аж до скасування Січі Єкатериною ІІ. Ці відзнаки засвідчували водночас особисті заслуги серед козацтва носіїв влади (представників старшини) та спільну звитягу військового товариства.
Перший офіційний орден Російського царства з’явився у 1698 (за іншими даними, у 1699) році — за доби Петра І. Нагороду назвали на честь Святого Андрія Первозванного. Цей апостол (наслідувач і поширювач Христового вчення), згідно із стародавнім переказом, побував на тих землях, де згодом виникли Київ та Новгород, тому був особливо шанований на Русі. Орден Св. Андрія, жалуваний особисто царем, відтоді став найвищим у системі нагород Росії. Орденськими відзнаками були хрест, зірка та стрічка блакитного кольору. Хрест, накладений на зображення двоголового орла, мав характерну Х-подібну форму: на косому хресті, відповідно до житійного переказу, апостол Андрій був розп’ятий правителем-язичником. Орденська зірка, що її належало носити зліва на грудях, була срібною, 8-променевою, з девізом «За віру і вірність». Андріївський орден мав лише один ступінь, але особливо шанованим кавалерам жалували знаки з діамантовими прикрасами.
Кавалером № 2 цього ордена став український гетьман Іван Мазепа. Історик Микола Костомаров зазначав: «Гетьману заявили визнання за ним заслуг, наданих упродовж тринадцяти років поспіль, і важливості його успішних дій у війні проти турецького султана та кримського хана, особливо ж його подвигів понад Дніпром, коли були підкорені п’ять турецьких міст і взято багато полонених». Цар особисто вручив гетьманові орденські відзнаки у Москві в січні 1700 року. Але це вшанування відбувалося на тлі жорстких утисків, що їх запроваджував цар на українських землях у своїх інтересах. Така політика Петра викликала загальне обурення серед населення, спрямоване й проти гетьмана. Кінець кінцем, Мазепа почав шукати іншу опору, яка б забезпечила автономію для України, — і вступив у зносини зі шведським королем Карлом ХІІ, з яким Петро І вів тривалу війну.
Коли гетьман остаточно розірвав стосунки з російським царем і приєднався до шведів, цар перейнявся страшенною люттю.
Під час Північної війни і, зокрема, Полтавської кампанії Петро І на зміну попередньої практики масового вручення за воєнну звитягу червінців запровадив нагородні медалі. Їх отримували учасники певної баталії чи іншої знаменної події. Так, після Полтавської перемоги були викарбувані медалі різного розміру з портретом царя на аверсі (лицьовій стороні) та зображенням баталії на реверсі (зворотній стороні). Золотими медалями нагородили офіцерів, срібними — унтер-офіцерів та солдатів гвардійських полків.
У 1714 році цар Петро заснував новий орден для нагородження високоповажних жінок в ім’я Святої великомучениці Єкатерини — небесної покровительки його дружини. Відзнаками ордена, крім хреста із зображенням святої, були стрічка і 8-променева зірка. Стрічка спершу мала білий колір, з 1797 року — малиновий. В остаточній версії статутів двох найперших орденів було відзначено обов’язкове нагородження ними всіх осіб царської родини — відповідно хлопчиків та дівчат — одразу після їхнього народження. З цим порядком пов’язано вітчизняну традицію, яка збереглася до нинішнього часу: сповитих немовлят чоловічої статі перев’язують блакитною стрічкою (на згадку про орден Св. Андрія), жіночої статі — червоною (на згадку про орден Св. Єкатерини).
Ще один орден, заснований за бажанням Петра І, з’явився вже за царювання його удови Єкатерини І, у 1725 році. Його назвали на честь Святого благовірного князя Олександра Невського. Орден мав один ступінь, відзнаками були хрест із зображенням святого князя на коні, 8-променева зірка та червона стрічка.
Перші ордени Російської імперії призначалися для вузького кола вищих сановників та воєначальників. Лише зрідка доля підносила до їх числа людей скромного походження. На українській землі найяскравішим прикладом такого злету стали брати Олексій та Кирило Розумовські — вихідці зі звичайної козацької родини Розумів на Чернігівщині.
Так сталося, що Олексій Розумовський, маючи гарну зовнішність і чудовий голос, потрапив до приворної капели, де його примітила цесарівна Єлизавета —
дочка Петра І. Спершу вона зробила Олексія управителем своїми маєтками. Згодом, отримавши скіпетр Російської імперії, Єлизавета Петрівна надзвичайно звеличила свого фаворита. Він став камергером, графом, отримав чин генерал-лейтенанта (а потім і генерал-фельдмаршала!) та був нагороджений орденами Св. Андрія, Св. Олександра Невського і Білого Орла. Зауважимо, що цей улюбленець долі зробив чимало добра для рідної України, виговоривши для її мешканців важливі привілеї та жертвуючи значні кошти на благодійні справи.
Молодший брат фаворита Кирило Розумовський у зовсім юному віці був осипаний милостями: у 16 років він став графом, у 17 —
камергером, у 18 — президентом Академії наук. Його теж нагородили орденами Св. Олександра Невського, Білого Орла та Св. Андрія. Зрештою, у 22-річному віці (у квітні 1750-го) він був проголошений гетьманом України, що вважалося нарівні з фельдмаршальським званням. Кирило Розумовський отримав в Україні колосальні маєтки та незліченні багатства. Так само, як і старший брат, він зберігав меткий розум і мав добре серце. У 1764 році Єкатерина ІІ скасувала в Україні гетьманство; останні роки свого життя Кирило Розумовський провів у своїй резиденції в Батурині, де будував розкішний палац.
Цариця Єкатерина ІІ запровадила в Росії нові відзнаки, що принципово змінили становище в нагородній системі. Засновані нею ордени Св. Георгія та Св. Володимира мали по 4 ступеня (класи). Нижчі ступені могли отримати навіть особи, які вислужилися з «неблагородних» верств суспільства.
Доводиться згадати, що за царювання Єкатерини ІІ було скасовано українське гетьманство, потім зруйновано Запорізьку Січ. Утім, на основі залишків запорізького козацтва було сформовано так зване Чорноморське військо, що брало участь у перемогах над Туреччиною. Значна частина його була розквартирована у Придністров’ї; у 1792 році чимало козаків переселилося на Кубань.
Одним з ватажків тогочасного козацького воїнства був військовий суддя Антон Головатий. У 1788 році при облозі Очакова йому наказали захопити укріплений острів Березань —
базу турецького флоту, що підтримував фортецю. Взявши на свої «дуби» (човни) 800 козаків і легкі гармати, Головатий вдень підійшов до скелястих берегів острова і, не відповідаючи на артилерійський вогонь, відправив з човнів козаків. Вони, взявши гармати на плечі, по воді дійшли до берега і стрімко атакували укріплення; після запеклого бою острів був зайнятий козаками. За цей подвиг Головатий отримав хрест Св. Георгія, — як вважають, він став першим з українських козаків, удостоєних цієї нагороди.
Крім орденів, під час єкатерининських війн було запроваджено чимало нагородних медалей — зокрема, за перемоги при Кінбурні та у Дніпровсько-Бузькому лимані, за взяття фортець Очакова, Ізмаїла. Деякі козаки були нагороджені золотими та срібними медалями з написами «За службу і хоробрість», «За сумління у службі». Медалями було відзначено й події мирного життя. Так, у 1787 році відбулася відома подорож Єкатерини ІІ у супроводі Григорія Потьомкіна до Тавриди. Під час цього вояжу цариця милувалася нарядними козаками, котрі населяли нашвидкуруч улаштовані села уздовж шляху (так звані «потьомкінські села»). В пам’ять про подорож було викарбовано бронзові нашийні медалі з рельєфним профілем імператриці на Андріївській стрічці. Одну з них можна бачити на портреті невідомого козака — видатному творі українського образотворчого мистецтва кінця XVIII сторіччя.
Наступник Єкатерини на престолі — її син Павло І — з 1797 року проголосив російською імператорською нагородою орден Святої Анни, заснований його дідусем у Голштінії. Для нього визначили 3 ступеня. Відзнаками ордена були знову ж хрест (для 3-го ступеня його носили в петлиці чи на грудях, для 2-го — на шиї), а також — для 1-го ступеня —
8-променева зірка та червона з жовтою каймою стрічка.
Чи не найпопулярнішою відзнакою доби правління імператора Олександра І був орден Святого Георгія. І це не дивно — адже тоді, на початку ХІХ сторіччя, велися безперервні наполеонівські війни.
Кампанія 1805 року завершилася тяжкою поразкою об’єднаних російсько-австрійських військ при Аустерліці. Проте і в цій битві можна було відзначити героїчні подвиги наших земляків. Приміром, яскраво проявив себе командир ескадрону кавалергардів князь Микола Рєпнін-Волконський. Він хоробро атакував французькі бойові порядки, але був важко поранений і непритомним потрапив у полон. Його мужність справила сильне враження на самого імператора французів Наполеона, який розпорядився ретельно дбати про нього й лікувати.
За бойову звитягу та гідну поведінку в полоні Рєпнін-Волконський був нагороджений орденом Св. Георпризначили генерал-губернатором Мало-
росії.
На цій посаді він зробив чимало добрих справ для України та залишив по собі вдячну пам’ять. Вийшовши у відставку, Рєпнін-Волконський мешкав у Яготинському маєтку на Полтавщині.
