Наукова школа танкобудування України —
100-річчя наукової та винахідницької діяльності
Традиції наукової школи танкобудування в Україні сягають близько 100-річної наукової, винахідницької діяльності щиро відданих своїй справі науковців та інженерів. Нині її якісні технології та новітні розробки визнані й застосовуються не лише Збройними Силами України, а й за кордоном. Робота науковців-танкобудівників високо оцінена в усьому світі. Важливість танкобудування в Україні не треба доводити, адже саме його інноваційний розвиток гарантує безпеку нашої держави.
Історія українського танкобудування розпочалася за часів СРСР. Тоді науковими питаннями займалися працівники КБ Ленінградського Кіровського заводу під керівництвом головного конструктора Жозефа Яковича Котіна («північні»), КБ Харківського заводу № 183 (згодом Харківського заводу транспортного машинобудування ім. В. О. Малишева) під керівництвом головного конструктора Олександра Олександровича Морозова («південні»), а також співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту транспортного машинобудування (м. Ленінград) під керівництвом радянських
учених Василя Степановича Старовойтова й Павла Павловича Ісакова.
Концепція розвитку радянського танкобудування «північних» і «південних» суттєво відрізнялась. Перші вважали, що основний танк армії повинен мати за силову енергетичну установку газотурбінний двигун потужністю 1000–1200 к. с., тоді як другі відстоювали концепцію застосування двотактного дизеля тієї ж потужності. Інтереси «північних» лобіював міністр оборони СРСР, член Політбюро ЦК КПРС Дмитро Федорович Устінов, а «південних» — перший секретар ЦК КПУ, член Політбюро ЦК КПРС Володимир Васильович Щербицький. Саме Щербицький на початку 80-х років минулого сторіччя вперше вжив терміни «український танк» і «українське танкобудування» під час зустрічей із керівництвом Харківського конструкторського бюро з машинобудування ім. О. О. Морозова, зокрема з головним конструктором Миколою Олександровичем Шоміним. У результаті запеклої боротьби уряд СРСР прийняв рішення про одночасний прийом на озброєння радянської армії ленінградського танка Т-80 і харківського танка Т-80УД, який згодом став першим танком незалежної України. За його створення генерал-лейтенант М. О. Шомін у 1988 р. отримав Ленінську премію.
Після розпаду СРСР бронетанкова галузь промисловості України опинилася у скрутному становищі. Виробництво майже третини танкових систем і агрегатів залишилося в Росії, зокрема виготовлення танкових гармат та систем їхнього наведення і стабілізації. Виникла гостра потреба в створенні наукової школи танкобудування України. Ініціативу проявив начальник Харківського конструкторського бюро з машинобудування ім. О. О. Морозова — генерал-майор Михайло Дем’янович Борисюк. Найперше він звернувся до завідувача кафедри танкобудування Харківського політехнічного інституту — професора Євгенія Євгеновича Александрова й директора Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової техніки — генерал-майора, професора Олексія Петровича Ковтуненка. Такий вибір засновників зумовлено тим, що саме ці три організації входили до наукової школи танкобудування СРСР, у них працювало багато її представників.
Також до складу Державного підприємства «Завод ім. В. О. Малишева» входила центральна заводська лабораторія, що за своєю тематикою, обладнанням і особистим складом дорівнювала величезному науково-дослідному інституту. Керував нею відомий український вчений — професор Анатолій Петрович Любченко, який теж підтримав пропозицію Борисюка. Пізніше до них приєднався й начальник Харківського конструкторського бюро з танкового двигунобудування — професор Микола Карпович Рязанцев, і вже на початку 1992 р. наукову школу танкобудування було створено.
|
Александров
Євген Євгенович
Фундатор наукової школи танкобудування, професор кафедри інформаційних
технологій і систем колісних та гусеничних машин імені О. О. Морозова НТУ «Харківський політехнічний інститут», доктор технічних наук, професор
Борисюк
Михайло Дем’янович
Фундатор наукової школи танкобудування, начальник Харківського конструкторського бюро ім. О. О. Морозова (1990–2011), генерал-лейтенант, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України
Для злагодженої продуктивної роботи засновники очолили різні наукові напрями. М. Д. Борисюк — концептуальне проєктування об’єктів бронетанкової техніки, Є. Є. Александров — удосконалення ходових систем, трансмісій і механізмів повороту танків та створення танкових інформаційно-керуючих систем, О. П. Ковтуненко — підвищення ефективності бойового застосування танків, а також атестацію кадрів вищої кваліфікації для наукової школи танкобудування України, А. П. Любченко — розробку багатокомпонентних металевих покриттів із метою підвищення надійності деталей і вузлів танка, зокрема каналу стволу танкової гармати, М. К. Рязанцев — покращення технічних та експлуатаційних характеристик двотактних танкових двигунів потужністю 1000–1500 к. с.
Наукова школа танкобудування радо приймає в свої лави фахівців. У Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» і в Центральному науково-дослідному інституті озброєння та військової техніки діють спеціалізовані вчені ради із захисту докторських дисертацій за спеціальністю «Озброєння та військова техніка», у яких понад 50 учених і танкобудівників отримали наукові ступені.
Завдяки діяльності наукової школи танкобудування створено нові зразки бронетанкової техніки, яка широко застосовується і в нашій державі, і поза її межами. Збройні Сили України у військовому конфлікті на Донбасі використовують танк «Булат», що являє собою глибоку модернізацію танка Т-64Б, та колісний бронетранспортер БТР-4. 360 одиниць танка «Береза» — глибокої модернізації танка Т-80УД із дизелем 6ТД-1 потужністю 1000 к. с. — за контрактом поставлено армії Пакистану. А танк «БМ Оплот» із дизелем 6ТД-2 потужністю 1200 к. с. разом із французьким танком «Леклерк» військові експерти вважають найкращим у світі. 40 одиниць поставлено армії Таїланду.
Найвищий показник ефективності будь-якої наукової школи — кількість Державних премій України в галузі науки і техніки, отриманих її представниками. Нагороди одержали такі діячі наукової школи танкобудування України: А. П. Любченко, В. К. Лобанов, В. М. Соболь, В. М. Пилипенко (1984); Ю. Л. Левицький, В. Ф. Клімов (1992); А. Г. Словіковський (1994); М. Д. Борисюк (1995, 2004), В. В. Вакуленко, М. К. Куров, О. А. Овчинніков, О. Р. Риц (1995); І. Б. Подвальний, В. М. Кудров, Ю. М. Бусяк, В. М. Мошнін, М. М. Будьонний (1999); Є. Є. Александров (2000); Ю. М. Гужва, В. А. Смоляков, В. О. Кононенко, Л. К. Магерамов, О. П. Ковтуненко, П. О. Качанов (2004); І. І. Васильченко, В. В. Глєбов (2005); М. К. Рязанцев (2008); О. І. Веретенніков, Ю. І. Волченко, В. В. Заозерський, І. Д. Чучмарь, Ю. Г. Горожанін (2009); Я. М. Мормило, О. І. Кроленко, М. В. Воловик, П. В. Афонський, І. В. Царев, Д. О. Волонцевич (2015).
Необхідність існування наукової школи вітчизняного танкобудування важко переоцінити, особливо під час війни. Саме тому її подальший розвиток вкрай важливий. Лише новітні технології, що відповідають світовим стандартам, зможуть забезпечити територіальну цілісність і незалежність нашої держави.
|
