СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ

Вісторії українського народу 24 серпня 1991 р. відбулася знаменна подія. Цього дня Верховна Рада УРСР прий­няла «Акт проголошення незалежності України», який 1 грудня було всенародно підтверджено на Всеукраїнському рефе­рендумі. Здійснилася споконвічна мрія українського народу про свою суверенну правову державу. Проголошення незалежної держави України стало юридичним фактом, відтоді почалося її становлення і визнання на світовій арені. Відкрилася нова сторінка відродження історичної пам’яті, самосвідомості й державно-правового життя українського народу. Без глибокого осмислення тисячолітнього минулого в усій його складності й суперечливості важко зрозуміти сучасні процеси і плідно творити нову державу, в основі якої повинно бути верховенство права, справедливість, закон. У час всебічних реформацій значно зростає інтерес до звичаїв, традицій, до права та історії. Це пояснюється тим, що право є одним із найважливіших знарядь, інструментів, дороговказів забезпечення соціальної справедливості, гарантій реа­лізації прав та інтересів людини. Право — це частина культури народу. Його вивчення в історичному плані покликано розбудити, відновити те, що втрачено, піднести на вищий рівень індивідуальну правосвідомість як частину самосвідомості народу — справжнього творця своєї історії. Мета даного дослідження полягає в тому, щоб зорієнтувати українське суспільство щодо історичних підвалин наявних джерел права, що дозволяють висвітлити глибину історіо­графічних і джерелознавчих засад етапів державотворення в Україні, проаналізувати сутність трансформаційних процесів, які відбуваються після проголошення в 1991 р. її незалежною державою і закріплення концептуальних положень пріоритетного розвитку держави в Конституції України (1996), зрозуміти нову систему права, його сутність, зміст і місце в правовій державі, де все підпорядковано інтересам людини, в державі, де всі процеси повинні базуватися на верховенстві права. Наука про право України розвивалася також складно і суперечливо, як і вся історія українського народу. Вона залежала від тих ідеологічних позицій, доктрин, які займали правлячі кола держав, у складі яких знаходилися окремі частини України на тому чи іншому етапі її розвитку. Дослідникам історіографії і джерелознавства, онтології і гносеології, феноменології і аксіології права важко було вийти за межі дозволеного владою. Вся сила Речі Посполитої, наприклад, спрямовувалася на ополячення українського народу, а самодержавство Росії не визнавало осібності українського народу, називало його «малоросами». Ще з часів Катерини ІІ від чиновників вимагали дотримання такої державницької політики, щоб не тільки поняття українці, але й сама назва «Мала Росія», гетьман зникли, відій­шли в історію. Для цього вона вимагала діяти не тільки силою влади, а й більш різноманітними засобами ласки і поблажливості, викручуватися, мати в таких випадках «і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Все, що нагадувало про Україну, її права та свободи вважалося за сепаратизм і суворо каралося органами влади.

Майже від Б. Хмельницького, особливо — від царювання Петра I та Катерини ІІ, систематично запроваджувалися заходи, щоб зупинити розвиток національної свідомості українського народу. Не тільки твори світового генія Т. Г. Шевченка, але й духовних джерел «Євангелія» друкувалися в перекладі на російську мову. Українознавство було заборонено й усунуте зі шкіл, середніх і вищих навчальних закладів України, а в нав­чальних закладах Росії — навіть окремі галузі науки, що тор­калися історії і культури України. Революції 1917 р. змінили реальні умови розвитку українського народу: розпочався новий етап відродження його державності та права, культури, національної самосвідомості. Після становлення Радянської влади, марксистської ідеології, культу особи Й. Сталіна, волюнтаристської адміністративно-командної системи управління було припинено тимчасову українізацію. Національне відродження було назване націоналізмом, а його носіїв репресовано. Все починалося з розправи з так званою «Спілкою визволення України» у 1929–1930 pp. Відомо, що серед засуджених були майже всі співробітники правничих установ і підрозділів Академії наук УРСР. Не оминули українську інтелігенцію і репресивні заходи в наступні більш як п’ять десятиліть. Тільки таким злочинним ставленням до українців, українознавства, зокрема й до національного правознавства, пояснюється те, що не всі принципові питання правової системи, історії права України були науково розроблені. До цього часу досліджень монографічного характеру в цій царині правової освіти, науки і практики явно недостатньо, а підручників з історії права України і сьогодні ще не створено. І все ж таки, в дореволюційній і радянській науці права, на Батьківщині і за межами України знайшлося немало яскравих дослідників, які долали перешкоди, відкинули в творчості великотурецькі ідеї кордонів їх імперії аж до Києва, Великої Польщі — до Дніпра і Чорного моря, імперські амбіції російського самодержавства, а також теорії варязького походження державності в Україні і створення незалежної держави у складі Третього Рейху Німеччини. Творчість П. Могили і Г. Полетики, Г. Сковороди і І. Франка, Т. Шевченка і М. Коцюбинського, а також професорів-істориків М. Маркевича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Василенка, І. Крип’якевича та інших будила правову думку в Україні, закладала підвалини для подальших досліджень національного права. Найвидатнішими постатями в цьому були Тарас Шевченко і Михайло Грушевський. В історіографії правознавства України помітні праці належали Ф. Чуйкевичу, О. Безбородьку, Ф. Давидовичу, Г. Поставському, Г. Даниловичу, М. Іваншеву, М. Максимовичу, О. Кістяківському, М. Володимирському-Буданову та іншим, переважна більшість яких працювала в Київському університеті, що носив тоді ім’я Святого Володимира. Окрім монографічних досліджень, в правознавчій історіографії особливу увагу ським — «Права, за якими судиться малоросійський народ» /1879 р./, В. Антоновичем — «Архив юго-западной России» /60–70 pp. XIX ст./, М. Володимирським-Будановим — «Хрестоматия по истории русского права» /1896 р./, М. Василенком — «Материалы для истории экономического юридического и общественного быта Старой Малороссии», вип. II, — «Экстракт из указов, инструкций и учреждений...» 1786 р. /1902/. Вперше в Україні для наукових досліджень і викладання українського права в його історичному розвитку було передбачено в 1917 р., в структурі окремої кафедри Київського університету. В зв’язку з україно-російською війною розгорнути її діяльність стало неможливим, а тим більше — в зв’язку з еміграцією більшості професури. В умовах еміграції в Празі було відкрито Вільний україн­ський університет, де у 1923 р. курс «Право України» в історичному­ плані вперше читали професори Р. Лащенко та А. Яковлів.

В кінці 30-х років університет було переведено до Мюнхена, а після Другої світової війни різноманітні центри українознавства виникли ще й у Франції, Австрії, Великій Британії, США, Канаді, де помітними публікаціями по окремих проблемах права України стали: «Лекції по історії українського права» Р. Лащенка /Прага, 1923/, «Договір Б. Хмельницького з Москвою 1654 р.» А. Яковліва /Мюнхен, 1964/, його ж — «До історії кодифікації українського права XVIII ст.» /Прага, 1937/, «Чинне право в Україні» /Мюнхен, 1948/, «Бендерська конституція 1710 p.» В. Савчака /Лондон, 1960/, «Конституційна історія України» І. Токаревського-Корашевича /Лондон, 1961/, «Неискаженная история Украины-Руси» А. Дикого /Нью-Йорк, 1961/, «Нарис історії України» А. Жуковського та О. Субтельного /Львів, 1991/ «Україна Історія» О. Субтельного /Київ, 1991/. Друкувалися у перекладі історичні праці М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Холмського, І. Андрієвського, Н. Полонської-Василенко та інших авторів. У складі Академії наук України з моменту її створення дослідженням правових проблем займалися дві наукові установи соціально-економічного відділу — Постійна комісія для вивчення західно-російського та українського права, тобто права Західної Русі й України періоду Литовсько-Польської феодальної держави, і Лівобережної України після 1654 р. та Постій­на комісія для вивчення звичаєвого права України. До першої з цих комісій входили М. Василенко — очолював комісію, Д. Баталій, О. Левицький, А. Кримський, С. Малиновський, М. Максимейко. У другій комісії зосередили свою роботу ті ж С. Малиновський, О. Левицький і М. Птуха, а також низка інших штатних та позаштатних співробітників, праці яких замовчувалися і не вводились в наукові публікації з причин репресивних заходів держави. Окрім згаданих досліджень, які здійснювались в Академії наук України, над проблемами історії українського правотворення працювали відомі правознавці А. Пляров, В. Гордон, В. Грабар, С. Дністрянський. У зв’язку з репресіями, які були в той час, комісії припинили свої дослідження і фактично розпались. Інтерес до національного права України зріс тільки після Другої світової війни. Можливості для його дослідження з’явилися після осуду культу особи Й. Сталіна та початку подолання її негативних наслідків.

Науково-практична конференція істориків і теоретиків права, яка з успіхом відбулася в 1957 р. у Харкові, визнала­за необхідне ввести в наукові та навчальні плани юридичних навчальних закладів спеціальний курс з історії державності і права національних республік. На той час це звичайно було оцінено як достатньо велике досягнення вчених та істориків і правознавців. У наступному році цей курс був прочитаний на юридичному факультеті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, а в подальші роки такий курс розпочали вивчати й в інших юридичних навчальних закладах України. Правознавці України в цей час зосередили свою увагу на дослідженні найбільш занедбаних в юридичній науці проблемах українського права: система, джерела і кодифікація права, національна державність та її правові основи, судоустрій і судочинство в Україні та тих, які на той час вважалися найбільш актуальними. Над цими питаннями працювали П. О. Недбайло, А. П. Ткач, Л. Л. Потарикіна, А. Б. Дубровіна, О. О. Шевченко, Д. С. Сусло, В. В. Цвєтков, С. О. Макогон /Київський університет/, Б. М. Бабій, А. П. Таранов, В. А. Лехович, П. П. Михайленко /Інститут держави і права АН УРСР/, С. Л. Фукс, А. А. Рогожин, І. Софронова, О. Ф. Скакун, Л. М. Маймескулов, Р. С. Павловський /Українська юридична академія/, В. С. Кульчицький, А. Й. Пащук, В. І. Калинович, В. Г. Сокуренко, Б. І. Тищик, М. І. Настюк, К. В. Грищук /Львівський університет/, І. О. Греков, О. В. Сурилов /Одеський університет/. У цей час вийшла друком низка цікавих фундаментальних наукових праць, присвячених праву України: «Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.» А. Й. Пащука /1967/, «Історія суду України» Д. С. Сусла /1968/, «Нариси з історії кримінального законодавства Української РСР» П. П. Михайленка /1959/, а також публікації з таких правових питань «Воссоединение Украины с Россией» /1963/, «Документы Б. Хмельницького» /1961/, «Історія кодифікації дореволюційного права України» А. П. Ткача /1968/, «Перший Литовський Статут» /Вільнюс, 1962/, «Статут Великого князівства Литовского, 1688 р.» /Мінськ, 1989/, «Российское законодательство Х–ХХ веків», в 9 томах /М., 1984–1992/. Протягом останніх 70-ти років постійно друкувалися кодекси та різні збірники чинних нормативних актів, зокрема, постанов Уряду, указів Президії Верховної Ради, стенограми засідань Верховної Ради республіки тощо. З видань останніх років СРСР найбільш пізнавальне значення мають «Систематичне зібрання чинного законодавства УРСР» та «Звід законів УРСР» (звід — від слова зводити, класифікувати, систематизувати). Названі вище, а також інші фундаментальні публікації правознавчих джерел та дослідження архівних матеріалів дали можливість колективу авторів з Інституту держави і права АН України, юридичних факультетів Київського, Львівського та Одеського університетів і Української юридичної академії (м. Харків) підготувати комплексну, синтетичну монографію й опублікувати її у видавництві «Вища школа» у двох томах під назвою «Історія держави і права Української РСР. З найдавніших часів» /1987/. Відкриття для користування не заборонених законом архівних матеріалів та зняття «опали» з творчості відомих право­знавців, істориків й українознавців розкриває більші можливості для наукових досліджень, внесення необхідних поправок в опублікованому, заповнення прогалин невідомого, «білих» для науки плям та зняття «чорних» сторінок в українському правознавстві, як і в усій україністиці, яка почала своє відродження разом з творенням незалежної держави України. На сучасному етапі розвитку українознавства необхідно силами фахових інститутів Академії наук України, юридичних навчальних закладів держави забезпечити нагальні потреби наукової розробки проблем теорії та історії національного­ права, розширити публікацію чинних джерел українського права, пам’яток правової культури, друкувати кращі дослідження зарубіжних учених тощо.

