СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ



Інтеграція науки та бізнесу в Україні та формування інноваційної економіки

Інтеграція науки та бізнесу в Україні та формування інноваційної економіки

Єгоров Ігор Юрійович

Член-кореспондент Національної академії наук України, доктор економічних наук, професор, завідувач відділу інноваційної політики, економіки і організації високих технологій Державної установи «Інститут економіки та прогнозування НАН України», член Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій


Українська наука протягом декількох десятиріч була предметом гордості країни та джерелом інновацій для економіки. Однак у період незалежності, внаслідок економічної кризи, роль науки у суспільно-економічному житті поступово зменшувалася. Проблеми наукового сектору в Україні загострювалися протягом багатьох років і в даний час досягли таких масштабів, що ні швидкі, ні «прості» рішення неспроможні їх вирішити. Завдання державної політики в галузі науки і техніки полягає в тому, щоб сформувати національний дослідницький потенціал, який ще залишається, таким чином, щоб він більш ефективно сприяв процесам економічного відновлення. Зробити це буде нелегко, адже цілі наукові напрями практично зникли, як і підприємства і навіть сектори промисловості, які використовували наукові результати. Як приклад можна навести вітчизняну електроніку, чисельність зайнятих у якій скоротилася за останні 30 років приблизно у 20 разів, а ті працівники на виробничих підприємствах, що залишилися, займаються ремонтом існуючої техніки або монтажем продукції із імпортних комплектуючих. Тому абсолютно природнім виявляється той факт, що найбільш активна співпраця між наукою та бізнесом в останні десятиріччя спостерігалася саме у тих секторах, які стали провідними в українській економіці — металургії, енергетиці, важкому машинобудуванні, сільському господарстві. Великі компанії, у яких були значні фінансові ресурси, частіше ставали замовниками результатів досліджень і розробок, ніж середні та малі підприємства. У найбільш скрутному становищі опинилися науково-дослідні інститути (НДІ) так званого галузевого сектору науки. Більша частина з них припинила своє існування в якості наукових організацій. У деяких випадках розпад старої галузевої структури економіки радянського типу привів до розвитку нових зв’язків між науково-дослідними інститутами та промисловими фірмами й особливо до розвитку прямих зв’язків з іноземними компаніями. Фінансування наукових досліджень і розробок в окремі роки сягала 25?% від загальних витрат за цією статтею. Водночас зміна кордонів між приватним і державним секторами призвела до появи нових, специфічних для країни схем впровадження інновацій, зокрема за рахунок створення малих та середніх наукових підприємств (МСП) на базі того, що залишилося від галузевих установ. На відміну від галузевих інститутів і конструкторських бюро, науково-дослідні інститути академій наук України спираються на державний бюджет як основне джерело їх фінансування. Вони отримують приблизно три чверті своїх коштів безпосередньо від держави. Такий рівень та структура фінансування не гарантують ефективного розвитку, але забезпечують основу для виживання науково-дослідних інститутів. В останні роки кількість співробітників в академіях наук стабілізувалася, а кількість науково-дослідних інститутів подвоїлася. Частка академій наук в загальному обсязі фінансування ДіР і частка у загальній чисельності зайнятих у науково-дослідному секторі за останні роки зросли.
В Україні налічується понад 300 вишів. Там працює більше двох третин докторів наук и понад три чверті кандидатів наук країни. Однак внесок університетів в ДіР залишається відносно невеликим. За останнє десятиліття вони отримали не більше 10?% всіх асигнувань на дослідження і розробки. Розрив між сектором вищої освіти і промисловістю є істотним. Чинне законодавство не дозволяє університетам або науково-дослідним інститутам бути засновниками спін-офф-компаній з недержавною власністю в Україні та отримувати прибуток від їхньої діяльності. В цьому випадку вони можуть втратити статус бюджетних організацій. Водночас очевидно, що проблеми інноваційного розвитку можуть бути вирішені лише в ширшому контексті трансформації національної економіки. Ще одним фактором, що негативно впливає на інновації, є збройний конфлікт на сході країни: українська влада в останні роки просто не приділяла необхідної уваги «невійськовим» питанням.
