|
Кожна країна репрезентує себе, свою культуру, свою національну своєрідність у світі через видатних постатей, яких вона зростила протягом свого історичного існування. Причому нерідко економічні та політичні здобутки країни не пов’язані з її культурною значущістю у цивілізаційному просторі, оскільки у житті кожної держави є періоди піднесення та спаду, але її слава визначається внеском, який вона зробила протягом століть. Наприклад, сучасна Греція не входить до провідних країн світу, проте вона, беззастережно, визнається світовим співтовариством колискою сучасної цивілізації.
Нашій Батьківщині, безперечно, є чим пишатися, оскільки її внесок є значним. Наш національний пантеон починається київськими князями – засновниками Київської Русі, яка була однією з найпотужніших та найкультурніших держав середньовічної Європи.
Ольга (бл. 890 – 24 липня 969) – київська княгиня, дружина князя Ігоря Старого, канонізована Православною церквою. Правила Руссю за неповноліття свого сина Святослава. Видала перші закони, що унормували кількість данини (уроки) та місця її отримання (погости). У 957 р. відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Костянтином VII Багрянородним. Там же прийняла християнство, ставши першою християнкою серед представників князівської династії. Однак, їй не вдалося запровадити християнство як державну релігію у Київській Русі. У 968 р.,
коли печеніги прийшли вперше на Руську землю, а її син Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ольга організувала оборону Києва.
Онук Ольги – Володимир Святославич, відомий як Володимир Великий, Володимир Святий (958? – 15 липня 1015), князь новгородський (958–980), великий князь Київський (978 (або 980) – 1015), відомий полководець, державний і культурний діяч. Створив єдину сильну державу, з якою рахувалася навіть Візантійська імперія.
Одружився з сестрою князів почав карбувати власні монети: златники і срібники.
Не менш значними діячами були його син Ярослав Мудрий та правнук Володимир Мономах.
Ярослав Володимирович, відомий як Ярослав Мудрий (бл. 983 – 20 лютого 1054), ростовський (987–1010), новгородський (1010–1034), великий князь київський (1016–1018, 1019–1054), видатний полководець, державний та культурний діяч. Об’єднав усі землі під своєю владою, приборкав сусідів, значно розширивши руську державу. За часів його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Він заснував міста Корсунь, Гюргів (нині Біла Церква), було розбудовано Чернігів,
Переяслав, Володимир-Волинський, Турів.
Князь завершив розпочате ще Володимиром розширення меж столиці Русі – Києва.
Для скріплення влади в державі та впорядкування правових і соціальних відносин за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, що становить найдавнішу частину законів руського права – Руської правди.
За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також сформувалася організаційна структура й церковна ієрархія: у 1039 р. документально затверджено існування Київської митрополії, що перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Було укладено церковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Церква Київської Русі користувалася автономією. У 1051 р. за ініціативою Ярослава собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона митрополитом київським. За цього часу засновано також перші монастирі на Русі: св. Юрія, св. Ірини та Києво-Печерський, які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школи іконопису.
Ярослав Мудрий, спираючись на високий авторитет Київської держави, встановив широкі династичні зв’язки з представниками королівських родин Європи. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Олафа –
Інгігердою, його сестра Марія-Доброніга була дружиною польського короля Казимира I Відновителя, дочка Єлизавета вийшла за норвезького короля Гарольда III Суворого, інша –
Анастасія – за угорського короля Андраша І, а молодша – Анна –
за французького короля Генріха І, син Всеволод одружився з Марією, доч-
кою візантійського імператора Костянтина Мономаха, Святослав – з Одою, онукою цісаря Генріха II,
Ізяслав – з Ґертрудою,
дочкою польського князя Мешка II.
Онук Ярослава – Володимир Всеволодович, більш відомий як Володимир Мономах (1053 – 19 травня 1125), великий князь київський (1113–1125), державний та політичний діяч, письменник. Був князем чернігівським, смоленським, а згодом – переяславським.