Право — це складне суспільне явище, вагома частка національної самосвідомості, всієї культури народу. У широкому розумінні право — це сукупність юридичних норм, які встановлюють правила поведінки, характеризують права і обов’язки сторін, що вступають у взаємовідносини між собою. Правові норми відрізняються від моральних та інших соціальних норм тим, що вони є загальнообов’язковими, як для громадян, так і для держави, оскільки, закріплюють найбільш значимі, вагомі і конфліктні відносини в суспільстві та забезпечують їх виконання, головним чином, примусовою силою держави. Власне, в цьому криється нерозривний зв’язок держави та права. У кожному суспільстві на конкретному етапі історичного розвитку вся сукупність правових норм взаємопов’язана між собою певними принципами, має єдину основу, становить специфічну систему, що має свої галузі, підгалузі та інститути права. В основі такої системи є предмет регулювання. Так, сукупність правових норм однієї природи, одного порядку становить правовий інститут, а сукупність останніх — галузь права. Таким чином, галузь права — це об’єктивно відокремлена всередині системи права сукупність взаємопов’язаних норм, об’єднаних спільністю та методом правового регулювання. Наприклад, інститут договору купівлі-продажу входить в галузь цивільного права і тому подібне. Право об’єктивується, втілюється в життя в певних формах і тому завжди є формалізованим. Зовнішня форма права — це спосіб юридичного вираження права, його юридична оболонка. Тобто зовнішня форма робить правило ­поведінки ­юридичною нормою, відмежовує правові норми від норм звичаєвого права, моралі, обрядності та ін., робить право реальним і дієвим. Внутрішня форма права — це ієрархія структур права різного рівня в системі права: норма, інститут, галузь права.

Зазначене вище свідчить, що термін «форма права» ще недостатньо визначений, не зовсім чіткий, оскільки вимагає додаткових пояснень, тлумачень. Тому загальноприйнятим у юридичній літературі і практиці вживається спеціальний юридичний термін — «джерело права». Як загальні джерела права виділяються такі їх основні форми: а) правові звичаї; б) судова практика; в) міждержавні договори нормативного характеру; г) нормативно-правові акти органів державної влади та управління, серед яких чільне місце належить ­законодавству. У кожного народу на конкретному етапі історичного розвитку можуть виникнути й інші джерела права, змінюватися їх місце і значення в житті людини, суспільства, держави. Вивчення права в історичному аспекті передбачає знання філософії права, теорії держави та права, частину якої становить методологія — наука про методи юридичного пізнання, що забезпечує дослідження, а також перетворення й удосконалення правової діяльності. Методи юридичного пізнання є висхідними, базисними категоріями в методології і за своєю класифікацією поділяють­ся на філософські, загальнонаукові, окремо наукові та спеціа­льні. Серед яких — методи діалектики, історизму, кількісного і якісного аналізу, соціологічний, системно-функціональний, формально-логічний, порівняльний та інші. Метод історизму, наприклад, найбільш корисний і необхід­ний для правильного дослідження і розуміння широкомас­штабних явищ, вимагає знання історичних зв’язків, причин ви­никнення тих чи інших явищ, які етапи таке явище ­пройшло в своєму розвитку і чим стало тепер. Порівняльний метод, який відіграє виключно важливу роль серед інших методів, не слід ототожнювати з порівняльним правознавством. Порівняльний метод цінний тоді, коли вивчаються не випадкові, а типові факти і явища, наприклад, історичні типи чи форми правових систем тощо. Принцип історизму у поєднанні з порівняльним та іншими методами дає можливість твердити про певні закономірності становлення і розвитку права, його взаємопроникнення (конвергенцію) та інтеграцію правових систем окремих народів світу. Але фізичні, географічні, історичні й інші умови розвит­ку кожного окремого народу позначаються на його культурі, виникненні правових ідей, правових систем і правової свідомості. Кожний народ, як відзначив французький вчений Рене ­Давид, творить своє право, яке при всій своїй загальності, набуває особливих національних рис, що є одним із цінних здобутків національної культури. Всесвітня історія права свідчить, що національні риси права відіграють надзвичайну роль. Вони надають сили культурному розвитку народу, підносять його правосвідомість, юридично закріплюють творення держави.

Яскравим прикладом є те, що право вперше в історії народів чітко регулю­ало майнові взаємовідносини. Навіть після падіння Римської імперії у 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і розвиватися далі у Візантії та вплинуло на розвиток правових систем майже всіх народів європейського континенту, зокрема й на правотворення східних слов’ян і українців. В Україні цей процес розпочався з ознайомлення з догмами римського приватного (цивільного) права і взаємозастосування у Візантії та на Русі, потім тлумачення, коментування, аналізу і, нарешті, активного пристосування римського приватного права (рецепція) до реальних умов життя України аж до кінця 30-х років XIX ст. Відомо, що правові традиції українського народу своїм корінням сягають сивої давнини. Ще на зорі державної цивілізації на півдні України, в причорноморських і при­азовських землях звичаї та традиції кіммерійців, таврів і словенів, а на початку нового літочислення — антів і словен — пращурів українців — впливали на творення права рабовласницьких Скіфо-Сарматії, грецьких держав-колоній, Боспорського царства (у І ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.). Так, наприклад, на рубежі двох тисячоліть на засідання народних зборів Ольвії, а також і в Херсонесі запрошувалися вожді місцевих племен і племінних союзів, де вони висловлювали свої пропозиції до проектів нормативних актів, посилаючись на родоплемінні звичаї та традиції. Як скіфська пектораль впливала на розвиток загальної культури народу, так і право до слов’янських держав не могло не впливати, у свою чергу, на процес становлення права тогочасних народів України. Взаємовплив у розвитку права є закономірним, об’єк­тивним та реальним фактом в історії права України.

Право України, як уже згадувалося вище, своїм корінням сягає сивої давнини. Як свідчать історіографи і джерелознавці, геологи та археологи, територія України не підпадала руйнівним земним катаклізмам, Всесвітньому потопу. Народ на її землях розвивався по висхідній спіралі й пройшов у своїй історії такі ж етапи, як більшість сусідніх народів. Усі вони знали первісно-общиний лад, в якому формувалися підвалини людського спілкування, родоплемінні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо. Найважливіша клітина в первісній організації східно­слов’янського суспільства — рід — ревниво зберігав пам’ять про своїх предків і був носієм та захисником стародавніх ро­дових звичаїв. Декілька родів об’єднувалися в племена, які мали свою територію та господарські інтереси, відрізнялися від інших своїм побутом, віруваннями, звичаями, а іноді й го­віркою. Про такі особливі окремішності можна судити по реальним відмінностям, наявним в карпатських племенах гуцу­лів, бойків і лемків, які й до наших часів зберегли чимало стародавніх унікальних тисячолітніх традицій, звичаїв, обрядів. У процесі розпаду первісного суспільства східних слов’ян складаються більші об’єднання — союзи племен. З другої половини IV ст. відомі імена вождів таких об’єднань. Наприклад, на чолі союзу антів стояв князь Бож (376–385 pp.). Пізніше відомі — Ардагаст, Добригаст, Манджак, Ідар, Межамір — син Ідара.

У VII—VIII ст. оборонні союзи племен переростають у княжіння, які стали перехідною формою від союзів племен до держави. У Середньому Подніпров’ї у VIII ст. декілька племінних союзів об’єдналися у «союз союзів» під назвою «Русь», а на початку IX ст. ще декілька союзів-князівств створили суперсоюз під назвою «Руська земля», до якого увійшли племінні сою­зи-князівства — Русь, Доляни, Древляни, Полочани, Дреговичі й Сівер. Руська земля — це вже могутня держава — безпосередній попередник України-Русі, яка в IX–ХШ ст. переросла у найбільшу державу Європи. Східнослов’янські союзи племен, княжіння і суперсоюзи антів, дулібів, волинян, уличів, полян, русів були добре відомі візантійцям, грекам, аварам, хозарам, готам і гуннам. Наприклад, у столиці Хазарського каганату — держави ранньо-феодального типу — із семи судів, призначених главою держави, був один, який розглядав справи «по закону русів, по закону розуму», тобто на основі норм звичаєвого права. У цій державі старослов’янська мова була однією із загальноприйнятих. Нею користувалися, крім слов’ян і русів, самі хозари, тюрки та інші племена. Це була своєрідна професійна торгова мова спілкування на тодішньому Сході. Про основні риси звичаєвого права східних слов’ян свідчить «Повість минулих літ», а також договори Русі з Візантією. Так, за відомими літописами звичаєве право визначало форми шлюбних відносин, зокрема шляхом попередньої домовленості нареченого з нареченою, прихід нареченої в будинок молодого, викрадення нареченої під час ігрищ, викуп нареченої тощо. Нормами звичаєвого права встановлювався порядок укладення договорів обміну, купівлі-продажу, а також порядок користування спільними покосами, водою, лісом тощо. У галузі кримінального права відома кровна помста, випробування вогнем і водою (т. зв. «Суди божі»), відшкодування за нанесену образу словом і дією здоров’ю або честі людини, майну тощо. Судові функції здійснював старійшина або «дванадцять добрих мужів», які суперечки і образи розглядали виключно за нормами звичаєвого права. Звичаєве право східних слов’ян не знало поділу на окремі інститути, а тим більше — галузі права. В їх правосвідомості поняття права в більшості своїй поєднувалося з поняттям чесності і совісті, справедливості і братерства, рівності і правди. Всі правила поведінки людей визнавалися одним поняттям — «закон руський». У боротьбі за правду, за істину, за свої стародавні звичаї і традиції формувався національний характер українського народу. Протягом століть народні маси ревно оберігали своє право та його витоки, віхи, етапи, посилаючись на вислови: «Подле звичаю давнього», «Ведлуг звичаю давнього», «Як наперед цього було», «Так батьки поводилися, так і ми», «Як люди, так і ми» і тому подібні правові форми, що сприяли в майбутньому збереженню національних рис звичаєвого права, традицій і всієї правової системи в Україні. Як свідчив один з польських авторів — Я. Гербурт ще в 1613 році — «Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав — звичай». У силу конкретних історичних умов (географічне положення, специфічних звичаїв і традицій, особливості ведення господарства і побуту тощо) розпад первісно­общинного суспільства у східних слов’ян затримався у часі і співпав із падінням рабовласницького ладу в Європі. Тому в процесі становлення основ права у східних слов’ян рабський уклад в житті не набув розвинутої форми, оскільки рабство носило специфічний домашній, патріархальний характер. Правові відносини складалися між вільними людьми — родоплемінною знаттю, що зосереджувала землю й інші цінності в своїх руках, вільними общинниками, кабальними людьми. Правова система того часу захищала, в основному, життя, привілеї і майно правлячої верхівки та вільних общинників, тобто більшості населення держави. Найбільша кількість правових норм стосувалася майнових взаємовідносин: забезпечення права володіння, користування майном і правом власності, забезпечення данини, полюддя, податків, майнові права сім’ї тощо. Таким чином, найдавнішим джерелом права у східних слов’ян, як і взагалі права кожного окремого народу, був звичай, який набрав значення неписаної правової норми. На перший погляд звичаєве право уявляється консервативним регулятором суспільних відносин тому, що застосовувалося тривалий час багатьма поколіннями людей і змінювалося надзвичайно повільно, порівнюючи, наприклад, із законом. Водночас, консерватизм правових звичаїв та традицій має безумовно і позитивну рису. Значна кількість норм звичаєво­го права ввійшла в майбутні писані джерела права, наприклад, «Руську Правду», «Судебник» 1497 року, «Статут Великого князівства Литовського», міжкнязівські договори, угоди тощо. Стародавні норми звичаєвого права східних слов’ян надихали на збереження історичних порядків, надавали моральних і правових сил народним масам у лихоліття і смути, згуртовували людей у боротьбі з ворогами, становили дієву правову основу становлення національної державності.