Самому цареві Олександру І догідливі піддані запропонували після Аустерліцької кампанії орден Св. Георгія 1-го ступеня,
але він погодився прийняти лише хрест 4-го ступеня. Відповідальність за поразку (спричинену насамперед власними некомпетентними розпорядженнями) цар переклав на командувача російською армією князя Михайла Кутузова. Полководця тимчасово відправили у «почесне заслання» на посаду Київського військового губернатора. Згодом саме він став на чолі російської армії, яка у ході Вітчизняної війни 1812 року зуміла подолати Наполеона. За цю перемогу фельдмаршал Кутузов отримав Георгіївські відзнаки 1-го ступеня, ставши найпершим із нагороджених, хто зібрав повний комплект ступенів військового ордена.
Генеральним двобоєм у ході війни 1812 року була Бородінська битва.
У грандіозній баталії, що тривала з ранку до вечора, супротивники не поступалися один одному в хоробрості та стійкості. Після битви було відзначено цілу низку героїчних вчинків, увінчаних нагородами.
Легендарною славою вкрив себе, зокрема, один з найхоробріших воїнів тієї
доби — генерал Микола Раєвський. Курганна батарея на центральній російській позиції Бородінського поля, що її самовіддано захищав очолюваний генералом корпус, відтоді увійшла до літопису битви як «батарея Раєвського». Микола Раєвський був удостоєний за цю битву ордена Св. Олександра Невського. Наполеон казав про нього: «Цей російський генерал зроблений з матеріалу, з якого роблять маршалів». По війні Микола Раєвський жив у Києві та в маєтку у Київській губернії.
Ключовою позицією на Бородінському полі були також Семенівські флеші на лівому фланзі. Тут відзначився генерал граф Михайло Воронцов. Він сам ішов в атаку попереду солдатів своєї дивізії й зазнав тяжкого поранення. Його нагородили орденом Св. Анни 1-го ступеня.
Пізніше графа Воронцова призначили генерал-губернатором Новоросії й Бессарабії. На цій посаді генерал перебував понад 20 років, багато в чому сприяючи розвитку усього підвідомчого краю, Одеси та інших південних міст. У центрі Одеси йому встановили пам’ятник, що зберігся донині.
Цікаві подробиці окремих нагороджень пов’язані з різними епізодами наполеонівських війн. Так, в історії залишилося ім’я штабс-капітана Сергія Байкова. При відступі французької армії з Росії загін на чолі з Байковим захопив обоз наполеонівського маршала Даву, в якому виявилися цінні документи і жезл самого маршала. Фельдмаршал Кутузов послав Байкова до Петербурга з донесенням. Там офіцер передав цареві Олександру I унікальний трофей. Цар тут же нагородив Сергія Байкова Георгіївським орденом 4-го ступеня. Згодом герой дослужився до генеральського звання, оселився в Києві й придбав хутір на околиці, за річкою Либідь. Цю місцевість почали називати «Байков хутір», а потім звідси виникли назви Байкової гори, Байкової вулиці, Байкового кладовища.
Під час наполеонівських війн Олександр І заснував декілька відзнак для заохочення рядового складу. Найвідомішою з них стала відзнака військового ордена Св. Георгія для нижніх чинів (з 1807 року) у вигляді срібного хреста на Георгіївській стрічці. Її отримання давало право на збільшення платні та позбавляло нижніх чинів від тілесних покарань. У 1813 році, як виняток, солдатську нагороду отримав видатний воєначальник —
генерал Михайло Милорадович (перед війною він обіймав посаду Київського військового губернатора). Йому вручив хреста особисто цар Олександр І після битви під Лейпцигом, побачивши, як Милорадович пішов в атаку в солдатському строю.
З розвитком традицій Георгіївського ордена пов’язані й колективні нагороди для доблесних військових частин.
У 1806 році були запроваджені Георгіївські прапори. Першими підрозділами, удостоєними цієї відзнаки, були українські за місцем формування —
Київський гренадерський, Чернігівський драгунський, Павлоградський гусарський полки. З 1805-го звитяжні військові частини нагороджувалися також срібними Георгіївськими сурмами.
Наприкінці 1813 року було створено спеціальну медаль «1812 рік». На ній зображено Всевидяче око та викарбовано слова зі 113-го псалму Давидового — «Не нам, не нам, а імені Твоєму». Срібну медаль на Андріївській стрічці одержали всі учасники воєнних дій — від рядових до генералів. Крім того, у 1814-му було вирішено нагородити подібною відзнакою й цивільних осіб, котрі так чи інакше долучилися до перемоги над Наполеоном — працювали у тилу або робили щедрі пожертви для армії. Усі вони отримували бронзову медаль: дворяни — на Володимирській стрічці, купці, промисловці та інші — на Анненській стрічці.
Варто ще відзначити, що з Україною пов’язані й долі багатьох учасників наполеонівських війн із протилежного табору. Приміром, одним із воєначальників Легіону Вісли (польського формування в армії Наполеона, створеного у 1808 році) був генерал Юзеф Гжегож Хлопіцький. Він народився у сім’ї шляхтича на українській землі, вчився у Шаргороді. За хоробрість та успішні дії в багатьох кампаніях був нагороджений французьким орденом Почесного легіону та польським — Віртуті мілітарі (Доблесті військової).
Вже за царювання Миколи І, після придушеного повстання поляків, у 1831 році Росією було «анексовано» два польські ордени —
Білого Орла та Св. Станіслава. Перший з них мав один ступінь; відзнаками були червоний хрест із зображенням білого орла, золота 8-променева зірка з латинським девізом: «PRO FIDE, REGE ET LEGE» (За віру, короля і закон), а також синя стрічка. Орден Св. Станіслава поділили на 3 ступеня (3-й — хрест на грудях, 2-й — хрест на шиї, 1-й —
8-променева зірка та червона з подвійною білою каймою стрічка). На цьому формування системи орденів Російської імперії фактично припинилося.
Визначилася чітка ієрархія пожалування нагород — поступово від наймолодших до найстарших ступенів. Разом із «Табеллю про ранги», яка включала 14 класів цивільної, військової та придворної служби, система орденів стала потужним стимулом для державних службовців.
Ордени давали право на певні пільги, підвищення платні, пенсію. Кавалери орденів, починаючи від Св. Володимира 4-го ступеня, отримували право на потомствене дворянство. Після смерті нагородженого орденські відзнаки не залишалися його спадкоємцям, а підлягали поверненню до Капітулу орденів.
Серед тих, хто отримував ордени Російської імперії, були й представники нехристиянських сповідань — магометани, юдеї, караїми та ін. При пожалуванні їх відзнаками із зображенням хреста чи християнських святих виникала певна незручність. Для подібних випадків розробили особливі різновиди орденських відзнак, де на місці хреста чи мініатюрної ікони було зображено державний герб — двоголового орла. Інший різновид орденів (крім Георгіївського) стосувався нагороджень за бойові заслуги. Щоб відрізнити цивільні пожалування від військових, для останніх запровадили орденські знаки з накладеними схрещеними мечами, а на орденській колодці вміщували бант.
Особливою відзнакою на честь тривалої служби стали пряжки з написаним римськими цифрами терміном 15, 20, 25 років і більше, що їх було запроваджено у 1827 році. Для військових під такі пряжки підкладали Георгіївську стрічку, для цивільних — Володимирську. Пізніше, з 1858 року, стаж для жалування подібної пряжки було значно підвищено: для цивільних чиновників — 40 років і більше, для військовослужбов-
ців — 30 років і більше.
Останнім збройним конфліктом, у якому брала участь Російська імперія за правління Миколи І, стала Кримська війна 1853–1856 років. У центрі бойових подій була героїчна оборона Севастополя. Упродовж 11 місяців його захисники вчиняли відчайдушний опір проти значно переважаючих сил супротивника. Тут відзначилися талановиті полководці та флотоводці — зокрема, адмірали Володимир Корнілов, Володимир Істомін, Петро Нахімов, генерали Едуард Тотлебен, Степан Хрульов та інші.
Серед нижніх чинів, які брали участь у обороні Севастополя, найбільш відомим є Петро Кішка — матрос Чорноморського флоту, уродженець Поділля. Його хоробрість і винахідливість межувала із зухвалістю; він був неперевершений у розвідці та нічних вилазках. Про його подвиги ходили легенди.
Розповідали, зокрема, що у його присутності під ноги адмірала Корнілова впала гарматна бомба з палаючим ґнотом. Матрос миттєво схопив її й кинув до казана з кашею, де ґніт одразу згас. Петра Кішку за мужність і звитягу нагородили Георгіївським хрестом та медалями.
Видатну роль у медичній допомозі захисникам Севастополя відіграв славетний хірург Микола Пирогов
Він закладав тут основи сучасної військово-польової хірургії. Професор Пирогов першим у світі застосував на місці військових дій ефірний наркоз, поширював зручні гіпсові пов’язки (що істотно скоротило кількість ампутацій), запровадив ефективну практику попереднього сортування поранених у залежності від важкості й місця рани. Миколу Пирогова за його всеосяжну енергійну діяльність було нагороджено орденом Св. Анни 1-го ступеня. Його подальша біографія переважно була пов’язана з Україною: він служив попечителем Одеського та Київського навчальних округів, останні роки життя провів у маєтку Вишня (нині територія м. Вінниці).
Оскільки Кримську війну розпочав цар Микола І, а завершував його син Олександр ІІ, на нагородних медалях, пов’язаних із бойовими діями, були вміщені вензелі обох імператорів. Особливу срібну медаль на Георгіївській стрічці було викарбовано «За захист Севастополя». Цю відзнаку отримали не тільки військовослужбовці, але й багато цивільних мешканців міста.