Тим не менше, університети намагаються змінити ситуацію. У середині попереднього десятиріччя парламент прийняв спеціальний закон про наукові парки. Ключовою (негативною) особливістю даного закону є те, що він не містить норм, спрямованих на отримання конкретних фінансових стимулів. Однак планується створити низку таких парків. Але економічна криза кінця попереднього десятиріччя та поточні політичні проблеми призупинили ці плани. Відтоді в Україні створено мало наукових парків. Найбільш відомим з них є Науковий парк Київського політехнічного інституту (Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського») в Києві. Університет намагається реалізувати ідею так званої «потрійної спіралі» взаємодії науки, держави та бізнесу на різних етапах свого функціонування. Університет і його партнери створили 5 спеціальних фондів для забезпечення фінансовими ресурсами інноваційних проєктів. Студенти витрачають на інноваційні дослідження до 30?% свого навчального часу. Була створена спеціальна «стартова» школа. Ректор університету висловив думку, що лише 10?% студентів можуть бути підприємцями, але знання інноваційних процесів корисне для всіх випускників. У науковому парку на початок 2018 р. створено понад 110 ­стартапів, комерціалізовано понад 150 різних інноваційних продуктів. Університет планує побудувати спеціальний наукоград з приблизно 5500 співробітниками і 170 мільйонами доларів США інвестицій.
Можна було б очікувати, що деякі прикладні науково-дослідні інститути та конструкторські бюро були перетворені у відносно невеликі дослідні або виробничі компанії і науково-обґрунтовані МСП. Однак їх майбутнє багато в чому залежить від швидкості економічних перетворень у ключових галузях обробної промисловості. Якщо українські виробничі підприємства отримають ширший доступ на міжнародні ринки і міцні зв’язки із закордонними партнерами, це матиме очевидний і позитивний ефект для галузевих науково-дослідних інститутів. Без чітких сигналів з боку галузі у вигляді нових замовлень і в деяких випадках без достатньої фінансової підтримки науково-дослідні інституції не зможуть зберегти свої кращі кадри або оновлювати свою технічну базу.
У той же час, в деяких випадках науково-дослідні інститути та конструкторські бюро України мають результати досліджень і розробок (ДіР), які являють собою потенційну комерційну цінність вартістю у мільйони доларів. Однак технології для «підтримки» вітчизняного розвитку і технології і продукти, готові до конкуренції на світовому ринку — це різні речі. У будь-якому разі вихід на міжнародний ринок для вітчизняної науки залишається серйозною проблемою. Деякі провідні науково-дослідні інститути вже трансформувалися у науково-виробничі компанії, зберігши частину ДіР і створивши десятки спін-оффів, які ведуть бізнес, у тому числі виробництво товарів, на базі колишніх інститутів. Таких прикладів не так багато серед технологічно орієнтованих інститутів України. Дуже часто ці компанії не могли подолати відносно високі бар’єри входу, що існують на зовнішніх ринках, особливо в розвинених країнах. Витрати, пов’язані з патентуванням, маркетингом і поширенням їх продукції, в багатьох випадках представляються неприйнятними. Таким чином вони переспрямовують свою активність на ринки країн Південно-Східної Азії, Ірану та деяких інших держав. Однак така стратегія не може розглядатися як довгострокова. Ситуація в найнижчих сегментах ринку зазвичай напружена і нестабільна. Щоб бути конкурентоспроможними, компанії повинні намагатися виходити на більші «вимогливі» і складні ринки.
Зниження фінансування ДіР в 1990–2010 рр. приблизно у п’ять-шість разів у порівняльних цінах, коли майже всі дослідницькі бюджети витрачались на заробітну плату та оплату комунальних послуг, призвело до того, що в багатьох НДІ частка сучасного дослідницького обладнання скоротилася в кілька разів. Приблизно половину всього обладнання можна було б списати з балансів науково-дослідних інститутів за чинними правилами, але це обладнання не має адекватної заміни. Деякі інститути були змушені припинити регулярні наукові експерименти, необхідні для здійснення дослідницьких програм. Наприклад, єдиний експериментальний реактор в Інституті ядерної фізики був зупинений в першій половині 1990-х рр. через відсутність коштів на оплату рахунків за електроенергію. З цього часу в українських фізиків-ядерників було дуже мало можливостей перевірити свої теоретичні результати експериментально. Аналогічна ситуація склалася і в інших наукових інститутах природничого профілю, хоча, звичайно, існували і винятки. Це означає, що українські вчені мали обмежені можливості для отримання нових конкурентоспроможних результатів. Однак іноді вдається працювати із колегами з інших країн завдяки спеціальним дослідним схемами, які були впроваджені в 1990–2010 рр., зокрема в рамкових програмах ЄС та при реалізації інших ініціатив.