Відомо з історичних джерел, що об’єднання племінних князівств і утворення суперсоюзу під назвою «Руська земля» мало своїм наслідком формування держави України-Русі з центром у Києві, що позначилося на середньовічній історії всієї Європи. У межах формування зростаючої нової держави про­довжу­вався процес консолідації, об’єднання, інтеграції східно­слов’янських племен, що забезпечувало розвиток економіки і культури, удосконалення державної організації і права Украї­ни-Русі. У нових умовах потужного розвитку і розширення міжнародних зв’язків України-Русі з іншими державами норми звичаєвого права вже не могли задовольнити усе зростаючі потреби суспільно-політичного життя. Водночас з’являються нові джерела права в порядку розвитку ініціативи князівської нормотворчої діяльності, потребою укладання міжкнязівських та міждержавних договорів та угод. Отже, ініціативна нормотворча діяльність князів спочатку врегульовувала нагальні питання і потреби загальнодержавного управління шляхом прийняття і закріплення розпоряд­жень, а з часом — передавала в князівські руки і частину компетенції віч /народних зборів/ і фактично набирала за допомогою примусової сили державних установ реальну силу закону. Відомо з правових джерел, що найдавніші князівські норми права — розпорядження — одержали назву, яка звучить давнім українським словом як «Устав». Далі використовується таке старе слово як «Урок». Водночас, більшість «уставів» і «уроків» підтверджували найважливіші норми звичаєвого права, оскільки власне надавали їм юридичної форми і гарантували державну силу щодо їх виконання. Наприклад, княгиня Ольга у древлян завела «устави» і «уроки», які були у звичаях раніше в інших землях. Відомі «уроки» Ярослава, «устави» Володимира Мономаха про холопів та про «рези» /відсотки на борг/. У «Руській Правді» зустрічаються вказівки на постанови про «уроці скоту», про «уроці смерду» тощо. Нормотворча діяльність князів спиралася також і на вічеві постанови, за допомогою яких сама норма права оголошувалася для загальної відомості та набирала своєї сили і вступала в реальну законодавчу дію. З часом процес нормотворчої діяльності ускладнюється: нові «устави і уроки» князя оголошуються в містах, волостях, на свята. Найважливіші з них зосереджуються в органах центральної влади, складаються і систематизуються у збірники правових норм. В літописах, наприклад, згадуються «Устав і закон руський», «Устави» і «Уроки» Ольги, «Устав земляний», який склав Володимир «любя дружину і з нею думаючи про устрій земляний і про раті».

«Устави» і «уроки» стосувалися як ­окремих осіб, так і установ чи територій тощо. Вони перетворювалися в «закон руський» тоді, коли підтверджувалися князівськими правонаступниками, і діяли в силу традицій, як і звичаї, а також оголошувалися всенародно для їх виконання на практиці. Водночас, як різновид князівського законодавства до нас дійшли і так звані «церковні устави», які були створені у зв’язку з прийняттям християнства. Оскільки, церква в той час підпорядковувалася константинопольському патріарху, а тому і керувалася вона в своїй діяльності нормами грецького церковного права. Але її місце в суспільстві й існуючі відносини з державою, князівською владою вимагало окремої регламентації. Тим більше, що навколо церкви, крім духовенства, формуються і різні категорії людей, які встановлюють з нею тісні духовні, соціальні, економічні, культурні та інші світські стосунки. Водночас, правове становище церкви в державі, духовенства та інших церковних людей визначалося, крім норм грецького церковного права ще і князівським законодавством, яке набуло юридичної форми церковних уставів. З шести відомих сьогодні уставів три стосувалися української церкви: «Церковний Устав» князя Володимира, «Церковний Устав» князя Яро­слава і «Церковний Устав» князя Мстислава Київського. Голов­ний зміст цих князівських уставів зводиться до визначення місця церкви в державі, підлеглості церковних людей церковному суду, права церкви на так звану «десятину». Разом з православною вірою в Україні-Русі діяли і поширювались різні збірники постанов Вселенських соборів патріархів, серед яких найбільшого значення мали: «Кормчі книги» VI–VII ст. — збірники церковних і світських правових норм, необхідних для розгляду справ в церковних судах; «Еклогах» 741 р. — збірники окремих норм візантійського цивільного права (спадкового, опіки, заповіту), шлюбного, родинного, кримінального, процесуального права; «Прохірон» 870 р. — відомий ще під назвою «Закони градські». По суті, це був початок рецепції римського права.

Важливо відзначити, що рецепція римського права не носила формального характеру, не була просто компіляцією. Відомо, що інститути римського цивільного права, наприклад, дійшли до нас в грецькій переробці під назвою візантійського права і при створенні та формуванні нових церковних уставів увібрали в себе чимало положень фундаментальних надбань звичаєвого права України-Русі. Наприклад, таким був збірник «Книги законів», в який, крім «Еклоги» і «Прохірону» було включено низку норм місцевого звичаєвого права і князівських уставів. Відомий також список «Руської правди», до якого було включено «Закон судний людям» болгаро-візантійського походження. А так звана «займанщина» — один з інститутів ствердження права власності на землю — пройшла через народну правосвідомість ще з часів, «коли Київ, як столиця Украї­ни, знаходився на чолі князівств, у яких панували нащадки Рюрика». Тобто рецепція римського права, впливаючи на розвиток приватного права, зводилась до складання формулювань юридичних понять, які наповнювались реальним змістом тих відносин, що мали місце в житті людей і відповідали правосвідомості народу того періоду, суспільному розвиткові. Міжкнязівські договори мали місце як в період збирання земель навколо Києва, так і під час розпаду відносно централізованої Стародавньої держави України — Русі. Вони містили в собі зрідка форми приватного права, переважно норми державного права, наприклад, про оборонний союз, про обов’язок не підбурювати проти одного князя інших, про взає­мовідносини з великим князем тощо. Такі договори і угоди стверджувалися взаємною присягою шляхом цілування хреста. В літописах збереглися свідчення укладання таких договорів князів з народом, наприклад, з киянами, з дружиною, навіть окремими землями, які добровільно входили до складу Украї­ни-Русі. Особливо змістовними були договори з народом при обранні князя на великокнязівський стіл. Важливе значення для розуміння права України того часу мають договори міжнародно-правового характеру, які укладали князі з іноземними державами, зокрема, з греками і німцями. У стародавні часи міжнародні договори опиралися голов­ним чином на національне право /звичаї, традиції, устави, закони/ і могли творити нові норми, що врегульовували окремі сторони міждержавних відносин і мали публічно-правовий характер.

Відомо, що договорів з греками було чотири: Олега — 907 р. та 911 p., Ігоря — 945 р. і Святослава — 971 р. До того ж, слід ­зазначити, що в договорі 911 р. вказано, що «дотепер Русь склала багато договорів, але це були усні договори» — «простослівні»­. Всі вони містили в собі постанови міжнародного публічного і приватного права, регулюючи міждержавні відносини, правове становище купців та їх товарів, процесуальний порядок розгляду можливих суперечок і порушення умов договорів. Окрім греко-візантійських стосунків, Русь підтримувала постійні зв’язки й з іншими державами світу — Угорщиною, Чехією, ­Польщею Німеччиною.

Взаємовідносини з цими народами безумовно визначалися договорами, але до нас дійшов лише договір Галицько-Волинського князівства перших років влади князів Андрія і Льва з хрестоносцями. З пруської сторони його підписав комптур Зіггард з Шварцбургу. В літературі є згадка про укладені договори Галичини з м. Торунем в ХIII ст. Змістом названих договорів було визначення правового становища русинів на німецькій території, а німців — в Україні. Вершиною розвитку стародавньо-руського права, найціннішою пам’яткою права є «Руська Правда» — витвір правничої думки народу, князя Ярослава, його дітей, внуків і правнуків. Місце її виникнення — Київ і Київська земля — Русь, як тоді називали землю полян. «Руська Правда» дійшла до нас більш як в 200 списках, різних за часом походження та кількістю вміщених статей. Списки поділяють на три редакції — коротку, поширену і скорочену. Коротка редакція — найдавніша, містить норми права часів Ярослава і Ярославичів XI ст. Всього 43 статті, в яких правові норми викладені в певній системі: спочатку про кари за вбивство (кровна помста), потім — за нанесення ран і моральну «обіду», а далі про відповідальність за порушення майнових прав (відшкодування збитку і штраф).

Поширена редакція списків «Руської Правди» становить текст короткої редакції і її доповнення від часів Володимира Всеволодовича Мономаха. Ця редакція втричі більша за обсягом за рахунок нового князівського законодавства, наприклад, «Устава про холопів» та «Устава про рези» Володимира Мономаха тощо. Скорочена із поширеної редакція більш пізня за часом походження (XIV–XV ст.), але із таких списків вилучені статті, які були змінені або втратили свою силу. Тогочасне право ще не знало поділу на окремі галузі, не визначало чіткої межі між злочином і цивільним правопорушенням, кримінальним і цивільним правом. Під злочином, напри­клад, розуміли «обіду», тобто нанесення фізичної, матеріальної або моральної шкоди людині. Під цивільним правопорушенням розуміли невиконання договірних обов’язків, зобов’язань тощо. Водночас, охорона права власності — одне із основних і найважливіших призначень «Руської Правди». Так, наприк­лад, порушення межових знаків земель і бортницьких знаків тягнуло за собою високий штраф (12 гривень), тобто стільки ж, як за вбивство смерда (селянина). Зокрема, існувало два порядки спадщини: для селян по принципу «сестра при братах не спадкоємиця», а для бояр спадкове майно могло переходити і до дочок (при відсутності братів). Право зобов’язань випливало із договорів або із заподіяння шкоди (без злого наміру, навмисності вчинку). Слід підкреслити, що у «Руській Правді» найбільш чітку і досить розвинену рекламацію знайшли питання поняття та кваліфікації злочинів і видів покарань, тобто ті норми, що становлять інститути кримінального права. Так, в ній однозначно визначено, що суб’єктами права можуть бути тільки вільні люди, що за вчинені злочини рабів відшкодовують вартість шкоди їх власники, які несуть матеріальну відповідальність. «Закон руський» знає співучасть у скоєнні злочину, враховує його суб’єктивну сторону (вбивство «в розбої», «в обіду», «на ліру», «в сваді», скоєння злочину навмисно, необережно і випадково), що свідчить про високий рівень розвитку права та правосвідомості суспільства. Об’єктом злочину могли бути влада, особа, звичаї, а також розрізнялися закінчені і незакінчені злочини. Покарання залежало від майнового і соціального стану потерпілої особи.