У роки царювання Олександра І, Миколи І та подальших імператорів було запроваджено різноманітні медалі на честь діянь мирного часу. Однією з них, на Володимирській стрічці, нагороджували героїв, які рятували чиєсь життя. Свого часу на цій відзнаці робили пишномовний напис «За спасіння людства». Але згодом один з чиновників уїдливо зауважив, що подібною медаллю годилося б нагороджувати тільки Ісуса Христа.
Цар Микола узяв це до уваги, і відтоді вживалися нагороди «За спасіння гинучих» або «За спасіння потопаючих». Значного поширення набули відзнаки у вигляді нашийних медалей на тих чи інших стрічках за гідну працю на державних або громадських посадах та за філантропічну діяльність —
«За старанність», «За вірність», «За корисне», «За сумлінну службу», «За працелюбство й мистецтво», «За безкорисливість» тощо.
Деякі медалі засновували на відзнаку конкретних важливих подій. Приміром, у 1837 році в Одесі відбувся спалах захворювання на чуму (яку вже не раз заносили до міста іноземні кораблі). Завдяки енергійним заходам відповідних служб епідемію вдалося зупинити, кількість померлих виявилася, порівняно з попередніми спалахами чуми, невеликою. Наступного року було викарбовано спеціальні медалі «За припинення чуми в Одесі» для носіння на Олександрівській стрічці. Ними нагороджували офіцерів, військових і цивільних чиновників, медиків, купців і міщан, які відзначилися під час боротьби з епідемією.
Доба Олександра ІІ була пов’язана із важливими реформами різних сфер життя. Найбільш гучною стала селянська реформа — скасування кріпосництва, після чого мільйони колишніх рабів отримали права громадян. Це ще більше розширило коло людей, гідних відзначення різними нагородами.
Розвиток капіталізму висунув на перший план комерсантів та підприємців, котрі відігравали дедалі більшу роль у Російській імперії. Стрімке промислове й аграрне піднесення відбувалося й на теренах України — насамперед воно стосувалося цукробурякового виробництва та хлібної торгівлі. Люди бізнесу прагнули до відчутнішого визнання їхнього значення у житті країни. Отримання привілеїв на купецькому рівні або відзнак на зразок медалей «За старанність» чи «За безкорисливість» не було межею для успішних комерсантів. Честолюбні підприємці могли отримати високі ордени, навіть заслужити права дворянства.
Як уже було відзначено, в царські часи дворянський статус надавався не тільки за спадком, але й за вислугою: для цього достатньо було удостоїтися ордена, по служитися до чину дійсного статського радника (рівного генерал-майорові). Громадська або до-
брочинна діяльність давала змогу купцеві, який займався торгівлею, здобути вислугу чи нагороду за державну службу. Приміром, купець погоджувався виплачувати регулярну субсидію на користь місцевої гімназії, — і за таку гідну справу його зараховували до «почесних опікунів» навчального закладу. Для нього заводили формулярний список, регулярно відзначали в ньому всі корисні діяння й, відповідно, не забували в належні строки представляти до чергового чину або ордена.
Приклад подібного суспільного злету показала прославлена доброчинною діяльністю сім’я цукрозаводчиків Терещенків, удостоєна статусу потомственого дворянства; їхньому роду було присвоєно герб із красномовним девізом: «Прагненнями до суспільної користі». Найбільш відомий представник родини Микола Терещенко загалом пожертвував на благодійні справи в рідному Глухові й місці подальшої резиденції — Києві до 5 мільйонів рублів (на ті часи астрономічна сума!), опікував низку лікарень, шкіл, притулків. Він дослужився до чину таємного радника (рівного генерал-лейтенантові), на його грудях сяяли зірки орденів Білого Орла,
Св. Анни 1-го ступеня, Св. Станіслава 1-го ступеня, Св. Володимира 2-го ступеня, а також відзнаки Червоного Хреста та інших гуманітарних структур. За яскраву експозицію з цукрової промисловості, показану на Всесвітній Паризькій виставці 1900 р., Микола Терещенко отримав також французький орден Почесного легіону 4-го (офіцерського) ступеня. Родина цукрозаводчика Павла Харитоненка, організатора видатних меценатських проектів у рідному місті Суми, після його нагородження орденами Св. Володимира 4-го та 3-го ступенів теж отримала потомствене дворянство. На гербі Харитоненків було вміщено девіз «Працею підношуся».
Високими нагородами були відзначені творчі зусилля інженерів, зодчих, будівельників за здійснення певних важливих проектів. Зокрема, військовий інженер Аманд Струве отримав низку орденів за будівництво мостів через Дніпро (в тому числі Залізничного у Києві, тоді найбільшого в Європі) та через інші українські річки.
Що ж до військових відзнак, то найбільше їх жалували за тієї доби під час російсько-турецької війни 1877–1878 років. Тут відіграли провідну роль такі полководці, як Йосип Гурко, Михайло Скобелєв, Едуард Тотлебен та ін. Серед них був і генерал Михайло Драгомиров, уродженець України, талановитий воєначальник і педагог. Під його керівництвом російські війська, незважаючи на шалений ворожий вогонь, успішно форсували Дунай. За це генерала нагородили орденом Св. Георгія 3-го ступеня. Пізніше Михайло Драгомиров деякий час був Київським, Подільським і Волинським генерал-губернатором. Відомо, що навіть під час цькування царським режимом української письменності та культури Драгомиров не забував своїх коренів та доволі поблажливо ставився до діяльності українських угруповань у підвідомчому регіоні.
Так, не без підтримки Михайла Драгомирова успішно розгорнулися виступи українського театру. Один з провідних національних акторів і режисерів Микола Садовський (Тобілевич) згадував, що генерал охоче приймав його у справах, завжди знаходив спосіб допомогти. Це пояснювалося, зокрема, тим, що Садовський брав участь у війні якраз під командуванням Драгомирова, навіть отримав за хоробрість хрест Св. Георгія. Війна 1877–1878 років узагалі була співчутливо сприйнята у тогочасному суспільстві, оскільки вела до визволення від османського ярма братніх слов’янських народів на Балканах. Тому чимало молодих людей, у тому числі й Садовський, пішли на фронт добровільно.
Учасники війни отрима ли медалі на сполученій Андріївсько-Георгіївській стрічці з зображеннями православного хреста, що гнобить півмісяць.
Наступний цар Олександр ІІІ практично не брав участі у воєнних діях.
У цей час, наприкінці ХІХ століття, нагороди давалися головним чином за виконання мирних обов’язків.
Серед провідних чиновників тієї доби варто згадати професора Миколу Бунге —
уродженця Києва, вихованця Київського університету. Цей видатний економіст обіймав посаду міністра фінансів, потім був призначений головою Комітету міністрів.
На початку ХХ сторіччя, вже за останнього імператора Миколи ІІ, країні довелося взяти участь у війні з Японією.
Кульмінацією війни стала трагічна поразка російської ескадри у Цусімській протоці.
На початку 1906-го було запроваджено медаль у пам’ять про японську війну на сполученій Олександрівсько-Георгіївській стрічці
На медалі було зроблено напис: «Хай вознесе вас Господь у свій час». Існує характерний переказ про те, що напис нібито став наслідком помилки — на первісному проекті медалі були тільки слова «Хай вознесе вас Господь», цар написав на кресленику: «У свій час доповісти. Микола», але його не так зрозуміли.
Під час царювання Миколи II з’явилися численні медалі з нагоди різних ювілейних дат — як-от 200-річчя Полтавської перемоги, 100-річчя війни 1812 року, 300-річчя дому Романових тощо; їхня роздача ставала частиною пишних урочистостей... Аж ось у 1914-му розпочалася Перша світова війна. Вона була безпрецедентною за масштабом подій та за кількістю втрат. У ній з боку Російської імперії взяли участь до 14 мільйонів солдатів і офіцерів, з яких приблизно чверть складали українці.
На них, очевидно, припадає й не менше чверті загиблих, кількість яких у російській армії оцінюється у 2,5–3 мільйони.
Серед тих, хто загинув у перші тижні війни, був військовий льотчик, штабс-капітан Петро Нестеров. Його хоробрість стала широко відомою ще за рік до війни, коли Нестеров першим у світі здійснив над аеродромом на околиці Києва «мертву петлю» у вертикальній площині, започаткувавши цим вищий пілотаж. Загибель пілота (вона сталася в Галичині, під Жовквою) також пов’язана з небувалою новацією: Нестеров уперше провів повітряний таран, збивши маленьким швидкісним «Мораном» важкий австрійський літак «Альбатрос» (зруйнував колесами свого шасі корпус ворожого аероплана і, можливо, залишився б цілим, але, за деякими відомостями, внаслідок удару його викинуло з пілотського місця). Посмертно Петра Нестерова нагородили орденом Св. Георгія 4-го ступеня.
У ході війни командування російською армією виявилося загалом не на висоті: після перемог на початку війни над австро-угорським військом та заволодіння Галичиною прийшли невдачі та значний відступ у 1915-му. Одним з небагатьох великих успіхів став так званий Брусилівський прорив, проведений у 1916 році в районі Луцька військами Південно-Західного фронту під командуванням генерала Олексія Брусилова. Австро-німецькі війська мусили відступити на відстань від 80 до 120 км, їхні загальні втрати склали понад 1,5 мільйона вояків убитими, пораненими, полоненими та зниклими без вісті. Генерал Брусилов отримав за видатну перемогу Георгіївську зброю з діамантами. Цей спосіб нагородження мав традиції на Русі ще з XVII століття; за новим статутом Ордена Св. Георгія (1913) нагородні шаблі з написом «За хоробрість»
вважалися однією з відзнак ордена Св. Георгія.