Україна подарувала світу також цілу плеяду видатних діячів науки і культури, в тому числі найгеніальнішого науковця ХХ століття Володимира Івановича Вернадського (28 лютого (12 березня) 1863 – 6 січня 1945). Його наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значенню радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Він збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. В тому числі його зусиллями засновано Українську академію наук та наукову бібліотеку.
|
Ярослав розвивав столицю, побудувавши Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Софійський, Георгіївський та Ірининський собори. Також дбав про освіту і культуру – заснував при Софійському соборі школу і
бібліотеку. За його ініціативи було розпочато працю над перекладами грецької та інших мов на церковнослов’янську, переписано багато книг, укладений літописний звід.
Здобув популярність організацією спільних успішних походів князів 1103 і 1111 рр. проти половців. Під час київського повстання 1113 р.
боярська верхівка запросила Володимира Мономаха на князювання до Києва. Придушивши повстання, Володимир Мономах змушений був піти на поступки народним масам, значно полегшивши їхнє становище. Підготував нову редакцію законодавства «Руської правди», що отримала назву Статут Володимира Мономаха. Ініціатор Любецького з’їзду 1097 р., де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з’їзду 1100 р. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави. Володимир Мономах – автор вміщеного в Лаврентіївському літописі «Повчання» своїм дітям – видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об’єднання давньоруських земель. У літописі наведено легенду, нібито Володимир II
Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Костянтина IX Мономаха (звідси походить і його прізвисько), барми і корону, які були символом влади царів спочатку Московської, а згодом Російської
держави.
Визначними постатями, що боронили Україну та її культуру, були українські гетьмани та козацькі ватажки. Одним з таких героїв є князь Дмитро Іванович Вишневецький (8 листопада 1517 – 1563), волинський магнат, відомий як перший організатор козацьких військ. Дмитро Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу. Літописець XVIII ст. Граб’янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також твердження про те, що Вишневецький заснував Запорозьку Січ. Діяльність Вишневецького вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва.
Це просування козацтва на низ Дніпра і, зрештою, колонізація ним придніпровських степів, утворення козаками організації не лише військової, але й політичної, з міжнародними зв’язками, заснування козацької фортеці – справжньої Січі у Запоріжжі. Навколо життя Дмитра Вишневецького і його смерті існує багато легенд. В українській народній творчості вони втілилися у широко відомій думі про козака Байду; однак невідомо, чи була це обробка самих тільки чуток, чи справді сам Дмитро став прототипом козака Байди. У будь-якому разі, Байда як історична особа з тогочасних джерел невідомий, і в жодному документі того часу Вишневецький не називається Байдою.
Звичайно, найшанованішим серед українських гетьманів є Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький
(27 грудня 1595 (6 січня 1596) –
27 липня (6 серпня) 1657), видатний полководець, який в жорстокій боротьбі з військом могутньої Речі Посполитої відстояв незалежність українців, та став творцем української національної держави – Гетьманщини. Його
мудрість, досвідченість, надзвичайний хист державного діяча дав можливість встояти українській державі в складних політичних умовах.
Суперечливою, але надзвичайно харизматичною була постать гетьмана Івана Степановича Мазепи (20 березня 1639 –
21 вересня 1709) – українського військового, політичного та державного діяча, гетьмана Війська Запорозького, голови козацької держави Лівобережної (1687–1704) та усієї Наддніпрянщини (1704–1709). Метою І. Мазепи
як гетьмана Війська Запорозького було об’єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.
У народі побутувала й до сьогодні знана приказка: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самой-
ловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.
Ревний покровитель православ’я, він будує в усій Гетьманщині низку церков, у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як Могило-Мазепиніанська) (завдяки матеріальній підтримці гетьмана споруджено нові корпуси і збільшилась кількість спудеїв до 2 тис.).
Не менш вагомим був внесок гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення та розквіту у всіх галузях української культури – освіті, науці, літературі, мистецтві.