Серед злочинів особливо небезпечними вважалися посягання на князівську владу, порушення вірності князю, участь у повстанні, злочини проти віри і церкви. Найбільш важким і небезпечним злочином проти особи було вбивство, скалічення, нанесення ран і побоїв, знищення майна. Далі йшли такі види злочинів як образи, зневага, пошкодження чужого майна тощо. Водночас, метою покарання було, перш за все, відшкодування збитків за принципом «око за око, зуб за зуб». Серед них: досудова і післясудова кровна помста, грошові стягнення, частина яких йшла на користь князя, а частина — потерпілим особам. Наприклад, за вбивство вільної людини стягувалася «віра» (40 гривень) на користь князя, а «напіввір’є» (20 гривень) — родичам потерпілого «за голову». Судочинство формувалося історично і носило змагально-обвинувальний характер. Сторони в судовому процесі були рівноправними, а тому самі збирали речові докази, свідків, проводили спеціальні процесуальні дії розшуку — «гоніння сліду», «свод» та інші.

Сам суд не був віддалений від адміністрації. Судові функції здійснювали князі, бояри, тіуни та інші адміністратори. Зберігався суд «добрих людей», «копний суд». Цікавими були докази, які були одержані в процесі так званих «судів божих». До таких відносили судову клятву (рота), ордалії (випробування водою, залізом, вогнем) і судовий по­єдинок (кулачний бій, боротьба, поєдинок на коні зі зброєю). Звідси пішли відомі нам поговірки — «пройшов вогонь і воду», «вивести на чисту воду» тощо. Судове рішення виконувалося негайно. Стороні, яка виграла справу, допомагали судові агенти князя, родичі. Змагально-обвинувальний процес міг бути припинений на будь-якій його стадії за примиренням сторін. Відомо, що правонаступником Київської Русі в Україні стало Галицько-Волинське князівство — держава, формування якої відноситься ще до другої половини XI ст. Особливістю його державного ладу було те, що тривалий час князівство не мало поділу на уділи, а також те, що влада, по суті, знаходилася в руках великого боярства. Право Галицько-Волинської держави мало чим відрізнялося від правової системи Київської Русі й інших князівств, які сформувалися в Україні.

Внутрішні суперечності та монголо-татарська навала призвели до ослаблення князівства в Україні. З середи­ни XIV ст. цим скористалися сусідні держави: Польща захопила Галичину і Холмщину, Молдавія — Буковину, Угорщина — Закарпаття, а переважна більшість українських земель ввійшла або була приєднана до Литовського князівства. Східні землі ще довгий час визнавали зверхність Золотої Орди, а частина південних і південно-східних земель підпорядковувались Кримському ханству. Таке розчленування українських земель не могло не позначитися на розвитку українського права.

На Буковині, Закарпатті, східних і південно-східних теренах ствердилося державне право переможців. Із місцевих джерел зберігалося лише звичаєве право, на підставі якого розглядалися приватні цивільні справи та дрібні справи про кримінальні злочини. Землі, що підпали під владу Польщі, деякий час зберігали основу стародавнього права України: в галузі публічного права — до 1434 р., тобто до часу, коли в Галичині було встановлено адміністрацію й суди, які почали діяти на підставі польського права, а приватне цивільне право — до початку XVI ст., коли у таких відносинах суди почали застосовувати джерела права королівства Польського. Водночас, до складу Великого князівства Литовського ввійшли найбільш розвинені землі України, зокрема ті, на яких фактично сформувалося її звичаєве право, ствердилась «Руська Правда» та інші джерела національного права. Політико-правове становище цих земель визначалося міжкнязівськими договорами, так званими обласними привілеями великих князівств Литовських, які, зазвичай, визнавали «попередні права» українських князівств. Настала епоха литовсько-руського права, яке зберігалося і після утворення Речі Посполитої у 1569 р. Окрім окремих джерел місцевого права, в Україні діяли і були чинними й нормативні акти іноземного походження, зокрема — Судебник Казимира 1468 p. — одночасно і короля Польського і великого князя Литовського, сеймові постанови і конституції Речі Посполитої такі як «Устава на волохи» 1557 p., «Литовський Статут» трьох редакцій (1529, 1566, 1588 pp.), різноманітні переробки збірок права міського самоуправління (т. зв. магдебурзького права), «Зерцало сексонів» та інші. Усі джерела права діяли у взаємності, нерідко в основу розгляду справ покладали норми місцевого права. Наприклад, на Волині діяв «Литовський Статут» 1529 р. у списку, який містив ще й текст «Руської Правди». В «Литовський Статут» 1588 р. було включено декілька статей з тієї ж «Руської Правди». Статут 1529 р. (розділ VI, артикул І) прямо зобов’язував суди застосовувати норми місцевого права у випадках, коли в його тексті не знаходили необхідної норми. Статут 1588 р. (розділ XIV, артикул IX) поглибив це положення; «...А на Русі й інде, де здавна копи (місцеві суди, які працювали виключно на підставі норм звичаєвого права — Прим. авт.) бували, там мають бути й тепер копи відправовані на старих коповищах тим звичаєм, яко первіше того бувало. А на тих місцях, де копи до тепер не буввали, таким же порядком й поступком копи зібрані і відправовані бути мають, яко ся й на Русі заховувало і заховує».

Аналогічна ситуація була й з німецьким правом. «Зерцало сексонів», яке наприклад, було перероблено на основі правових­ звичаїв і судової практики хелменських і балзьких земель настільки, що отримало місцеву назву — «Хелмінське право». Відомий український учений академік Д. І. Багалій стверджував, що в Україні «не було й двох міст, де б сума магдебурзьких прав була однаковою», що пояснюється часом надання місту права на самоуправління та значенням самого міста. Наприклад, Київ протягом лише одного століття одержав права, які встановлювалися привілеєм короля Сигізмунда від 8 березня 1544 р. Про право керуватись у своїй діяльності як польським і литовським, так і українським звичаєвим правом. Про це йшлося у наданих Києву грамотах від 24 квітня 1545 р., 21 липня 1569 p., 4 липня 1576 р., 10 травня 1588 p., 17 квітня 1606 p., 28 березня 1615 p., 7 березня 1624 p., 30 квітня 1638 p., 27 березня 1645 р. та іншими. Такий порядок розвитку права в Україні за польсько-литовського панування пояснюється, перш за все, високим ступенем розвитку правової системи попередніх поколінь українського народу, його високим рівнем правосвідомості, а також тим, що в його основу було покладено звичаєве право народу. Звичайно, що мудрість законодавців взагалі проявляється в тому, щоб не йти в рішучий розрив з загальнонародним правом, а використовувати його еволюцію, ледве примітні модифікації в правотворчій діяльності. В тогочасних умовах посилення привілеїв землевласників, економічного, соціального, політичного і національного гноблення трудового народу такий шлях розвитку права нерідко нівелював суперечності, попереджав соціальні конфлікти, виступи, потрясіння і вибухи.

Посилення соціально-економічного, політико-право­вого та національно-релігійного пригноблення україн­ського народу мало одним із своїх наслідків виникнення в Середньому Подніпров’ї козацтва та його бойового центру — Запорізької Січі. Відомо, що як військово-політичне утворення, Запорізька Січ розвивалася на основі своєрідних традицій і звичаїв українського народу, що складалися особливо серед козаків протягом десятиліть. Запорізька Січ мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: 38 військових куренів і 5–8 територіальних паланок, а також оригінальну систему органів організації і управління, яке формувалося із трьох ступенів: військові начальники, військові чиновники, похідні та паланкові начальники. Вся військова старшина обиралася військовою радою на один рік кожного першого січня. На підставі тих же звичаїв і традицій чітко регламентувалися права і обов’язки старшин та військових начальників. Козацьке самоврядування, як і вся система органів військово-адміністративної влади мали можливість виконувати і забезпечувати такі внутрішні і зовнішні функції, які властиві та притаманні державі.

Як стверджують дослідники, тут фактично були сформовані витоки відродження україн­ської національної державності, що ґрунтувалися на принципах військової феодальної демократії. Отже, Запорізька Січ «являла собою християнсько-демократичну державу, яка постала на руїнах княжої». У Запорізькій Січі склалася своя правова і судова система, в основі якої лежало звичаєве козацьке право, норми якого утверджували ті суспільні відносини, що складалися серед козацтва, закріплювали їх внутрішню організацію і управління, встановлювали правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначали види злочинів і відповідних покарань. Це право Запорізької Січі визнавалося іноземними державами, а козаки всіляко захищали його, побоюючись, що писане право може обмежити козацькі вільності. Народно-визвольна війна 1648–1654 pp. дозволила сформувати найважливіший етап відродження національної державності в Україні. Практично нова держава визріла у надрах Запорізької Січі. Б. Хмельницький і його соратники, які на той час стояли на чолі процесу державного відродження, використали досвід організації і управління військово-адміністративної влади, традиції та звичаї запорізького козацтва та впровадили його в життя. Під час цієї війни в Україні було ліквідовано польську адміністрацію, створено національні органи публічної влади, сотенно-полковий територіальний поділ, введено свою податкову систему, що й визначило ознаки нової української державності. Формально вищим органом влади була військова рада. Реально влада на звільненій території належала генеральному урядові на чолі з гетьманом, якому передано широкі повноваження в галузі політичної, військової, фінансової та судової діяльності. В полках і сотнях влада належала відповідно полковим і сотенним урядам. Нижчою ланкою організації і управління були курінні отамани. В містах рада зосереджувалася в магістратах і ратушах. Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю. Роль публічної влади — рад, виборність всіх військово-адміністративних органів дає підстави стверджувати, що в Україні фактично сформувалася республіканська форма правління. Гетьманська республіка України була визнана іншими державами, а тому Україна мала можливість підтримувати дипломатичні відносини з Туреччиною, Молдавією, Угорщиною та іншими іноземними державами, оскільки вона виступала як рівноправний суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин.