Велика кількість рядових бійців проявляла мужність та звитягу. Для їх відзначення найбільш широко було застосовано Георгіївські хрести — солдатські відзнаки, ще з 1856 року поділені на 4 ступеня (новий статут 1913 року закріпив цей поділ). 4-му ступеню відповідав срібний хрест, 3-му —
срібний хрест із бантом, 2-му — золотий хрест, 1-му — золотий хрест із бантом
Нагородженому кожним ступенем призначалася довічна пенсія відповідного розміру. Кількість кавалерів 4-го ступеня перевалила за мільйон. Подібна масовість стала надто обтяжливою для бюджету, тому з 1915 року хрести 1-го та 2-го ступенів робили з золота нижчої проби, а у 1916-му перейшли на карбування солдатських відзнак із «жовтого» і «білого» металів-замінювачів. Сотні тисяч солдатів, удостоєних Георгіївських хрестів різних ступенів, мали українське походження.
Між тим в австрійській армії у 1914 році було створено особливе військове формування з етнічних українців — Легіон Українських Січових стрільців чисельністю 2,5 тисячі. Легіон УСС брав участь у боях проти російської армії. Його вояків, як і інших українців у складі цісарського війська, відзначали австрійськими нагородами — зокрема, солдатськими медалями «За хоробрість» (золотими та срібними), «Signum Laudis» (медаль військових заслуг), а також більш «демократичним» орденом Франца-Йосифа (трьох ступенів) і відзнакою «Хрест військових заслуг».
У лютому 1917 року в Петрограді відбулася революція, яка повалила династію Романових. Владу в колишній Російській імперії перебрав на себе буржуазний Тимчасовий уряд. Відтоді стара нагородна система Росії практично не діяла; проводилися переважно нагородження Георгіївськими хрестами. При цьому було запроваджено новацію: ради нижніх чинів у підрозділах могли представляти до нагородження «солдатським Єгорієм» своїх офіцерів.
На Україні знищення монархії призвело до стрімкого піднесення національного руху.
Вже у березні 1917 року в Києві було створено Українську Центральну Раду — представницький орган українців. Упродовж наступних місяців УЦР перетворилася фактично на крайову владу з виконавчим органом — Генеральним Секретаріатом. Наслідком подальшого розвитку подій стало створення Української Народної Республіки — спершу (згідно з 3-м Універсалом УЦР у листопаді 1917 року) автономного утворення у складі Росії, зрештою (за 4-м Універсалом у січні 1918 року) незалежної держави.
Почало створюватися й Українське військо. Частково воно формувалося шляхом «українізації» тих частин, де переважали етнічні українці. Крім того, у листопаді 1917 року в Києві був сформований Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців — військовий підрозділ насамперед із полонених українців-галичан.
Історія визвольних змагань була складною. На теренах України мінялися влади й прапори.
У березні 1918 року Брестський мир уможливив подальше існування Української Народної Республіки — але за наявності на її території німецького війська. Наприкінці квітня 1918-го режим знову помінявся, було створено Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. У той час незалежна Україна отримала визнання від низки іноземних країн, затверджені кордони, свою валюту тощо. При головному штабі гетьманської армії було створено й комісію для розробки проектів орденів. У ній брали участь, зокрема, видатний митець Георгій Нарбут та історик і фахівець із геральдики Вадим Модзалевський. Вони підготували пропозиції щодо як військових нагород (орден Св. Михаїла, «Залізний хрест»), так і цивільних (ордени Ярослава Мудрого, Св. Ольги, Св. Володимира). Втім, їхні задуми лишилися тільки на папері. Сам гетьман під час публічних заходів носив свій Георгіївський орден 4-го ступеня, отриманий на початку Першої світової війни.
Що ж до Легіону УСС, який раніше входив до складу австро-угорської армії, то наприкінці 1918 року, після розпаду ім
перії Габсбургів, на його основі було сформовано Українську Галицьку армію —
регулярне військо новоутвореної Західно-Української Народної Республіки. На той час для всіх вояків Легіону Центральною Управою УСС було створено особливу відзнаку — Хрест Легіону Українських Січових стрільців (так званий «Гуцульський хрест»). Його носили на стрічці традиційних українських синьо-жовтих кольорів.
У грудні 1918-го гетьманський режим у Києві був повалений Директорією УНР, очолюваною Володимиром Винниченком та головним отаманом Симоном Петлюрою. Відроджена Українська Народна Республіка проголосила у січні 1919-го злуку з ЗУНР. Тоді ж Директорією було ухвалено закон про нові державні відзнаки. Він скасовував на території УНР носіння усіх нагород колишньої Російської імперії, крім Георгіївського хреста та Георгіївської зброї. Натомість було заявлено про встановлення нових орденів, кожного з двох ступенів, — Республіки (цивільного) та Слава Україні (військового). Цей намір не вдалося здійснити через подальший несприятливий перебіг подій.
Українська Галицька армія підтримувала Петлюру у нелегкій боротьбі з більшовицькою Червоною армією та білогвардійською Добровольчою армією. Проте наприкінці 1919-го УГА перейшла на бік денікінців. Від колишньої армії УНР залишилося кілька тисяч вояків, які опинилися у трикутнику між білогвардійцями, червоноармійцями та армією відродженої Польщі. Ситуація здавалася безнадійною, але українське військо під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка у грудні 1919 — травні 1920 року спромоглося пройти 2500 км тилами ворожих армій, вирвалося з оточення і зберегло боєздатність. Всіх учасників цього зимового походу, які залишилися живими, було нагороджено орденом Залізного хреста армії УНР, запровадженим головним отаманом Петлюрою у жовтні 1920-го (ескіз розробив начальник канцелярії військового міністерства Северин Краснопера). Відомі два випуски цієї відзнаки.
У подальшому ветерани українського війська в еміграції створювали ще чимало пам’ятних відзнак («Галицький хрест» для бійців УГА, «Мазепинський хрест» для вояків Бригади УСС у лавах Галицької армії, «Хрест Симона Петлюри» для всіх учасників визвольних змагань тощо). Усі вони, звичайно, не мали офіційного статусу державних нагород.
Під час громадянської війни на українських землях свої відзнаки — хрести, жетони, медалі тощо — запроваджували й командувачі білогвардійських формувань. У них теж був суто «внутрішній» статус. Деякі з них повторювали за виглядом Георгіївські хрести.
Зрештою, з 1920 року на переважній частині України було встановлено радянську владу. У грудні 1922-го Українська радянська республіка увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік — СРСР.
Найдавнішою з відзнак, прийнятих у нагородній системі Радянського Союзу, був орден Червоного Прапора. Його заснували як нагороду Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки у вересні 1918 року, виготовляли зі срібла. На цьому ордені (ескіз художника Володимира Денисова) було зображено розгорнутий червоний прапор, червону зірку, нову радянську емблему — серп і молот, а також окремо молот, плуг і багнет. Носили його спершу на спеціальному банті у вигляді розетки, пізніше передбачили колодку зі стрічкою — червоною з білою каймою та білою смугою посередині. Орденом нагороджували учасників бойових дій на всіх фронтах громадянської війни, зокрема й на теренах України. Серед найперших його кавалерів був Йона Якір — відомий воєначальник, який згодом став командувачем Українського, а потім Київського військового округу. Орден Червоного Прапора не мав ступенів, але передбачав неодноразове повторне нагородження (для цього виготовляли спеціальні різновиди орденських знаків із порядковою цифрою «2», «3», «4» тощо).
На 1921 рік нараховувалося четверо нагороджених 4 орденами, серед яких — уродженець Полтавської губернії, червоний воєначальник Іван Федько. У 1924-му орден Червоного Прапора був визнаний як загальносоюзна відзнака.
В Україні ще з лютого 1919 року було скасовано всі «зовнішні відзнаки (ордени, герби тощо), за винятком встановлюваних декретами Ради Народних Комісарів України». Зрештою, з початком мирного життя у березні 1921-го V Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові затвердив положення «Про Червоний орден Трудового Прапора», в якому йшлося про майбутнє заснування трудової республіканської нагороди. Вже у травні того ж року відбулися перші нагородження цим орденом. Його могли отримати за постановами Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету як окремі особи, так і колективи. Найпершими були відзначені українською нагородою декілька з’єднань Червоної армії, котрі успішно діяли як на бойовому, так і на трудовому фронті (допомагаючи селянам). Цікаво, що упродовж майже двох років нагороджені отримували саме лише свідоцтво, а орденський знак через значну затримку у виготовленні розпочали вручати тільки з початку 1923-го. На ньому можна було побачити постать робітника з прапором, зображення серпа, молота, ковадла, зубчастого колеса тощо.
Першу радянську нагороду України вручали, скільки відомо, до 1933 року (є інформація загалом про понад 300 нагороджених осіб і близько 30 колективів, серед яких були голова ВУЦВК Григорій Петровський, голова Раднаркому України Християн Раковський, колектив київського заводу «Арсенал» та ін.). Потім цю практику було припинено, і громадяни УРСР отримували тільки загальносоюзні ордени й медалі. Так, у вересні 1928 року було засновано орден Трудового Червоного Прапора (на базі аналогічного ордена РРФСР, існуючого з 1920-го). У квітні 1930 року з’явився орден Леніна (спочатку срібний, потім золотий із платиновим барельєфом Леніна), відтоді визнаний найвищою нагородою Радянського Союзу. Одночасно з ним було запроваджено орден Червоної Зірки (срібний, із червоною емаллю) за заслуги у справі оборони СРСР.