Важливо також підкреслити, що в 1990–2000 рр. з участю держави були створені численні механізми підтримки підприємництва. В принципі їх можна було б використовувати для підтримки інноваційної та дослідницької діяльності. Загальна кількість бізнес-центрів та бізнес-інкубаторів становить близько 500. Однак дуже мало хто з них працюють ефективно. Проблема полягає в тому, що практично всі види організацій підтримування підприємництва, за винятком трьох технопарків, не були орієнтовані на підтримку інноваційного розвитку. Насправді тільки три із 16 технопарків були пов’язані з інноваційною та науково-дослідницькою діяльністю і змогли позитивно себе проявити. До 2005 р. технопарки мали певні податкові пільги для стимулювання інноваційної діяльності, але скасування цих пільг на початку 2005 р. призвело до стагнації розвитку технопарків. Наразі вони фактично припинили свою діяльність. В Україні існує декілька відомчих систем організацій, які можуть бути використані для розвитку системи підтримки інновацій. Міністерство освіти і науки має спеціальні центри науково-технічної інформації практично в кожному українському регіоні (області). Найбільший центр, в Києві налічує до 100 співробітників. Він збирає інформацію від місцевих центрів по всіх зареєстрованих наукових проєктах і повинен поширювати корисну інформацію про перспективні результати ДіР та інновації. Центри більш-менш успішно виконують подібні завдання, але загальні

фінансово-організаційні проблеми наукової сфери даються взнаки в їхній роботі теж. Найважливішою перешкодою для інноваційної діяльності українських підприємств є брак фінансових ресурсів. Підприємства рідко використовують банківські кредити для фінансування інноваційної діяльності, оскільки процентна ставка є непомірно високою. Інституційні бар’єри також важливі, як і відсутність попиту на внутрішньому ринку.
Низка венчурних фондів була створена в Україні за спеціальним законом у середині 2000-х рр. Проте їх ресурси використовувалися виключно в будівельному секторі для фінансування буму на ринку нерухомості. Інформації про підтримку інноваційних проєктів з боку цих фондів немає. Підготовлений проєкт нового закону про венчурні фонди для спрямування фінансових ресурсів в інноваційну сферу. Новий закон повинен встановити бар’єри для використання «інноваційних» грошей на інші цілі.
Очевидно, що зростання витрат на ДіР само по собі не може вирішити інституційних проблем, які існують в Україні. Незважаючи на офіційну підтримку «національної науки», сектор ДіР не є центром економічної політики України. Різні закони не координуються належним чином, оскільки вони готуються різними групами експертів, які мають свої специфічні інтереси. Найбільш яскраві приклади пов’язані з перманентними конфліктами між міністерствами фінансів і міністерствами, що відповідають за науково-інноваційну діяльність. Наприклад, в Україні, завдяки перевазі Закону України «Про Державний бюджет України» над усіма іншими законами Міністерство фінансів практично блокує всі ініціативи, спрямовані на підтримку ДіР та інноваційної діяльності. Основна причина цієї блокади — гіпотетична можливість зниження доходів держави. Розрахунки непрямих вигод (у вигляді нових робочих місць, зростання експорту і так далі) не враховуються.
В цілому сектор досліджень і розробок в Україні залишається нереформованим, його потенціал використовується недостатньо. Стає все більш очевидним, що послаблення державного контролю над процесом реформування у багатьох випадках не дає бажаного ефекту, особливо при трансформації системи ДіР. Слабкість та невизначеність науково-технічної політики співпала з економічною кризою, що спричинило значні втрати трудових і технологічних ресурсів в Україні. Криза в науці України може бути вирішена тільки скоординованими зусиллями держави і наукових спільнот. Завдання державної політики в галузі науки і техніки полягає у такий спосіб, щоб реформувати національний дослідницький потенціал у такий спосіб, щоб краще сприяти процесу економічного відновлення і подальшого розвитку. Однак на даний час «активи» ДіР розглядаються в основному як пасиви. Частково це пов’язано зі структурними та організаційними невідповідностями у структурах, які відповідають за наукову діяльність, а частково — з їх низькою безпосередньою релевантністю ринковим реаліям. Створення сприятливих умов для наукомістких МСП могло б сприяти вирішенню проблеми адекватного використання інтелектуального потенціалу колишніх вчених та інженерів, а також сприятиме позитивним структурним змінам в національній економіці
У той час як принципи і практика фінансового забезпечення ДіР викликають серйозне занепокоєння, підвищення середнього віку наукового співтовариства, відплив наукових кадрів з науково-дослідних інститутів і старіння їх науково-дослідного обладнання являють собою ще одну загрозу для майбутньої системи ДіР в Україні. Основна частина дослідників в Україні — люди зрілого віку (середній вік доктора наук — більше 61 року), а можливості для залучення молодих учених вельми обмежені. Обдаровані молоді люди можуть вибирати між науковою кар’єрою в розвинених країнах і роботою в бізнесі, який приносить набагато вищий дохід, ніж робота в національних дослідницьких установах. Старіння дослідницького обладнання не дає можливості виконати необхідні експерименти і проявити себе найкращим чином. Очевидно, що без вжиття заходів щодо виправлення становища продуктивність системи буде продовжувати падати, що матиме негативні наслідки для економіки в цілому.