У процесі відродження національної державності в Україні склалася своєрідна правова і судова система, в основу якої було покладено звичаєве право Запорізької Січі, і особливо ті його норми права, які в період визвольної вій­ни регулювали військово-адміністративну організацію і управління, права та обов’язки козацьких старшин, судочинство тощо. У другу частину правової і судової системи ввійшли нові джерела національного права — рішення військових рад, гетьманські універсали, що були актами вищої законодавчої і розпорядчої влади та обов’язковими щодо виконання для всього населення й державних установ України. Водночас, у правовій системі зберігалася частина «поперед­ніх прав» польсько-литовського походження, але лише в тій мірі, в якій вони не суперечили характеру нових відносин, що склалися на той час і захищали інтереси шляхти, козацьких старшин, відповідали потребам більшості українського народу. Наприклад, такі нормативно-правові акти як «Устава на волохи» 1557 р. — правовий інструмент посилення кріпацтва, «Ординація війська Запорізького» 1638 р., що обмежувала права козацтва, фактично припинили свою дію і чинність повністю. З іншого боку, «Литовський Статут» третьої редакції, який певною мірою був прогресивним актом частково, ще зберігав правову силу аж до початку 40-х років XIX ст. Повністю зберігали силу своїх норм положення про «Порядок прав цивільних» початку XVI ст., яким керувалися міські суди. Водночас, звичаєве право Запорізької Січі було доповнене правовими актами місцевої військово-адміністративної влади, оскільки воно вважалося народним правом і звичайно користувалося найбільшим авторитетом серед народу, охоронялося державою та народними звичаями, традиціями і навіть одержало своєрідну назву — «козацьке право» і надалі практично сформувало засади і стало основою права Гетьманщини. В історії права Гетьманщини особливого значення надавалось правовим актам, за допомогою яких юридично закріплювалося приєднання України до Росії. Серед них: рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 року про згоду Росії на те, щоб прийняти Б. Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями «під високу государеву руку», рішення Переяславської ради від 8/18 січня 1654 р. про згоду України приєднатися до Росії. Статті Б. Хмельницького про умови приєднання, які були розроблені генеральною старшиною в лютому — на початку березня 1654 p. Водночас, «Просительні статті» Б. Хмельницького 21 березня того ж року в двосторонніх переговорах були частково перероблені або відхилені урядом і отримали назву «Березневі статті».

Заключним актом юридичного закріплення приєднання України до Росії стала «Жалувана грамота царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому 27 березня 1654 p.». Названі акти визначили політико-правове становище України в складі російської держави. В Україні зберігалося все те, що склалося до моменту юридичного оформлення її входження до складу майбутньої імперії — збереження недоторканності суспільного ладу, попередній порядок організації державної влади і державного управління, правосуддя, судоустрою і судочинства. За козацтвом залишили «попередні права та привілеї». Крім того, за Україною зберігалося право зовнішніх зносин, але з Польщею і Туреччиною тільки з відома царя. Водночас, Україна мала платити данину у царську казну. На той час до складу Росії увійшла частина України — Лівобережжя і Київ з околицями. Інші українські землі юридично і фактично залишалися у складі сусідніх держав. Юридичний аналіз царської грамоти від 27 березня 1654 р. та інших актів, які були прийняті в цей період, дає підстави вважати, що Україна увійшла до складу Російської держави як власна самостійна автономна адміністративно-політична одиниця. Найбільш важливим наслідком, надбанням, здобутком шестирічної визвольної війни стало створення Української Республіки — Гетьманщини, а також те, що майже половина селянства стали вільними, а рівень феодальної експлуатації народу взагалі значно знизився. Правова система Гетьманщини визначалася грамотою від 27 березня 1654 р. так: «... и судитись им велели от своих старших по своим прежним правам, а наши царского величества бояря и воеводы в те их войсковые суды вступатись не будут». Але при цьому необхідно звернути увагу й на те, що грамота від 27 березня була «жалувана», встановлювала верховенство царської влади і царського закону, обмежувала суверенітет України, закріпила такі правові норми, що призвели в майбутньому до цілковитої ліквідації політичної автономії України і перетворення її в повністю залежну провінцію Російської імперії. При всій складності і суперечливості реального правового статусу України у складі Росії, правова система Гетьманщини проіснувала ще до 1840–1842 років. У цій правовій системі найбільшого значення мали статті Б. Хмельницького та договірні статті, підписані іншими гетьманами, нормативні акти гетьманської влади і Генеральної військової канцелярії.

Водночас, Гетьманські універсали,ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти мали обов’язкову силу й визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи господарства. До ліквідації політичної автономії нормативні акти царя діяли лише тоді, коли видавалися виключно для України. Більш широко російське законодавство застосовувалося і діяло в Слобідській Україні, а згодом такі норми права почали впроваджуватися і в південних районах, у так званій Новоросії. Водночас, на землях Правобережної України, що залишалася у складі Речі Посполитої, діяли і були чинними норми польського права, Магдебурзьке право, Литовський статут, норми українського звичаєвого права. Звичайно, що значною мірою чимало нормативних актів на той час були застарілі, а нерідко й взагалі суперечили один одному, дублювали окремі правові норми, положення тощо. Але тут було головне, що фактично правова система Гетьманщини зовсім не лише не співпадала, а іноді й взагалі суперечила правовій системі Росії, її імперським домаганням. Все сказане, ­разом із прагненням старшинсько-шляхетської верхівки урівнятися в правах з російським дворянством, стало реальною причиною необхідності вдосконалення правової системи Гетьманщини, яка здійснилася шляхом кодифікації права України. А тому, фактично у XVIII ст., за ініціативи старшинської верхівки та шляхти було проведено три суттєві кодифікації україн­ського права. Практично всі вони переслідували мету — розширити і закріпити права правлячих станів та відновити автономію України. Відомо, що перша кодифікація почалася у 1728 р. і закінчилася у 1743 р. створенням фахового правового збірника норм права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей проект розроблявся спеціальною комісією на чолі з генеральним суддею І. Борозною, а після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом. Цей правовий акт був створений на підставі аналізу і узагальнення різних джерел «попередніх прав», які діяли і були чинними в Україні до часу роботи кодифікаційної комісії. Збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ», мав чітку структуру і значний обсяг. Він складався з 30 глав, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього було додано окрему спеціальну «інструкцію кодифікаційній комісії» — «Степенний малоросійського звання порядок після гетьмана», тобто своєрідний «Табель про ранги» Гетьманщини та окремі довідники по тексту збірника. Крім того, старшинсько-шляхетська верхівка юридично і фактично добилася включення в збірник норм, що захищали її привілеї, право власності тощо, а також ті, що обґрунтовували право на самовизначення України. Останнє призвело до тривалого майже двадцятилітнього розгляду цього правового акту імперськими чиновниками, і сліди цього аналізу губляться десь в царських урядових установах. Цінність збірника правових норм «Права, за якими судиться малоросійський народ» полягає в тому, що норми права, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. Звичайно, слід зазначити і той факт, що соціальне замовлення землевласників Гетьманщини найбільш повно було виконано тільки під час другої офіційної кодифікації 1750–1758 pp., коли за дорученням гетьмана К. Розумовського кандидат у члени генерального військового суду Ф. Чуйкевич розробив проект збірника правових норм із судоустрою і судочинства під назвою «Суд і розправа у правах малоросійських».

На підставі численних нормативних актів, що історично діяли і були чинними в Україні, Ф. Чуйкевич доводить необхідність відновлення діяльності станових судів (земського, градського і підкоморського), які були розгромлені ще за часів народно-визвольної війни. І головне, що в Україні діяла «із старина давнина», як спосіб набування права власності на землю. «Займанщина, — твердить Ф. Чуйкевич, — була старинним і давнім правом», для визнання якого не потрібно ні особливих привілеїв, ні інших письмових доказів. В такому порядку, як це обґрунтував правовими нормами Ф. Чуйкевич, у 1760 р. було створено вищий апеляційний суд, а в 1763 р. — повітові земський і підкоморський суди, за допомогою яких козацькі старшини, що володіли ранговими землями і маєтками, юридично ствердили в своїх руках право власності і відкрили шлях для остаточного закріпачення селян. В історії права України збереглися дві дуже близькі за формою і зовсім протилежні за змістом правові пам’ятки. Це «Екстракт малоросійських прав», розроблений за дорученням правителя Малої Росії П. О. Рум’янцева секретарем Малоросійської колегії О. О. Безбородьком у 1767 р., та «Екстракт із указів, інструкцій та установ ... Сенату» Росії 1786 р. «Екстракт ...» О. О. Безбородька був підготовлений для загальноімперської кодифікаційної комісії Катерини II. Він прагнув в даному правовому документі юридично обґрунтовувати прохання частини старшин і шляхти «все повернути в первісне становище», все «підтвердити попереднє», тобто обґрунтувати відновлення автономії України. Звичайно, що «Екстракт малоросійських прав» 1767 р. змістовніший, добре систематизований. Він складається із вступу і 16 розділів. Норми права в цьому документі викладені чітко, в залежності від предмету їх регулювання, в хронологічній послідовності. Про цінність збірника О. Безбородька можна судити за наз­вами його розділів, наприклад, 1-й — Про головне правління в малій Росії, 2-й — Про суди, 3-й — Про права, 4-й — про порядок ведення справ, 5-й — Про маєтки державні, 6-й — Про прибутки державні, 9-й — Про міста, 10-й — Про шляхти, переваги і маєтки її, 11-й — Про духовенство, перевагах і маєтках його, 12-й — Про козаків, вільності і маєтків їх, 15-й — Про простий народ та інші.

Крім того, до розділів було прикладено­ копії найважливіших нормативних актів. Завершується збірник «Відомості про чини» — своєрідно — «Табелем про ранги» Гетьманщини. Отже, «Екстракт малоросійських прав» — це збірник норм державного, адміністративного і судового права України. Оскільки ідея відновлення автономії України ­суперечила колонізаторській політиці самодержавства, проект О. Безбородька був переданий на збереження до секретного архіву Державної ради імперії. «Екстракт із указів, інструкцій та установ» 1786 р. був розроблений в сенаті і цілком відповідав вимогам та імперським амбіціям самодержавного уряду. Так, зокрема, в постанові Катерини II генерал-прокурору О. О. Вяземському чітко було вказано, що Малу Росію, українців «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли... Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникла». Крім того, в листопаді 1764 р. імператриця у таємній постанові малоросійському генерал-губернатору П. О. Рум’янцеву однозначно вказує, як краще це зробити: «... не завжди треба діяти силою довіреної вам влади, а більш різноманітними засобами ласки і поблажливості, таким чином, залежно від справи, часу і людини уміло треба викручуватись. До цього треба додати, що в таких випадках треба мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст…». Після остаточної ліквідації і втрати залишків реальної політичної автономії та введення губернського адміністративного поділу в Гетьманщині Сенат розробив і ввів у дію так званий Збірник права для українських земель. Для цього із архіву підняли «Екстракт ...» О. Безбородька, вилучили з нього всі норми права, що нагадували про політичну автономію України та доповнили сенатський збірник відповідними правовими нормами, взятими із імперського «Установлення про губернії» 1775 р. та інших актів останнього періоду. Сенатський «Екстракт...» був затверджений, надрукований і розісланий органом місцевої влади України для практичного застосування чиновниками місцевого управління, якраз тим, що мали «і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Так, фактично, Гетьманщина припинила своє існування і Україна була перетворена в провінцію Російської імперії. Звичайно, здійснити це миттєво не вдалося, а тому нищення автономії права Гетьманщини тривало ще більше як півстоліття.