У листопаді 1935 року був заснований орден «Знак Пошани» за високі досягнення у праці й суспільно-корисній діяльності та за громадянську звитягу. Його срібний з емаллю знак вміщував зображення робітника й робітниці (була поширеною його фольклорна назва «Веселі хлоп’ята»). Ці нагороди отримували громадяни та колективи трудящих усього СРСР — серед них чимало мешканців радянської України. Приміром, до числа кавалерів ордена Леніна входив знаменитий український поет Павло Тичина; кавалером ордена Трудового Червоного Прапора був видатний педагог Антон Макаренко, який багато років працював в Україні; орден «Знак Пошани» отримав футболіст київського «Динамо» Костянтин Шегоцький. Взагалі кількість нагороджених орденами до кінця 1930-х років була порівняно обмеженою, тому їх прізвища у підписах під статтями, у титрах кінофільмів, на театральних і концертних афішах тощо нерідко супроводжувалися словом «орденоносець».
У квітні 1934 року було встановлено вищий ступінь відзнаки СРСР —
звання Героя Радянського Союзу. Його присвоювали «за особисті або колективні заслуги перед державою, пов’язані зі здійсненням героїчного подвигу». Першими це звання отримали сім полярних льотчиків, які рятували пасажирів та команду наукового судна «Челюскін», що загинуло серед арктичних льодів. Спершу удостоєні звання Героя отримували тільки відповідну грамоту, потім було вирішено супроводжувати його присвоєння врученням ордена Леніна і, нарешті, у 1939-му запровадили карбування медалі «Золота Зірка».
Звання Героя можна було отримувати й повторно.
Одним з найперших двічі Героїв Радянського Союзу став льотчик-ас, уродженець Катеринославщини Григорій Кравченко, нагороджений у 1939 році за бойові дії проти японських інтервентів.
Ще один вищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці.
Воно існує з грудня 1938 року, хоча іще раніше, з 1928-го, за звитяжну працю Президія ЦВК СРСР або УРСР могла присвоювати звання «Герой Труда».
Для нагородження Героїв Соціалістичної Праці, крім ордена Леніна і грамоти, з 1940 року карбували золоту медаль «Серп і Молот». Першим це звання отримав тогочасний лідер Радянського Союзу — Йосип Сталін.
Найкращі бійці трудової армії, учасники стахановського руху отримували високі державні нагороди в роки перших п’ятирічок. На жаль, цей самий час залишився в історії як доба «культу особи» Сталіна, свавілля каральних органів, жахливих репресій. Часто бувало так, що звитяжці-орденоносці потрапляли до таборів, до розстрільних підвалів, а нагороди у них відбирали. Лише через багато років, після реабілітації, звільненим героям або їхнім нащадкам повернули відзнаки...
Міжнародна ситуація наприкінці 1930-х років була вельми неспокійною.
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна —
гітлерівська Німеччина напала на Польщу. На різних кордонах СРСР відбувалися збройні сутички, що подекуди переростали у масштабні воєнні дії. У жовтні 1938 року було засновано медалі для бійців і молодших командирів — «За відвагу» та «За бойові заслуги». Медаль «За відвагу» з характерним зображенням важкого танка Т-35 була найвищою і найпочеснішою з радянських медалей. Її отримували за справжню мужність та відвагу, проявлену при виконанні воїнського обов’язку.
22 червня 1941 року армія нацистської Німеччини всією грізною міццю обрушилася на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Це було найстрашніше випробування, що його довелося витримати нашим землякам. Одразу вступивши на українську землю, загарбники зрештою повністю зайняли її, а очистили тільки у 1944-му.
За сучасними оцінками, загальні втрати цивільного населення і війська СРСР становлять щонайменше 27 мільйонів. З них понад вісім мільйонів припадає на українців. Жахливу долю перетерпіли також 2,4 мільйони остарбайтерів, яких забрали з України до німецької неволі. 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл були перетворені на руїни; зазнали знищення десятки тисяч промислових підприємств, колгоспів і радгоспів, навчальних та лікувальних закладів. Разом з цим, учасники війни на фронті
і в тилу заради перемоги над ненависним ворогом виявляли дива героїзму, подвиги ставали звичайною буденністю.
Понад 2000 українців під час війни були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Серед них — славетний українець із Глухівського повіту, тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб, легендарний пілот-винищувач. Він взяв участь у 120 повітряних боях, особисто збив щонайменше 64 ворожі літаки, а сам жодного разу не був переможений. Серед знищених ним крилатих машин був навіть перший у світі реактивний бойовий літак — німецький Ме-262.
Чимало наших співвітчизників отримали на фронті дві Золоті Зірки. У місті Стаханові Луганської області стоїть бронзове погруддя на честь шанованого земляка — двічі Героя Радянського Союзу, льотчика-штурмовика Івана Михайличенка, який знищив десятки й десятки ворожих танків, артилерійських батарей, залізничних ешелонів, літаків. На Київщині та Черкащині пам’ятають колишнього вихованця Київської артшколи, уродженця уманської
землі, талановитого полководця Івана Черняхівського — двічі Героя Радянського Союзу, генерала армії, командувача 3-м Білоруським фронтом. Від Путивля до Карпат пролунала слава Сидора Ковпака — теж двічі Героя, сина Полтавщини, легендарного командира партизанського з’єднання, яке провело у ворожому тилу рейд завдовжки 2000 кілометрів, знищивши багато гітлерівських солдатів, техніки та військового майна.
Починаючи з 1942 року, в СРСР запроваджувалися нові нагороди — насамперед військові, які відзначали бойові подвиги мільйонів учасників війни. Так, у травні 1942-го заснували орден Вітчизняної війни — перший із радянських орденів, який мав два ступені. Вельми докладний статут достеменно описував ті конкретні діяння, за які можна було отримати цю відзнаку. Приміром, до ордена Вітчизняної війни 2-го ступеня представляли за збиття у складі винищувальної авіації двох ворожих літаків, за знищення артилерійським вогнем одного важкого чи середнього або двох легких танків супротивника, за підрив танка гранатою на полі бою, за влучний постріл по літаку супротивника з особистої зброї тощо.
У липні того ж року, в складний період відступу радянських військ до Волги, були засновані перші три ордени на честь видатних полководців минулого. Вони носили імена Суворова, Кутузова та Олександра Невського. Перші два з них були поділені на три ступені. Вони призначалися для заохочення командирів різних рангів — відповідно за рішучість у переможних наступальних операціях та вміле проведення оборонних боїв із великими втратами у супротивника. Орден Олександра Невського мав один ступінь. Його отримували командири за особисту мужність та відвагу при вдалому керівництві бойовими діями. Це був єдиний радянський орден, що за назвою відповідав одній з дореволюційних відзнак.
У жовтні 1943-го, вже після досягнення перелому в ході війни, під час успішного наступу на території України, запровадження «іменних» орденів було продовжено заснуванням ордена Богдана Хмельницького.
Він мав три ступені та вручався не лише звитяжним учасникам боїв у складі регулярних військ, але й партизанам. Це був єдиний з серії «полководницьких» орденів, 3-м ступенем якого могли нагороджувати бійців і партизанів рядового складу. Крім того, він став єдиним з орденів СРСР, на якому зробили напис українською мовою. Проектний ескіз цієї відзнаки виконав відомий український художник-графік Олександр Пащенко. Перші нагородження відбулися вже 26 жовтня того ж року. Кавалером № 1 ордена Богдана Хмельницького 1-го ступеня став генерал Олексій Данилов. Знаменно, що він отримав нагороду за визволення давнього козацького центру —
Запоріжжя. Орден 2-го ступеня першими отримали підполковник Йосип Каплун та майор Борис Тарасенко за успішне наведення переправи при форсуванні Дніпра. Їхній подвиг уславив Павло Тичина у нарисі на сторінках газети «Комсомольская правда», де, зокрема, говорилося: «Каплун уміло організував збір засобів для переправи й особисто керував подоланням Дніпра. Переправу він провів швидко, організовано, без втрат у живій силі і техніці, вдало вибрав плацдарм для розгортання бойових порядків».
Невдовзі після визволення Києва, у листопаді 1943-го, були засновані два нові ордени. Один з них — орден Слави — фактично відновлював традицію солдатських «георгіївських хрестів» і навіть успадкував георгіївську стрічку на колодці. Його вручали бійцям рядового й сержантського складу за різноманітні героїчні дії, перелік яких було включено до статуту ордена. Нагородження відбувалося чітко за порядком ступенів: від 3-го до 1-го. Пізніше кавалери ордена Слави всіх трьох ступенів (їх налічувалося понад 2600 осіб) були прирівняні за правами та пільгами до Героїв Радянського Союзу. Третім ступенем ордена Слави до кінця війни нагородили понад мільйон героїв. Серед повних кавалерів цього ордена можна назвати чотирьох, які здобули також і «Золоту Зірку». Двоє з них —
українці. Це піхотинець, уродженець Херсонщини Павло Дубінда, який особисто знищив десятки ворожих солдатів та взяв у полон
офіцера, а також льотчик Іван Драченко з Черкащини (він втратив одне око внаслідок поранення, але після цього успішно продовжував літати й бити ворогів).