Україні терміново потрібні не тільки серйозні перетворення всередині науково-технічної системи, а й забезпечення важливих змін у загальному інституційному середовищі. Так, введення адекватного правового захисту прав інтелектуальної власності, особливо в іноземних країнах, має вирішальне значення для окремих дослідників, науково-технічних інститутів і науково-орієнтованих МСП. Це також дуже важливо для іноземних компаній, що прагнуть брати участь у прямих інвестиціях або якійсь іншій формі ділового альянсу, і для вітчизняних компаній, які співпрацюють з ними.
Найважливіше значення для країни має трансформація національної інноваційної системи з особливою увагою до співпраці між підприємствами, державними науково-дослідними інститутами та університетами. Україні потрібно набагато більше інститутів, які мали б потенціал для фінансування інноваційного сектору. Ці установи повинні прийняти високий рівень ризиків для отримання високого потенційного прибутку і в той же час вони не будуть вимагати застави і стягувати процентні платежі. Важливо також надавати не тільки короткострокові, але й довгострокові кредити принаймні середньострокові кредити, щоб сприяти активізації інноваційної діяльності. Що стосується бізнес-середовища, то дуже корисно створити умови, за яких підприємці будуть готові продати значну частину своїх акцій стороннім особам, а також будуть готові або для придбання, або до участі в публічних розміщеннях на відповідних фінансових майданчиках (біржах). Ринок праці повинен бути досить гнучким, щоб найкращі фахівці були доступні для зростаючих фірм.
Очевидно, що на сучасному етапі розвитку одержати фінансування інноваційних підприємств з приватних джерел в Україні вкрай складно. Саме тому держава повинна відігравати більш активну роль у стимулюванні створення та розвитку науки та інновацій в Україні. В деяких випадках навіть такі механізми, як довгострокові проєкти, що передбачають проведення фундаментальних досліджень з державною підтримкою, можуть бути виправдані. Існує безліч різних видів стимулів, які Уряд міг би використовувати, включаючи фінансові та фіскальні стимули, програми прямого кредитування і так далі. Проблема полягає у виборі правильного поєднання цих стимулів, оскільки участь держави легко створює ринкові викривлення, викликає проблеми морального ризику та необ’єктивного відбору.
Уряд має визнати, що інноваційні підприємства і науково-дослідні інститути потребують особливого ставлення, і розробити механізми, спрямовані на їх підтримку. Це матиме позитивний вплив на структуру промисловості та загальні економічні показники інноваційних компаній, оскільки такі підприємства зазвичай мають кращу структуру витрат і вищу додану вартість, ніж неінноваційні підприємства. Також повинні бути ініційовані програми підтримки поширення інновацій в промислових компаніях. Абсолютна більшість цих компаній не мають ні достатніх знань про кращі практики у своїй галузі, ні достатніх ресурсів для впровадження інновацій. Використання сучасних технологій і перехід на нові продукти можуть привести до істотного зростання продуктивності праці і позитивних змін інших економічних показників.
З урахуванням швидких змін у технологіях та на ринках та зростання уваги до експорту, банкам, приватним венчурним фондам і державним організаціям необхідно розвивати спеціальні експертні знання в області оцінки проєктів. Наявні технології і ноу-хау можуть бути комерціалізовані і принести істотні дивіденди країні. Водночас передання технологій із Заходу може допомогти вирішити не тільки чисто економічні, але в ряді випадків і серйозні екологічні та соціальні проблеми, від яких потерпає і Україна.
Особливу увагу необхідно приділити розвитку спів­праці з країнами ЄС. Ця співпраця дає важливі експертні знання в найвисокотехнологічніших галузях, і воно допоможе компенсувати вищезгадані недоліки національної інноваційної системи України. Існують певні передумови для розширення такої співпраці, оскільки українські дослідники намагаються більш активно брати участь у наукових ініціативах ЄС. Зараз важливо залучати і українські компанії до спільних інноваційних проєктів. Водночас рівень координації інноваційної та наукової політики з програмами ЄС має бути вищим. У цьому випадку шанси на успіх можуть зрости, як показали деякі українські сусіди зі Східної та Центральної Європи.