Історично склалося так, що у кінці XVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої українські землі опинилися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської, що позначилось як на долі українського народу, так і на історіографії розвитку права України. У останньому десятилітті XVIII ст. ліквідовані Катериною II і від­новлені Павлом І «попередні права в галузі судоустрою і судо­чинства» в Україні застаріли, а тому вже не відповідали її колоніальному становищу у Російській імперії та новим умовам соціально-економічного розвитку суспільства. Спроби реформування права України і всієї імперії ще мали місце в першій половині XIX ст. Але вони фактично розбилися об імперську політику Олександра І та Миколи І, які правили країною «за зразком і правилами бабусі Катерини», суворо пильнуючи за тим, щоб не лише буква, але й дух її законодавства не змінювалися. А тому, звичайно, що кодифікатори першої половини XIX ст. не могли не торкатися автономних інститутів права України. Так, наприклад, одна із експедицій імперської кодифікаційної комісії 1804 р. на чолі з Ф. І. Давидовичем у 1807 р. розробила «Зібрання малоросійських прав». По суті це був своє­рідний проект цивільного кодексу на території колишньої Гетьманщини.

Цей документ був підготовлений на основі джерел «попередніх прав» України і складався із трьох частин, в яких були сформульовані такі правові норми: 1) стосовно осіб (правоздатність, дієздатність, сімейні ­взаємовідносини, спадщина); 2) стосовно речей (володіння, користування, розпоряджання); 3) стосовно дій (зобов’язання із договорів, заподіяння шкоди, сервітути). У цій царині працювала ще одна із експедицій імперської кодифікаційної комісії, яка на чолі з О. Р. Повстанським проводила аналогічну роботу з правовими нормами правобережних губерній, але вона практично не встигла її завершити і довести до логічного кінця. Водночас, самодержавство відкинуло всі розроблені проекти збірників права для українських земель. Царь Олександр І наказав комісії повернутися до Третього Литовського статуту. А тому було взято за основу його польську редакцію 1786 p., яку було перекладено на російську мову, дещо виправлено і введено в дію в Україні з 1811 р. Таким правовим порядком царизм фактично зберігав феодально-кріпосницькі підвалини права в Україні. Звичайно, що великі надії на удосконалення українського права покладалися на імперську кодифікаційну комісію 1826 р. Так, за дорученням цієї комісії група юристів на чолі з деканом юридичного факультету Київського університету Св. Володимира Г. М. Даниловичем розробила проект «Зводу місцевих законів західних губерній» зокрема й для України. Цей збірник у 1837 р. був схвалений кодифікаційною комісією, Сенатом, Державною радою та імператором Миколою І. Але цілком зрозуміло, що він не був введений у дію через попередні причини, а головне — через уніфікації імперського права та реакційні позиції самодержавства щодо українських земель. Цінність «Зводу місцевих законів західних губерній» полягає в тому, що він давав змогу визначити основні риси матеріального і процесуального права, що діяло ще до того часу в Україні, а також в тому, що він став фактично основою перегляду «Зводу законів Російської імперії». У квітні 1842 р. проф. Г. М. Данилович прочитав фундамен­тальну доповідь на засіданні Державної ради за темою: «Огляд історичних відомостей про Звід місцевих законів для західних губерній». Державна рада схвалила низку висунутих ним пропозицій щодо права України, зокрема, запропонувала: а) внести­ у «Звід законів Російської імперії» окремим розділом місцеві правові норми як специфічні для Чернігівської та Полтавської губерній; б) включити в той же Звід більше 80 правових норм українського походження як такі, що можуть бути використані на території всієї імперії (по формі — «Думка Державної Ради від 15 квітня 1842 р.»). Всі ці рішення стали настільки важливими для всієї системи імперського права, що була проведена спеціальна нова редакція всіх 15 томів «Зводу законів Російської імперії» та здійснено їх друге видання у 1842 р. У процесі становлення і формування єдиної правової системи Російської імперії у 1840 р. на Україну було поширено дію правових норм «Зводу законів Російської імперії» першої, а у 1842 р. — другої редакції того ж Зводу законів.

В період ­ 1824–1835 pp. було скасовано дію джерел Магдебурзького права і запроваджено в містах управління і судочинство згідно з імперською «Жалованою грамотою містам» 1875 р. Таким чином, у першій половині XIX ст. було покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини. Тому в цей час Україна була фактично і юридично позбавлена будь-яких ознак національної державності та власного самобутнього українського права. Буржуазні реформи, які проводились у 60–70-х роках XIX ст. в Україні, здійснювалися на основі чинного імперського законодавства. А тому особливості переважної більшості здійснюваних реформ були незначними, оскільки стосувалися лише зовнішньої форми, а не її реального змісту. Тільки інвентарна реформа 1847–1848 pp., селянська реформа 1861 р. та столипінське аграрне законодавство початку XX ст. за своїми наслідками зберігали окремі відмінності у формуванні права власності на землю та у правовому становищі селянства. На розвитку права Галичини, Північної Буковини і Закарпаття позначилося їх перебування у складі Австро-Угорської імперії. Уже в 1753 р. у Австрії було створено спеціальну комісію, яка мала вжити заходів до уніфікації права імперії, ліквідувати його партикуляризм, розробити єдині для імперії кодекси з окремих галузей права.

До затвердження нових кодексів у Галичині і Буковині діяли звичаєве право та джерела польського права. Цивільний кодекс Австро-Угорщини названий Терезіанським, за ім’ям імператриці Марії Терезії, складався із вступу і трьох частин. Вступ був присвячений загальним положенням, частина перша — особистим правам, сімейному і опікунському праву; друга — майновим правам, а третя частина містила спільні постанови, що стосувалися особистих і майнових прав. Цей кодекс був юридично затверджений і в 1787 р. уже був введений у дію на території Галичини для набуття необхідного практичного досвіду, а після декількох доопрацювань — з 1 січня 1812 р. набув чинності на території всієї імперії. З доповненнями і змінами він діяв у Галичині ще після її включення до складу Польщі, практично аж до 1933 р. Поряд з Цивільним кодексом на теренах Буковини і Галичини з 1885 р. діяв Кодекс вексельного права. Майже одночасно з Цивільним кодексом був розроблений і Цивільно-процесуальний кодекс, який з 1796 р. почав діяти в Західній, а з 1807 р. і у Східній Галичині. З кінця XVII ст. спочатку в Галичині, а потім і в усій імперії почав діяти Кримінальний кодекс 1787 p., а з 1788 р. — Статут кримінального судочинства. Даний Карний кодекс передбачав важкі покарання, як до смерті і через повішення, а Процесуальний мав інквізиційний характер процесу, без участі захисників. Вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше 24 годин після їх винесення. Це були так звані «наглі суди». Після революції 1848 р. було ліквідовано кріпацтво, а 1850 р. для Галичини була прийнята Крайова конституція. Згодом ця конституція, як і Конституція Буковини були відмінені і в Австрії відновлено абсолютизм. У 1849 р. суд відділили від законодавчої і виконавчої влади, через рік — заснували державну прокуратуру, а з 1855 р. — посилили адвокатуру, ввели в дію нові редакції кодексів. У роки Першої світової війни на території Галичини, крім загальних судів діяли ще й військово-польові, а також каральні загони жандармів. У складі Австро-Угорської імперії в судовій системі на теренах українських земель норми звичаєвого права застосовувалися надзвичайно рідко.

Революції 1917 р. поклали початок новому етапові відродження державності, національної самосвідомості, сприяли формуванню права українського народу. Після того, як у лютому 1917 р. перемогла буржуазно-демократична революція, самодержавство було ­ліквідовано.

Але влада перейшла до Тимчасового уряду, мета і завдання якого не відображали прагнень широких верств народних мас. Цей уряд практично не вирішував гострих соціальних та національних питань, а тому будь-що прагнув оберігати «єдиную и неделимую Россию». На околицях колишньої імперії з новою силою розгорнувся національно-визвольний рух, росла національна свідомість і організованість народної спільноти. Фактично, після падіння царизму в 1917 р. Тимчасовий уряд не визнав політичної автономії України, а тому на формування окремої правової системи на її території згоди не давав. Тому 4(17) березня 1917 р. відбувся з’їзд представників революційних партій, громадських рухів, установ і товариств, на якому було створено Центральну Раду — Всеукраїнський координаційний центр. Центральна Рада обрала головою відомого вченого та громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського. Уже 17–21 квітня вона сформувала Всеукраїнський національний конгрес, який переобрав Центральну Раду, яка створила свій виконавчий орган — Комітет. Згодом він одержав назву Мала Рада, а потім — Генеральний Секретаріат. Так було започатковано відродження української національної державності та розпочато формування права українського народу. Центральна Рада своєю діяльністю фактично закладала юридичні основи національної системи права. При цьому найбільше юридичне значення в державному будівництві мали її перші чотири універсали. Продовжуючи великодержавну політику самодержавства, Тимчасовий уряд звичайно не погоджувався на вимогу Центральної Ради про національно-територіальну автономію України. Він визнав Генеральний Секретаріат своїм «­крайовим органом», але лише в п’яти із дев’яти її губерній. У відповідь на таку позицію Тимчасового уряду Центральна Рада 10(23) червня прийняла Перший універсал, яким ­заявила:

«Не ­відділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай український народ на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори». Центральна Рада закликала населення до самочинного революційного будівництва національної державності — губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Паралельно діяла влада комісарів Тимчасового уряду. Виникало своєрідне двовладдя в Україні. Другим універсалом 3(16) липня Центральна Рада і Генеральний Секретаріат були поповнені представниками національних меншин, і таким чином Центральна Рада була перетворена в парламент України. Таким чином, нову правову базу взаємовідносин з Тимчасовим урядом було оформлено в Статуті Вищого управління України, ухваленого 16(29) липня Малою радою. Але Тимчасовий уряд 4(17) серпня видав «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату», яким Центральна Рада була позбавлена законодавчих прав. Центральна Рада України не визнала влади більшовицького­ уряду на чолі з В. Леніним, розгромила спробу державного пере­вороту у Києві і почала організацію своєї влади по всій ­території України, до складу якої 13(26) листопада вирішила включити всі етнічні українські землі.

У зв’язку з цим Центральна Рада своїм Третім універсалом 7(20) листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР), «... не пориваючи федеративних зв’язків з Росією». Третім універсалом Центральна Рада проголосила такі засади державно-правового будівництва України: 1) конфіскація поміщицького удільного, монастирського землеволодіння і передача земель у руки трудового народу без викупу, 2) відновлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом; 3) негайний початок переговорів та укладення миру між воюючими сторонами; 4) оголошення повної амністії за політичні виступи і ліквідація смертної кари як міри покарання; 5) закріплення і розширення прав місцевого самоврядування; 6) забезпечення за населенням всіх прав, свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи і житла, рівноправності усіх мов; 7) визначення за усіма народами, які населяють Україну, «національно-персональної автономії» тощо. 11–12(24–25) грудня 1917 р. у Харкові відбулася важлива історична політична подія: Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив створення в Україні ще однієї держави — Республіки Рад. Він заявив про взяття влади до своїх рук, оголосив Центральну Раду поза законом та передав владу на місцях радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Обраний на цьому з’їзді Центральний Виконавчий Комітет сформував перший радянський уряд — Народний Секретаріат. Сесія ЦВК Рад України 13–17(26–30) грудня скасувала дію законів Центральної Ради, схвалила декрети і постанови Другого Всеросійського з’їзду Рад. Вони вступали в силу після їх публікації у «Віснику УНР», що видавався ВУЦВК. Було створено Центральний Військово-революційний комітет, який очолив збройну боротьбу проти Центральної Ради. За таких умов 9(22) січня 1918 р. Центральна Рада прий­няла Четвертий універсал, яким проголосила самостійність і незалежність України. «Віднині, — було вказано в універсалі, — Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою українського народу». Четвертий універсал став реальною легальною правовою основою подальшої розбудови нової національної держави українського народу, внутрішньої та зовнішньої політики Української Народної Республіки.