Ще одна нагорода, запроваджена того ж дня, мала зовсім інший характер. Орден «Перемога» було проголошено вищим військовим орденом СРСР. Згідно зі статутом, його могли отримати лише «особи вищого командного складу Червоної Армії за успішне проведення таких бойових операцій у масштабі кількох або одного фронту, в результаті яких докорінно змінюється обстановка на користь Червоної Армії». Загалом за всю історію цього ордена відбулося тільки 20 нагороджень. Перші ордени «Перемога» у квітні 1944 року одержали маршали Радянського Союзу Георгій Жуков і Олександр Василевський та Верховний головнокомандувач Йосип Сталін —
за визволення Правобережної України. Серед кавалерів високої нагороди — двоє українців: маршали Радянського Союзу Родіон Малиновський та Семен Тимошенко. Орденська відзнака є унікальним витвором ювелірного мистецтва. Зірку ордена виконано з платини, зі срібними та золотими (зображення Кремля й Мавзолею у вінку) накладками; на променях зірки вміщено червоні штучні рубіни; відзнаку прикрашено дрібними діамантами загальною вагою 16 карат.
Останні два бойові ордени Великої Вітчизняної війни, засновані у березні 1944 року, призначалися насамперед для флотських командирів. Це — ордени Ушакова і Нахімова, кожний з яких мав по два ступені.
Перше нагородження орденом Нахімова відбулося у травні того ж року: генерал Петро Моргунов отримав 1-й ступінь цієї відзнаки за те, що успішно відбивав ворожі контратаки під час визволення Севастополя.
У ході воєнних подій було також запроваджено чимало медалей.
Дві з них безпосередньо пов’язані з героїчними сторінками війни на терені сучасної України — це медалі «За оборону Одеси» та «За оборону Севастополя», засновані у грудні 1942 року. Першу з них отримали орієнтовно 30 тисяч осіб, другу — понад 50 тисяч. У 1961-му до цих відзнак було додано медаль «За оборону Києва». На її аверсі зображено солдата, матроса, робітника й партизанку з рушницями та тлі будинку Верховної Ради УРСР. Медаллю нагородили понад 100 тисяч осіб. Численні учасники партизанського руху на теренах окупованої України були відзначені медаллю «Партизану Вітчизняної війни», запровадженою в лютому 1943 року. Це єдина радянська медаль, що мала два ступені. У 1944-му за ініціативою Микити Хрущова велася підготовка до створення медалі «За визволення України», був навіть розроблений її ескізний проект. Але Сталін не схвалив цього задуму — за поширеною версією, через те, що не хотів створювати прецедент окремого «республіканського» нагородження подібною відзнакою.
Перелік героїв Великої Вітчизняної війни, нагороджених орденами і медалями, безмежний. До нього входять не лише бійці-чоловіки, але також численні жінки й навіть діти. Приміром, далеко за межами Радянського Союзу пролунала слава дівчини-снайпера Людмили Павличенко — уродженки Білої Церкви, перед війною — студентки Київського університету.
Ще під час навчання вона захоплювалася стрілецькими видами спорту. На початку війни Людмила добровільно пішла на фронт і влучною стрільбою наносила значні втрати ворогам, у перший рік особисто знищивши понад 300 гітлерівців. Її було включено до складу радянської делегації, що відвідала США і Канаду. Багатьох американців змусили замислитися слова української дівчини з приводу затримки у відкритті союзниками другого фронту: «Джентльмени, мені двадцять п’ять років. На фронті я вже встигла знищити триста дев’ять фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!» Людмилу Павличенко нагороджено Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу, двома орденами Леніна та кількома медалями.
Звання Героя Радянського Союзу було посмертно присвоєне юним патріотам з організації «Молода гвардія» у Краснодоні — Уляні Громовій, Івану Земнухову, Олегу Кошовому, Сергію Тюленіну, Любові Шевцовій. Так само було відзначено піонера з Шепетівки, партизана-розвідника Валентина Котика. Серед наймолодших звитяжців можна згадати київського школяра Костю Кравчука. Коли радянські війська залишали Київ, двоє поранених бійців довірили йому на зберігання прапори стрілецьких полків. Він зумів ретельно сховати їх від окупантів і після звільнення міста передав бойові реліквії військовому коменданту. За цей подвиг 12-річний хлопець отримав орден Червоного Прапора.
Згодом Костянтин Кравчук, робітник-передовик заводу «Арсенал», був наороджений також орденом Трудового Червоного Прапора.
Улітку 1944-го радянські війська вступили на територію сусідньої Польщі. Розпочалося визволення окупованих країн Європи від нацистів. Тих наших земляків, які проявляли у цій справі мужність та звитягу, нагороджували не лише радянськими відзнаками, але й орденами та медалями звільнених держав. Зокрема, видатний воєначальник-танкіст, Маршал бронетанкових військ Павло Рибалко — українець із Сумщини, двічі Герой Радянського Союзу, один з героїв визволення Києва — брав участь у Львівсько-Сандомирській операції, боях за Прагу та Берлін. Його було удостоєно низки польських та чехословацьких нагород.
Працівники тилу так само, як і фронтовики, докладали всіх зусиль до наближення остаточного тріумфу над ворогом. Серед тих, хто зробив величезний трудовий внесок до здобуття перемоги. — славетний український учений, академік АН УРСР Євген Патон. Завдяки розробленим під його керівництвом технологіям автоматичного зварювання було набагато полегшено й пришвидшено виробництво танків Т-34 та іншої бойової техніки. На заводі в Нижньому Тагілі за ініціативою Патона ввели в дію першу в світі потокову лінію виробництва бронекорпусів танків. У воєнні роки академіка Патона удостоїли звання Героя Соціалістичної Праці, нагородили його двома орденами Леніна, орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня та Червоної Зірки.
Заслуговують на згадку незвичні відзнаки, запроваджені в СРСР у липні 1944 року. Величезні втрати серед населення, що торкнулися насамперед чоловіків, змусили радянський уряд думати про виховання мільйонів осиротілих дітей, про подальшу народжуваність. З огляду на це були заохочені спеціальними нагородами багатодітні матері.
Для них були введені почесне звання з відзнакою «Мати-героїня» — для тих, хто народив (чи всиновив) та виховав 10 і більше дітей, ордени «Материнська слава» трьох ступенів — для тих, хто народив та виховав відповідно 9, 8, 7 дітей.
Говорячи про двобій з гітлеризмом, у якому переважна більшість українців брала участь на боці Червоної армії, не слід забувати також про тих, хто опирався більшовицькому наступу, прагнучи відокремлення України від Радянського Союзу. Серед них були послідовні патріоти незалежної України, які вели безнадійну боротьбу на два фронти — проти гітлерівців та червоноармійців. Їхнім найвідомішим воїнським формуванням була Українська Повстанська армія (УПА), створена у 1942 році. Для її бійців та прихильників запровадили декілька «внутрішніх» відзнак, зокрема — золотий, срібний та бронзовий Хрести бойової заслуги (за безпосередню участь у бойових діях), золотий, срібний та бронзовий Хрести заслуги (за працю для УПА). Ці нагороди були введені у 1944 році; щоправда, виготовлення металевих відзнак було здійснено лише по війні, в еміграції (у 1951-му).
Одразу після капітуляції нацистської Німеччини у травні 1945 року було запроваджено медаль «За перемогу над Німеччиною» для всіх військовослужбовців — учасників війни. У червні того ж року з’явилася медаль для працівників тилу «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні». Аверс у них був ідентичний — рельєфний профіль Сталіна і напис «Наше дело правое. Мы победили». Медаль «За перемогу над Німеччиною» носили на стрічці георгіївських кольорів. Ці нагороди були надзвичайно масовими: першу з них отримали близько 15 мільйонів осіб, другу — понад 16 мільйонів.
В повоєнні роки на теренах УРСР (які після приєднання у 1945 році Закарпатської України та у 1954-му Криму набули сучасних меж) здійснювалося активне будівництво, велися напружені
роботи з відновлення зруйнованих міст, сіл, підприємств. Це також вимагало граничного напруження сил, у багатьох випадках — героїчних вчинків. Вони були відзначені численними трудовими нагородами. На додаток до існуючих встановлювалися нові відзнаки. Зокрема, у вересні 1947 року було запроваджено медаль «За відновлення вугільних шахт Донбасу», якою загалом нагородили понад 46 тисяч осіб. У травні 1948-го з’явилася медаль «За відновлення підприємств чорної металургії півдня» (близько 69 тисяч нагороджених).
Розпочалася «холодна війна», і велике значення в СРСР приділялося розробці надпотужних озброєнь, створенню радянського ядерного та термоядерного щита. Для учасників відповідних проектів не шкодували нагород. Тричі Героями Соціалістичної Праці стали в цей період такі наші земляки, як Юхим Славський, керівник міністерства середнього машинобудування СРСР, яке займалося атомною галуззю (уродженець Макіївки), конструктор ядерної
і термоядерної зброї Микола Духов (уродженець Гадяцького повіту на Полтавщині), фізик-ядерник, академік АН СРСР Анатолій Александров (уродженець Таращі).