Мазепинська доба створила свій стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві та літературі, але в цілому культурному житті
України. Це – українське бароко, близький родич західноєвропейського, але водночас глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення за часів Мазепи.
Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700–1721), для розв’язання державницьких проблем іншим шляхом. Петро І
порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що було основою угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. На жаль, задум І. Мазепи звільнити Україну, спираючись на союз із Швецією, не вдалося реалізувати. Шанс України на європейський розвиток було втрачено.
Іван Мазепа – найвідоміший гетьман України. Він послужив прототипом багатьох творів мистецтва. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичних твори, 17 літературних творів, 6 скульптур. Його зображали Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Луї Буланже, Ю. Коссак, він став героєм літературних творів Дж. Байрона, В. Гюго,
Ю. Словацького, О. Пушкіна, музичних творів П. Чайковського, Ф. Ліста, С. Рахманінова.
Уславилися і наші співвітчизниці, які волею долі відігравали визначну роль у історії інших країн. Анна Ярославна чи Анна Київська (бл. 1024 – після 1075), дочка київського князя Ярослава Мудрого, стала дружиною французького короля Генріха I Капета, мати майбутнього короля Філіпа І.
В історії Франції вона лишилася як пращурка майже
30 французьких королів.
Королева Анна привезла у Францію не тільки дорогоцінний посаг, а й високу культуру, за що її шанували і поважали. Папи Миколай II та Григорій VII писали до неї листи, в яких висловлювали шанобливу увагу. Папа Миколай II відзначав
доброту, благодійність, побож-
ність Анни, просив її впливати на Генріха I. Після смерті
Генріха Анна як опікунка юного Філіпа підписувала разом з ним деякі державні документи. Її підписи збереглися на багатьох державних документах Франції слов’янською мовою – найдавніші зразки українського письма. Існує легенда, що на так званому Реймському Євангелії слов’янською мовою, яке Анна Яро-
славна привезла з собою, до революції 1793 р.
присягали на вірність французькі королі. Але факти говорять про непричетність Реймського Євангелія до Анни Ярославни і непричетність Реймського Євангелія до коронації французьких королів. Щорічно 5 вересня, у день смерті, у заснованому Анною монастирі у місті Санліс (курортне містечко за 40 км від Парижа) відправляється богослужіння.
Анастасія (Олександра) Гаврилівна Лісов-
ська, більш відома як Хюррем чи Роксолана, була дочкою священика. Завдяки своїй незламній вдачі вона стала дружиною турецького султана Сулеймана Пиш-
ного, та користувалася значним впливом при дворі. Приймала послів, листувалася з іноземними володарями, а також діячами мистецтва. За її ініціативи у Стамбулі споруджувалися мечеті та медресе.
Київська гімназистка Катерина Іванівна Десницька
(27 квітня 1886 – 3 січня 1960), дочка статського радника, була непересічною особистістю. Закінчивши курси медичних сестер, вирушила на російсько-японську війну, була нагороджена трьома нагородами, зокрема Георгіївським хрестом. Пізніше вона познайомилася з принцом Сіаму Чакрабоном, сином короля Рами V, та стала його дружиною.
У всьому світі відоме ім’я одного із найвидатніших танцівників XX ст. Сержа
Лифаря (Сергій Михайлович Лифар, 2 (15) квітня 1905 –
15 грудня 1986). Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». Серж Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету.
У 1947 р. він заснував у Парижі Інститут хореографії при «Гранд-Опера», з 1955 р.
вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», – говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином його країни,
С. Лифар відповів: «Я – українець і цим пишаюся». Він так і лишився «персоною без громадянства», оскільки не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився.
Ще одне українське ім’я у сфері мистецтва широко відоме світові – Соломія Ам-
вросіївна Крушельницька (23 вересня 1872 – 16 листопада 1952) – оперна співачка (лірико-драматичне сопрано) та педагог. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва.
Звичайно, галерея видатних українців величезна. В ній діячі різних галузей людського життя, але всі вони є частиною нашої Батьківщини, найкращим доказом талановитості нашого народу.