Центральна Рада, а потім і Мала Рада прийняли низку нормативних акті зокрема, про Раду Міністрів, про грошову систему, про державний герб, про громадянство та новий адміністративнотериторіальний поділ Украї­ни «на землі» та інші. Проголошення незалежної Української Народної Республіки було надзвичайно вагомим рішенням і звичайно, що стало помітним у міжнародних відносинах. А тому Німеччина, Австро­Угорщина, Болгарія і Туреччина терміново уклали з Україною мирну угоду уже 14(27) січня 1918 p. Крім того, визнали суверенну українську державу такі могутні держави, як Великобританія, Франція, Сполучені Штати Америки, Японія, Китай, Фінляндія, Польща, Румунія, а пізніше — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан та інші країни світу. Для утримання влади, Центральна Рада просила військової допомоги у Німеччини та Австро-Угорщини. Але революція переросла в громадянську війну, яка ускладнювалася втручанням зовнішніх сил — Німеччини і держав Антанти із Заходу та Радянської Росії — зі Сходу. Остання сесія Центральної Ради відбулася 29 квітня 1918 р. На ній було схвалено Конституцію УНР, а М. Грушевського обрано президентом. Того ж дня на з’їзді земельних власників в Україні був вчинений державний переворот. При підтримці німецького командування генерала П. Скоропадського було проголошено гетьманом України. Він відразу видав «Грамоту до всього українського народу». Українська Народна Республіка як наз­ва національної держави була замінена назвою — «Українська держава». Правову основу нової форми державності складали «Закони про тимчасовий державний устрій України», які були оголошені 29 квітня 1918 р. Згідно з положенням нового закону гетьману належала законодавча і виконавча влада, тільки контроль над судами покладався на Генеральний суд. Всі закони Центральної Ради скасовувалися. Державний устрій відтворював систему, що існу­вала за царату, правова система фактично нагадувала старі дореволюційні порядки. Гетьман П. Скоропадський не користувався підтримкою народних мас. Скориставшись зміною політичних обставин у зв’язку з революцією в Німеччині та Австро-Угорщині, опозиційний Український Національний Союз (УНС) 13 листопада 1918 р. створив Директорію на чолі з В. Винниченком, яка практично змусила П. Скоропадського зректися влади, а тому влада 14 грудня перейшла до Директорії. 19 грудня 1918 р. влада знову урочисто повернулася до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Політична ситуація у Європі склалася так, що наприкінці жовтня 1918 р. перестала існувати Австро-Угорська імперія. Представницька Громадянська національна рада українських земель 13 листопада проголосила утворення земель Галичини і Буковини у складі Західноукраїнської Народної Республіки. Законом від 4 січня 1919 р. було передбачено закріплення її народно-демократичного державного апарату. Правова система Західноукраїнської Народної Республіки визначалася законом від 21 листопада 1918 р. Судові функції здійснювали повітові окружні суди та Вищий суд. Оскільки своїх законів було ще мало, а кодексів не було взагалі, то згідно із законом від 16 листопада того ж року залишилось чинним «попереднє, австрійське законодавство, яке в принципі не суперечило інтересам і цілям нової держави». Першого грудня 1918 р. уряд ЗУНР заключив Договір про об’єднання з Українською Народною Республікою. 3 січня 1919 р. цей договір був затверджений Національною Радою, а 22 січня у Києві — Трудовим конгресом. Таким чином, відбувся так званий Акт злуки — об’єднання Західних і Східних земель України в єдину соборну державу українського народу. ЗУНР дістала назву «Західні області Української Народної Республіки». Громадянська війна, як відомо, завершилась поразкою народно-демократичної державності й перемогою Української Соціалістичної Радянської Республіки, правову основу якої закріпила Конституція УРСР 1919 р.

Правова система Радянської України почала складатися ще з дня її проголошення, фактично з дня роботи першого Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Основи права були закріплені Конститу­цією УРСР 1919 р. Із запровадженням нової економічної політики та будівництва радянської державності виникла потреба впорядкування правової системи, починаючи від аналізу чинних правових актів та створення нових правових норм і закінчуючи проведенням цілої системи кодифікаційних робіт і розробкою та затвердженням кодексів по окремих галузях права, які разом з Конституцією утворювали радянську правову систему. Таким чином, час, коли ще допускалася дія технічних правових норм попередніх урядів, відійшов у історію.

Головну роль у ствердженні й розвитку радянської правової системи відігравали кодифікаційні роботи в новаторські 20-ті роки. Кодифікаційні роботи розпочалися в 1921 р. і були зосереджені у ВЦВК, уряді, народному комісаріаті юстиції. До цієї роботи залучалися й інші наркомати, особливо ті, які згідно з договором 1920 р. вважалися об’єднаними з аналогічними наркоматами Радянської Росії. Комуністичні партійні осередки контролювали цей процес. Наприклад, за наполяганням В. І. Леніна кодифікаційні роботи почалися із створення і введення у дію «Декларації основних приватних майнових прав, які визнаються в УРСР» 1922 р. Тобто на його пропозицію приватно-підприємницька діяльність обмежувалась на користь соціального укладу, який потрібно було стверджувати, забезпечивши йому командні висоти в економіці. Крім згаданої Декларації, були розроблені і введені в дію такі кодекси: Кодекс законів про працю, Земельний кодекс, Кодекс законів про народну освіту, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс /всі 1922 p./, Цивільний кодекс та Закони про ліси /1923 p./, Цивільно-процесуальний ко­декс /1924 p./, Виправно-трудовий кодекс /1925 p./, Кодекс законів про сім’ю і шлюб /1926 p./, Адміністративний кодекс /1927 p./. Цікаво, що в СРСР тільки Україна мала Адміністративний кодекс. Окремі кодекси України відображали історичні особливості національного суспільного розвитку. Наприклад, Цивільний кодекс УРСР допускав право власності громадянина на три житлові будинки, тоді як аналогічної назви кодекс РСФРР дозволяв своїм громадянам мати на правах власності лише один будинок. Але, із входженням України до складу СРСР в наступні роки, особливо в умовах утвердження адміністративно-командної системи централізованого управління, національні моменти в розвитку права вже не враховувались. В найбільш складних і гострих відносинах, особливо політичних, ніяких компромісів у праві взагалі не допускалося.

Процес розвитку права України в умовах ствердження диктатури Комуністичної партії та культу особи характеризувався згортанням національного права. Протягом десятиліть кодекси України змінювалися в залежності від розвитку загальносоюзного законодавства. Наприклад, у зв’язку з прийняттям «Основ законодавства Союзу РСР про судочинство» 1924 р., «Положень про політичні злочини» і «Положень про військові злочини» 1927 p., законів «Про соціалістичну законність», «Про відповідальність за розкрадання державної, кооперативної та особистої власності» 1932 р. створювалися нові редакції відповідних кодексів України. Те ж саме мало місце з надзвичайним законодавством СРСР 1934, 1937, 1938, 1939 pp. та відповідно із законодавством, яке було чинним у роки Другої світової війни. В умовах, коли політика ствердилась над правом, розроб­лялися волюнтаристські теорії права, створювались установки про загострення класової боротьби, про допуск надзвичайних методів боротьби з класовими противниками, отже своїм наслідком мали масові порушення й так недосконалого чинного законодавства. Це все призвело до того, що в цей час почали здійснюватися судові і позасудові репресії, масовий тероризм проти трудового народу. Для того, щоб зрозуміти стан розвитку законодавства і правопорядку в Україні, досить згадати розправу над членами надуманої Спілки визволення України та Спілки української молоді в 1930 p., масовий терор проти українського селянства під час суцільної колективізації, розгром КПЗУ та масове виселення сотень тисяч українців із західних областей у східні райони СРСР як до початку Вітчизняної війни 1941–1945 pp., так і після її закінчення. Ще чекає свого правового підтвердження і юридичної експертної оцінки наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 р. по НКВД СРСР та Народному комісаріату оборони СРСР, що передбачав депортацію у східні райони СРСР українців, які залишилися на тимчасово окупованій території під час Другої світової війни.

Уперші повоєнні роки в Україні було припинено дію надзвичайного союзного і республіканського законодавства, що приймалося лише на час війни. Тому були прийняті заходи, спрямовані на відтворення правових порядків, формально встановлених ще на основі Конституції УРСР 1937 р. Новий напрямок і форми розвитку права України визначали наслідки тривалої науково-практичної дискусії в 50-х роках. Перемогла ідея зберегти існуючі загальносоюзні кодекси, доповнити правову систему новими Основами законодавства СРСР і союзних республік, у відповідності до яких розробити нові кодекси України.

Починаючи з кінця 50-х років було прийнято близько двох десятків основ союзно-республіканського законодавства. Серед них у галузях права такі: кримінального /1958 p./, кримінального судочинства/1958 p./, про судоустрій /1958 p./, цивільного /1961 p./, цивільного судочинства /1961 р./, про шлюб і сім’ю /1968 p./, земельного /1966 p./, виправно-трудового, водного, про охорону здоров’я /всі 1969 р./, про працю /1970 р./, про надра /1975 р./, про ліси /1977 р./, про охорону атмосферного повітря /1980 р./ та про адміністративні правопорушення /1980 p./. Крім того, було прийнято багато інших важливих нормативних актів СРСР, що вимагали внесення істотних змін у правову систему України. На підставі прийнятого і введеного в дію законодавства в 60–70-х роках проводилася друга загальна кодифікація права України, що мала своїм наслідком створення нових кодексів республіки, які в кінці 70-х — початку 80-х років були приведені у відповідність до нових положень Конституції СРСР 1977 р. та Конституції республіки УРСР 1978 р. Фактично на заключному етапі кодифікації права було створено комплексне «Систематичне зібрання діючого законодавства УРСР» в 26 томах /1975–1983 рр./ із щорічними однотомними додатками. Таким чином, завершилася кодифікація чинного законодавства створенням «Зводу законів УРСР», перший том якого було опубліковано в 1962 р.

Важко переоцінити значення викриття культу особи Й. Сталіна та розкриття негативних наслідків його злодіянь. Перш за все, слід нагадати про скасування надзвичайного законодавства 30-х років, яке було правовою основою волюнта­ризму, масового терору та розправи з інакомислячими. По-друге, був здійснений перегляд відомостей, що становлять державну і військову таємницю, частково відому від засекреченої діяльності карних органів, вищих органів державної влади та державного управління. Насамкінець, що здається надзвичайно важливим і головним, здійснено реабілітацію цілих народів та безневинно покараних, знищених мільйонів окремих осіб. У післявоєнний період у зв’язку з реформаторською діяльністю М. Хрущова, Л. Брежнєва та М. Горбачова бурхливо розвивалося поточне законодавство. Поворот внутрішньої і зов­нішньої політики реформаторською діяльністю М. Горбачова частково був підготовлений і почав здійснюватися уже частково у попередні, до 1985 p., періоди життя країни. Зрозуміло, що всі реформи, які здійснювалися в цей період мали законодавче закріплення. Але чіткої програми перебудови всіх сторін життя суспільства в державі не було. Тому перебудова структури держави не була логічно доведена до головного в демократії — розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Звідси виникла загальна криза, яка поширилась і на чинне законодавство. Розвиток правової системи пішов хаотичним шляхом, безсистемно, що призвело до нових порушень норм права, законів, зростання злочинності та неспроможності держави подолати негативні тенденції, ризики і загрози, які виникли в цей період.