Водночас продовжували плідну діяльність науковці мирних галузей, творчі діячі. Так, у 1947 році був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці видатний лікар-терапевт, академік АН СРСР і АН УРСР Микола Дмитрович Стражеско, засновник Українського інституту клінічної медицини в Києві. Завдяки дослідженням Стражеска та його вчителя професора Василя Образцова з’явилася можливість своєчасної діагностики інфаркту міокарда, що дозволило в багатьох випадках рятувати життя хворих. У 1950-му зірку «Серп і Молот» отримав знаменитий лікар-офтальмолог, академік АН УРСР Володимир Філатов. Він створив у Одесі Інститут експериментальної офтальмології, що донині відомий усім як «інститут Філатова». Академік Філатов розробив чимало принципово нових методів оперативного лікування та профілактики захворювань очей, він буквально повернув зір тисячам пацієнтів. У 1966 році Героєм Соціалістичної Праці став славетний авіаконструктор, академік АН УРСР і АН СРСР Олег Антонов — творець неперевершених пасажирських і транспортних літаків «Ан». Згодом, у 1973-му, була удостоєна цього звання відома актриса театру й кіно, провідна майстриня Українського драматичного театру ім. Івана Франка у Києві, народна артистка УРСР Наталія Ужвій.
Незабутньою сторінкою вітчизняної історії стала космічна епопея. Радянська країна першою в світі запустила у 1957 році штучний супутник землі, так само першою здійснила політ людини у космос. Величезну роль у цьому відіграли сини України — славетні інженери й учені.
Йдеться насамперед про Головного конструктора космічних кораблів, академіка АН СРСР, двічі Героя Соціалістичної Праці Сергія Корольова (уродженця Житомира) та творця ракетних двигунів і космічних систем, академіка АН СРСР, двічі Героя Соціалістичної Праці Валентина Глушка (який народився в Одесі). До числа найперших підкорювачів космосу увійшов радянський космонавт № 4, українець із Київщини Павло Попович. У серпні 1962 року він на космічному кораблі «Восток-4» взяв участь у першому в світі груповому польоті двох пілотованих кораблів (разом з Адріаном Ніколаєвим — «Восток-3»). За це його нагородили званням Героя Радянського Союзу. У 1974-му Павло Попович став двічі Героєм, здійснивши у якості командира корабля «Союз-14» (другий член екіпажу — Юрій Артюхін) політ та стиковку з орбітальною станцією «Салют-3».
Тривалий час по війні в Радянському Союзі не запроваджувалися нові ордени. Лише у жовтні 1967 року було створено орден Жовтневої Революції з нагоди 50-річчя цієї події (він був проголошений другим за значенням орденом СРСР після ордена Леніна). У грудні 1972-го, до 50-річчя утворення Союзу РСР, з’явився орден Дружби народів. Далі, у січні 1974 року був заснований орден Трудової Слави трьох ступенів —
аналог бойового ордена Слави. У жовтні цього ж року було запроваджено орден «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР», також трьох ступенів, який мав вигляд 8-променевої зірки, незвичної для радянських нагород. Паралельно створювалися численні нові медалі. Серед них заслуговує на увагу медаль «Ветеран праці», заснована у січні 1974 року — чи не найбільш масова з усіх вітчизняних урядових нагород (загалом її отримали близько 40 мільйонів осіб!). Цю медаль вручали сумлінним трудівникам, які досягли пенсійного віку. У травні 1982 року відзначалося 1500-річчя заснування Києва. Цьому ювілею столиці України було присвячено спеціальну медаль із зображенням на аверсі київського монумента Жовтневої революції (який нині не існує). Її отримували трудящі міста, котрі прожили у Києві та його передмістях, як правило, 10 і більше років, а також ветерани війни, які брали участь у боях за Київ (усього близько 800 тисяч нагороджених).
Крім орденів та медалей, для заохочування громадян CCCР за видатні творчі досягнення в галузі виробництва, науки і техніки, військових знань, літератури і мистецтва ще у 1939–1940 роках була запроваджена рішенням Ради Народних Комісарів СРСР інша форма відзнаки — Сталінська премія. Цю премію згідно із квотою для тих чи інших царин щороку присуджував Раднарком за пропозиціями двох Комітетів зі Сталінських премій (окремо з науки, військових знань і винахідництва та з літератури і мистецтва). Фактично останнє слово щодо визначення кандидатур залишалося особисто за
Сталіним. Поширено переказ, нібито преміальний фонд складався з гонорарів, які належали Сталіну за безкінечні перевидання його «епохальних трудів». Не раз траплялося, що «отець народів» власноручно вписував до переліку лауреатів ті прізвища, які Комітет не вважав за потрібне представляти. Так трапилося, скажімо, з київським письменником-фронтовиком Віктором Некрасовим. Його повість «В окопах Сталінграда» була написана всупереч шаблонам «соцреалізму», вражала щирістю, правдивістю та відсутністю будь-якого догідництва. У Комітеті її викреслили зі списку, але Сталіну вона несподівано сподобалася, й Некрасов став лауреатом премії 2-го ступеня за 1947 рік. Втім, це був поодинокий випадок на тлі систематичної підтримки преміями «придворних» діячів. Приміром, офіціозний «драматург № 1» Олександр Корнійчук упродовж 1941–1951 років одержав аж п’ять Сталінських премій. Кожний лауреат отримував, крім певної грошової суми відповідно до ступеня премії, ще спеціальну медаль із рельєфним профілем вождя, яку належало носити на грудях праворуч. Це вважалося не менш почесним, ніж носіння орденів.
Сталінські премії присуджувалися до 1952 року. З 1953-го, внаслідок смерті диктатора, їхнє вручення припинилося. Натомість із 1957 року велося нагородження Ленінськими преміями за наукові та творчі досягнення. Ленінську премію можна було отримати лише один раз. Серед її лауреатів були такі відомі українські письменники, як Олесь Гончар, Максим Рильський, Михайло Стельмах, а також кінорежисер і кіносценарист Олександр Довженко. Згодом, у 1967-му, почали вручати Державну премію СРСР, яку визнали як заміну колишньої Сталінської. Лауреати всіх цих премій так само нагороджувалися грішми та медалями.
Тим часом в Українській РСР з’явилися власні премії республіканського рівня. Так, з нагоди 100-ї річниці з дня смерті Кобзаря було засновано Республіканську премію ім. Т. Г. Шевченка, яку присуджували з 1962-го на Шевченкові роковини за видатні досягнення в культурній сфері. Перелік лауреатів затверджувала Рада Міністрів УРСР. У 1969-му цю нагороду перейменували на Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка.
Шевченківську премію давали дній і тій самій людині лише раз. Серед її лауреатів зустрічаємо переважну більшість найвідоміших діячів літератури й мистецтва України (першими премію отримали письменник Олесь Гончар, поет Павло Тичина та композитор Платон Майборода), хоча до їхнього переліку потрапив і партійний та державний керівник СРСР Микита Хрущов. Йому присудили Шевченківську премію 1964 року «за великий внесок у розвиток і зміцнення української радянської соціалістичної культури, як і культур усіх братніх радянських народів».
У 1969 році було запроваджено також Державні премії УРСР у галузі науки і техніки, у 1974-му — для передовиків соціалістичного змагання за досягнення у праці. Рада Міністрів України оприлюднювала постанови про їхні присудження до свята 1 Травня. Лауреати республіканських премій так само, як і всесоюзних, отримували відповідні медалі (з томпаку) на колодках зі стрічкою кольорів прапора УРСР —
червоного з блакитною смугою.
Вручалися також нагрудні медалі премій імені Миколи Островського та Ярослава Галана. Першу з них заснував у 1958 році ЦК ЛКСМУ «за високоідейні та високохудожні твори про комсомол та молодь України». Другу встановила у 1964-му Спілка журналістів УРСР «за високоідейні та високохудожні твори в галузі журналістики й публіцистики, що здобули широке громадське визнання». У вересні 1964 року Рада Міністрів УРСР запровадила медаль А. С. Макаренка для нагородження працівників освіти та педагогічної науки Української РСР. Проводилися нагородження Почесною грамотою та Грамотою Верховної Ради Української РСР, до яких додавався окремий нагрудний знак.
Доволі широко практикувалося присудження почесних звань Української РСР відповідно до указів Президії Верховної Ради УРСР. Це були, зокрема, звання народного художника УРСР, народного артиста УРСР, народного
архітектора УРСР, заслуженого артиста УРСР, заслуженого діяча науки УРСР, заслуженого діяча мистецтв УРСР, заслуженого винахідника УРСР, заслуженого раціоналізатора УРСР, заслуженого працівника промисловості УРСР, заслуженого металурга УРСР, заслуженого шахтаря УРСР, заслуженого енергетика УРСР, заслуженого машинобудівника УРСР, заслуженого будівельника УРСР, заслуженого працівника транспорту УРСР, заслуженого зв’язківця УРСР, заслуженого геолога УРСР, заслуженого працівника сільського господарства УРСР, заслуженого агронома УРСР, заслуженого зоотехніка УРСР, заслуженого лісовода УРСР, заслуженого працівника торгівлі УРСР, заслуженого працівника служби побуту УРСР, заслуженого юриста УРСР, заслуженого лікаря УРСР, заслуженого вчителя УРСР, заслуженого працівника вищої школи УРСР, заслуженого працівника професійно-технічної освіти УРСР, заслуженого працівника культури УРСР, заслуженого архітектора УРСР, заслуженого майстра народної творчості УРСР, заслуженого меліоратора УРСР. Для кожного з них існував особливий нагрудний знак із зображенням на аверсі Державного герба Української РСР.