Cучасний етап відродження національного права України відноситься до перших порівняно вільних виборів місцевих Рад і Верховної Ради, що відбулися в березні 1990 р. Таким чином, був сформований новий парламент, який став перебирати в свої руки всю повноту економічної та політичної влади і ствердився як єдиний законодавчий орган УРСР.

Демократичний блок громадських організацій одержав близько чверті /із 450/ мандатів у Верховній Раді і 16 липня 1990 р. здобув визначну перемогу в парламенті. За його ініціативи Верховна Рада прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», якою було проголошено державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. «Народ України, — декларує цей правовий акт, — є єдиним джерелом державної влади в республіці. Державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконав­чу і судову. Від імені народу може виступати тільки парламент. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом. Держава України визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Декларація, — підкреслюється в заключній частині акту, — є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод». Декларація від 16 липня 1990 р. є підставою для розвитку поточного законодавства і формування нової правової системи України. Спроба державного перевороту 18–21 серпня 1991 р. прискорила розпад СРСР, але це не вплинуло на зміну прийнятого курсу демократичних перетворень в Україні. «Як і раніше, — заявив по українському телебаченню 19 серпня 1991 р. майбутній президент України Л. Кравчук, — ми повинні йти шляхом демократії, законності і правопорядку, дотримання конституційних норм». Виражаючи волю народу, Верховна Рада республіки 24 серпня 1991 p., прийняла «Акт проголошення незалежності України». В ньому, зокрема, вказано: «... — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, — виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародними документами, — реалізуючи “Декларацію про державний суверенітет України”, Верховна Рада проголосила незалежність України та створення самостійної україн­ської держави — Україна, територія є неподільною і недоторканою. Віднині. — заключав Акт, — на території України мають чинність виключно Конституція і закони України». У нових умовах перебудови економіки країни, створюючи нову незалежну національну державу, Верховна Рада України проводила широкомасштабну, законодавчу діяльність, більш чітко визначила правову систему нового суспільства. В цій роботі важливе значення мав закон «Про правонаступництво України», прийнятий 12 вересня 1991 р. До прийняття нової Конституції України, визначається в ньому, що на її території діє Конституція /Основний Закон/ УРСР. Закони УРСР та інші акти, прийняті Верховною Радою УРСР, ­діють на території України, оскільки вони не суперечать законам, прийня­тим після проголошення незалежності України. Україна підтвердила свої обов’язки по міжнародних договорах СРСР, якщо вони не суперечать Конституції України та ін тересам республіки.

Незалежна Україна не бере на себе відповідальність по кредитних договорах та угодах СРСР, які були укладені після 1 липня 1991 р. без її згоди. Щодо законодавства СРСР Верховна Рада України Постановою від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» постановила, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства СРСР з питань, котрі не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Таким чином, в цей час формувалися зримі новітні основ­ні риси сучасної національної правової системи України. Вона сьогодні продовжує творитися далі. Добре, що Верховна Рада України у цей час бере під свою юрисдикцію все, що належить суверенній державі, починаючи від її кордонів, армії, творить закони про землю, підприємницьку діяльність, права людини і оточуюче її середовище. Звичайно, що процес законотворчості вимагає більш чіткої, продуманої роботи. Тому Верховна Рада України створює закони з важливих, але не зав­жди першочергових проблем перебудови життя суспільства і творення правової держави України. Нова епоха XXІ століття вимагає нових підходів і високої якості правотворчості, прийняття таких законів, які повинні стверджувати і забезпечувати верховенство права, справедливість, законність та інші ідеали нових поколінь українського народу. Таким чином, на цьому етапі українського державотворення початок було зроблено правильний, ефективний і дієвий.

Аналіз сучасної правової системи чинного законодавства і стану розвитку державотворчих процесів в Україні за роки незалежності (1991–2011 рр., а це майже 20 років) свідчить про те, що в країні розпочався процес формування конституційно-правових засад і механізмів розбудови соціальної, правової держави. Серед найбільш знач­них досягнень і здобутків у цій сфері державотворчої діяльності є:

- відродження ліберально-демократичної традиції конституціоналізму (ст. 1–68 Конституції України);
- закладення основ парламентаризму (ст. 75–101 Конституції України);
- реалізація принципу розподілу влади (ст. 6 Конституції України);
- процес реформування судової системи (ст. 124–131 Конституції України);
- здійснення трансформації національної системи законодавства;
- формування позитивних тенденцій в оцінці прав і свобод людини та в їх захисті;
- реформування (хоча із великими недоліками та проблемами) виборчого законодавства;
- утворення Конституційного Суду, вищої ради юстиції, закладення правових основ і механізмів з питань національної безпеки, діяльності органів судочинства, правоохоронних органів, збройних сил та захисту державних кордонів;

- повільно, але формуються основи для функціонування громадських організацій, рухів, телебачення, недержавних служб безпеки, як основних елементів громадянського суспільства. Звичайно, що перелік зробленого можна було продовжити і далі, але головне сьогодні — закріпити даний процес, розвинути та удосконалити концепції, доктрини, ідеї, закони, інші інститути та забезпечити реальні механізми формування правової держави. Сьогодні всі повинні зрозуміти, що правову державу не можна побудувати, обмежившись лише прийняттям законів. Основні питання побудови правової держави в Україні зводяться до того, що в умовах плюралізму думок, ідеологій, зміни еліт і влади — сенс і зміст ідеї правової держави можуть кардинально розходитись, і навіть по-різному бути інтерпретовані, але це звичайно не сприяє гармонійному розвитку держави. Тому тут слід сприяти гармонійному розвитку державності в Україні. Водночас, незмінним залишається основне — українська правова держава, не дивлячись на її специфічні особливості, залишається державою. А це означає, що:
- вона не ототожнюється із суспільством та іншою системою спеціально-політичних організацій;
- крім власних, специфічних рис вона володіє загально-родовими ознаками;
- вона наділена публічною владою, і є офіційним представником всіх прошарків суспільства;
- вона має специфічний апарат управління і примусу;
- вона, на відміну від недержавних організацій, володіє системою юридичних заходів;
- вона володіє суверенітетом, що проявляється у її верховенстві по відношенню до всіх інших недержавних організацій та до всіх громадян.
Перераховані вище ознаки і риси є загальними для будь-якої держави, а що є характерним саме для соціальної, правової держави. Серед таких характеризуючих ціннісних параметрів і орієнтирів найбільш значимими, на наш погляд, залишаються:
- право як міра рівності, справедливості і свободи, що панує в усіх сферах суспільства;
- закон діє не тільки для громадянина, а й для всіх чиновників, державних службовців, органів і установ державної влади та місцевого самоврядування, а також держави в цілому;
- державна влада функціонує на засадах Конституції України і здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову та реалізується на основі функціонування «Системи стримувань і противаг» між ними;
- права, свободи та інтереси особи є непорушними, а держава гарантує їх реалізацію та забезпечує охорону і захист особи;
- існує взаємна відповідальність держави і особи;
- організований ефективний контроль за додержанням чинних правових норм (законів, указів, постанов, інструкцій, наказів тощо);
- високоефективна діяльність органів правопорядку і судових органів у забезпеченні законності, гарантуванні захисту прав і свобод людини;
- вирішення конфліктних ситуацій та спірних, дискусійних питань тільки в судових інстанціях, оскільки правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, тощо. Водночас, подальша розбудова правової держави в Україні повинна продовжувати здійснюватися шляхом трансформації сформованих і в більшості формальних ознак, тобто реалізуватися в фундаментальних світоглядних державотворчих принципах. Серед найбільш значимих і актуальних напрямків такої перспективи залишаються: Формування громадянського суспільства як фундаменту правової держави. Саме громадянське суспільство спроможне забезпечити вільний та всебічний розвиток особистості, функціонування громадських інститутів, вільного доступу до інформації, виборів, опозиції, багатопартійності та інших. Фундаментальні дослідження вчених юристів свідчать, що протистояти криміналізованому, корумпованому в цілому суспільству, процесам узурпації влади, протистоянню демократичних процесів може тільки громадянське суспільство. Побудова правової держави об’єктивно пов’язана із зміцненням демократичних процесів реформ і традицій функціо­нування влади в Україні, оскільки втілення демократичних принципів формує передумови соціальної рівності і справедливості. Водночас, демократичні традиції в Україні тільки формуються, вони ще дуже кволі і їх закріплення та розвиток є довготривалим і дуже відповідальним процесом для людини, влади і суспільства. Запорукою цих процесів є збереження вільних виборів, формування демократичного політичного режиму, свободи ЗМІ, прозорість і далекоглядність політиків, патріотизм, відданість національній ідеї, збереження та відродження національних звичаїв, традицій, духовності, культурної спадщини та інших, які стануть чи не найголовнішою запорукою розбудови гармонійної правової держави в недалекому майбутньому. Побудова правової держави напряму залежить від рівня, масштабності та системності спеціально-економічної політики і державотворчих реформ. В суспільстві необхідно завершити конституційну реформу, правовими засадами забезпечити механізм її реалізації, і таким чином поставити крапку при її порушенні при прийнятті будь-якого закону (Податкового кодексу, Кодексу законів про працю чи іншого нормативного акту).

Відновити через референдум форму правління в Україні, прийняти закон про відповідальність президента, уряду, депутатів всіх рівнів. При проведенні соціальних чи економічних реформ проводити широкі обговорення їх суті, наслідків тощо. Чесно, відверто, об’єктивно інформувати населення про реальний економічний, фінансовий, політичний, безпековий стан в державі. Влада повинна нести політичну відповідальність за непрофесійні дії державних службовців, прийняті ними рішення та їх наслідки. Правова держава це не тільки демократична, але і соціальна та суверенна держава. Правова держава — це, перш за все, конституційна держава. Конституція України — основний закон правової держави, загальна правова і моральна модель суспільства. Ніякий інший закон, кодекс, нормативно-правовий акт не повинен і не може протидіяти Конституції України, створювати колізії в чинному законодавстві, а якщо це має місце, то такий правовий документ не повинен бути прийнятий, а уже прийнятий повинен бути терміново відмінений, як незаконний, що суперечить чинній Конституції України. Пріоритет Конституції України — невід’ємна риса правової держави, а відповідальність за це лежить на Верховній Раді України, Президентові України, Конституційному Суді України, уряді і судовій гілці влади України. Останнє. Незважаючи на те, що демократичні і правові звичаї і традиції в Україні ще не настільки міцні, хоча в нас є великі історичні і культурні традиції, надбання, здобутки, а також відповідний рівень свідомості народу, бажання побудувати європейську державу, здійснювати інші позитивні, незворотні проактивні процеси — все це дає підстави стверджувати, що в Україні буде побудовано міцну правову державу. Правова держава в Україні — це об’єктивно необхідна форма організації правової системи і функціонування влади, індивіда та різноманітних об’єднань, інститутів суспільства на основі права, законності та справедливості.