Вельми характерною особливістю нагороджень радянської доби було вшанування орденами й медалями не лише окремих осіб, але й колективів підприємств, установ та організацій, навіть цілих міст, областей, союзних республік. Всі вони мали прапори установленого вигляду, до яких кріпили відповідні відзнаки. Приміром, Українську РСР було нагороджено двома орденами Леніна та орденом Жовтневої Революції. Шість орденів мав на своєму прапорі радянський комсомол — Леніна (три), Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора та Жовтневої Революції. Свого часу чи не кожний школяр, вступаючи до комсомолу, мусив зубрити, в якому році й за що саме давалася кожна з цих нагород. У ЛКСМУ (Ленінської комуністичної спілки молоді України) було три ордени — Червоного Прапора (1944), Леніна (1958), Жовтневої Революції (1969).
Нерідко на вулицях міст і сіл можна було побачити зображення відзнак на брамах чи фасадах будівель нагороджених установ. Приміром, у Києві до початку 1990-х років на будинку Театру опери й балету ім. Тараса Шевченка містилися рельєфи орденів Леніна та Трудового Червоного Прапора. Періодичні видання — газети та журнали, що їх також нагороджували, — зображали відзнаки на своїх шпальтах.
У травні 1965-го було затверджено положення про найвищу відзнаку — звання «Місто-герой». Його надавали «містам Радянського Союзу, трудящі яких проявили масовий героїзм і мужність у захисті Батьківщини у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Загалом в СРСР були відзначені 12 Міст-героїв та Брестська фортеця-герой. Серед українських міст це високе звання носять Одеса, Севастополь, Київ та Керч. Зокрема, до прапора Києва прикріпив Золоту Зірку у жовтні 1965 року тогочасний керівник ЦК КПРС Леонід Брежнєв. Крім цього, столицю України було нагороджено орденами Леніна (у 1954 і 1961-му) та орденом Дружби народів (у 1982-му). На площі Перемоги з 1982 року височіє 43-метровий обеліск на честь міста-героя Києва.
Величезна кількість відзнак у нагородній системі СРСР та УРСР, часте їх присудження (не тільки за конкретні звершення, але й за вислугою або з нагоди тих чи інших ювілейних і пам’ятних дат) певною мірою призводило до девальвації їхнього значення. Провідні урядовці, вищі військові чини носили «іконостаси» різноманітних нагород, які заледве вміщалися на грудях. Перший приклад цього подавав Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв. Він страшенно захоплювався нагородами, й догідливі поплічники систематично присуджували йому ті чи інші відзнаки. Брежнєв отримав 4 Золотих Зірки Героя Радянського Союзу, медаль «Серп і Молот» Героя Соціалістичної Праці, Ленінську премію і навіть орден «Перемога» (на який, за статутом, не мав жодних підстав претендувати; посмертно його позбавили цієї нагороди).
Разом з тим статути багатьох нагород і почесних звань передбачали за них певні пільги, прибавки до зарплатні чи пенсії тощо. Спе-ціальне вшанування надавалося тим, хто двічі був удостоєний звань Героя Радянського Союзу або Героя Соціалістичної Праці. На їхній батьківщині встановлювали бронзове погруддя на
ородженого. Часто це відбувалося ще за життя героїв.
Останній період радянської історії супроводжувався не лише досягненнями, але й сумними, навіть трагічними подіями. З 1979 року країну було втягнуто до збройної авантюри в Афганістані, що переросла у тривалу війну і коштувала життя та здоров’я тисячам наших земляків. Знову, немовби у часи Великої Вітчизняної війни, систематично почали з’являтися укази про нагородження бойовими орденами.
Несподіваною для всіх бідою стала наприкінці квітня 1986 року аварія на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС. Страхітлива пожежа загрожувала великим руйнуванням та поширенням радіоактивної хмари на Київ та інші міста. У боротьбі за врятування мільйонів людей проявили справжній героїзм пожежники, воїни, енергетики, будівельники, лікарі та інші учасники ліквідації наслідків аварії. При цьому, зокрема, пожертвували власним життям молоді лейтенанти з воєнізованих пожежних частин Віктор Кібенок і Володимир Правик. Вони зуміли зупинити катастрофічне поширення пожежі, але при цьому отримали смертельну дозу радіації й померли за кілька днів. Посмертно їм було присвоєне звання Героїв Радянського Союзу. У подальшому сотні тисяч людей зробили той чи інший внесок у подолання радіоактивного вогнища.
Для їхнього вшанування Державний комітет СРСР з праці та соціальних питань у травні 1990 року запровадив медаль «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».
Останньою з урядових відзнак у нагородній системі СРСР став орден «За особисту мужність», створений наприкінці 1988 року. Вже за три роки потому Радянський Союз припинив існування. Розпочалася новітня історія нагородної справи незалежної України.
Після того, як втратила чинність радянська нагородна система, у серпні 1992 року Президент України Леонід Кравчук заснував Почесну відзнаку Президента України для нагородження громадян «за особисті заслуги у розбудові суверенної, демократичної держави, розвитку економіки, науки і культури України, за активну миротворчу, благодійну, милосердну, громадську діяльність».
Повтор Відзнаку № 1 отримав письменник і громадський діяч Олесь Гончар.
Навесні 1995 року вперше в назві державної нагороди нової України з’явилося слово «орден». У межах чинного законодавства Президент Леонід Кучма у травні 1995-го заснував відзнаку Президента України «Орден Богдана Хмельницького» — «для нагородження громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцненні обороноздатності та безпеки України». Ескіз цієї нагороди розробив художник Олекса Руденко. Відзнака має вигляд хреста, накладеного на багатопроменеву зірку та схрещені мечі; рамена хреста вкриті червоною емаллю, посередині знака у вінку —
зображення геральдичної фігури «Абданк», що входила до герба гетьмана Богдана Хмельницького. Для неї передбачено 3 ступені.
Наступна подібна відзнака Президента була створена у серпні того ж року і називалася «Орден князя Ярослава Мудрого» — «для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед українською державою в галузі державного будівництва, зміцненні міжнародного авторитету України, розвитку економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодійну, гуманістичну та громадську діяльність». Для неї було передбачено 5 ступенів. Девіз ордена — «Мудрість, честь, слава». Трьом нижчим ступеням відповідають знаки у вигляді хреста з рельєфним зображенням Ярослава Мудрого; двом вищим ступеням — знаки та зірки ордена. Для носіння знака 1-го ступеня передбачено нашийний ланцюг.
Крім того, у квітні 1995 року засновано відзнаки Президента «За мужність» —
зірку і хрест. У серпні наступного року натомість було запроваджено орден України «За мужність» 3 ступенів з відзнаками у вигляді хреста та зірки (остання —
лише для 1-го ступеня) «для відзначення військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та інших осіб за особисті мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, матеріальних цінностей під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у боротьбі зі злочинністю, а також в інших випадках при виконанні військового, службового, громадянського обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя». Далі, у вересні 1996-го створено орден «За заслуги», також 3 ступенів, з аналогічним розподілом відзнак —
зірки й хреста.
Внаслідок цього було припинено нагородження Почесною відзнакою 1992-го року. У серпні 1997-го з’явилася нова відзнака Президента «Орден княгині Ольги» 3 ступенів «для відзначення жінок за визначні заслуги в державній, виробничій, громадській, науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім’ї» —
овальна, з зображенням Св. княгині Ольги. Нарешті, у серпні наступного 1998 року було встановлено відзнаку Президента «Герой України» «за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення», із врученням за геройський вчинок ордена «Золота Зірка» (п’ятикутна зірка у вінку), за трудові досягнення — ордена Держави (державний герб —
тризуб у вінку).
Новий етап у вітчизняній нагородній справі настав у березні 2000 року, коли Верховною Радою було прийнято Закон «Про державні нагороди України». У відповідності до нього раніше засновані відзнаки Президента були перетворені на державні ордени. Звання Героя України визнано найвищим ступенем відзнаки.
Відтоді було запроваджено ще декілька орденів. Так, у червні 2003 року встановлено орден Данила Галицького — «для нагородження військовослужбовців Збройних сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Державної спеціальної служби транспорту, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, а також державних службовців за значний особистий внесок у розбудову України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу» (має 1 ступінь). У 2008 році створено орден Свободи (найвищий з тих, якими можуть бути нагороджені іноземці та особи без громадянства) «для відзначення громадян за видатні та особливі заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, консолідації українського суспільства, розвитку демократії, соціально-економічних та політичних реформ, відстоюванні конституційних прав і свобод людини і громадянина» (1 ступінь). Він має вигляд хреста на шийній стрічці. У 2009-му засновано орден «За доблесну шахтарську працю» трьох ступенів «за визначні трудові досягнення у видобутку вугілля, залізної руди, руди кольорових і
рідкісних металів, марганцевих та уранових руд, шахтобудуванні». До нагородної системи України входять також декілька медалей та відзнак Президента у вигляді медалей.
В незалежній Україні в основному збереглися аналоги почесних звань, що існували за радянської доби (із створенням нових нагрудних знаків). З’явилися й певні новації. Так, у 2004 році було запроваджено почесне звання «Мати-героїня» (для жінок, котрі народили й виховали до 8-річного віку п’ятьох і більше дітей). З 2006-го, згідно з ухвалою Верховної Ради, існує почесне звання «Народний вчитель України». Збережено також Державні премії України у галузі науки і техніки та архітектури, а Шевченківська премія отримала статус Національної. Для них теж розроблено нові нагрудні знаки. За доби Незалежності запроваджено Державну премію України імені Олександра Довженка (за заслуги в кіномистецтві) та Державну премію України в галузі освіти.
Існуюча система нагород України продовжує удосконалюватися. Але вже зараз вона має чимало переваг і наслідує історичні традиції у цій справі. Державні нагороди України, згідно із законом, є «вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті Вітчизни, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед
Україною».