Селіфонов Іван Іванович

Селіфонов

Іван Іванович

Льотчик-винищувач, Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації

За мужність і самопожертву, виявлені в боротьбі з фашистськими загарбниками у відстоюванні свободи і незалежності Вітчизни, вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молоді нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2010).
Любити свою Батьківщину для Івана Івановича Селіфонова означає: у будь-яку хвилину, коли вона покличе, встати на її захист і діяти мужньо. Загартований полум’ям Великої Вітчизняної війни, волі до перемоги, він став взірцем для багатьох побратимів, отримав високу оцінку військового керівництва СРСР. «Небесні трудодні хліборобського сина» — так у своїх спогадах маршал авіації, тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін назвав повітряні перемоги командира ескадрильї, льотчика-винищувача Івана Селіфонова, який здійснив 375 успішних вильотів. Нині Герой Радянського Союзу, ветеран Великої Вітчизняної війни І. І. Селіфонов охоче зустрічається з ліцеїстами, військовослужбовцями. Свідок війни, учасник Параду Перемоги на Красній площі у Москві, він прагне зберегти

історію правдивою, без спотворення фактів, донести її до прийдешніх поколінь. Народився 23 грудня 1922 р. у с. Березовка Калузької області в багатодітній сім’ї селянина. Жили злиденно, але дружно. У 1932–1934 рр. родина відчула наслідки природного лиха — через неврожай хліба панував страшний голод. Багато односельців померло. На щастя, всі в сім’ї Селіфонових вижили. Якось влітку Іван у небі над селом побачив літак — дивовижний «птах» назавжди заполонив серце. Мрія піднятися в небо вже не зупиняла його. Підлітка не лякали труднощі, навпаки, любив випробувати себе. До школи скорочував шлях, ходив ярами, балками, де зустрічалися вовки. Старшокласником після уроків долав 12 кілометрів до районного центру, щоб подивитися шедеври кінематографу того часу — «Олександр Невський», «Ми з Кронштадту». Саме тут, у містечку Жиздра, у 1940 р. десятикласник Іван Селіфонов побачив гасло «Комсомол — на літак!» Не вагаючись, разом з друзями вирушив до Бєжиці, що неподалік м. Брянськ, де почав навчання в аероклубі. З великою наполегливістю і цікавістю вивчав аеродинаміку, метеорологію, конструкцію літака та мотора. Дуже вдячний наставнику та вчителю, інструктору Петру Хабарову. Під його керівництвом у січні 1940 р. уперше піднявся в небо. А досконало вивчивши пілотаж, здійснив перший самостійний політ. Калейдоскоп вражень, відчуття

особливого щастя — ті хвилини назавжди закарбувалися у пам’яті. Коли Іван Селіфонов повернувся додому, рідні, а особливо батько Іван Матвійович пишалися, що саме їх брат і син, сільський хлопець, долучився до престижної і, здавалося б, недосяжної професії — авіатора. На початку травня 1941 р. випускники спеціального набору аероклубу стали курсантами Сталінградського військово-авіаційного училища льотчиків. З початком Великої Вітчизняної війни був впроваджений прискорений курс навчання — рирічний курс за півтора роки. Іван швидко освоїв школу молодого бійця. Вже

з листопада 1942 р. брав участь у багатьох військових операціях на фронтах війни. Взимку 1942–1943 рр. 3-я авіаційна ескадрилья, базуючись на аеродромі Гумпак під Сталінградом, почала вивчати новий для них літак-винищувач Як 1, пізніше — Як 3, який став надійним «товаришем». Перший бойовий виліт Іван Селіфонов здійснив 25 грудня 1942 р. під Сталінградом. «Зима на дворі, а у небі — спека», — таку влучну характеристику згодом він дав подіям того часу. Взимку 1943 р. почалося визволення України, в якому брала участь 17-та повітряна армія, до складу якої входила 11-та гвардійська винищувальна авіаційна дивізія, в якій служив І. І. Селіфонов. Знаменно, що першу особисту перемогу він отримав в Україні. В районі Лисичанська було виявлено німецький двофюзеляжний літак-розвідник «ФВ 189» — для наземних військ не менш небезпечний, аніж ціла ескадрилья бомбардувальників. Літак ефективно коригував вогонь німецької артилерії, завдаючи втрат радянським військам. За своєрідну форму фюзеляжа «ФВ 189» назвали «рамою». І. І. Селіфонов наблизився до ворога майже впритул, і довга кулеметно-гарматна черга розірвала його лівий мотор, літак спалахнув і впав. За мужність, винахідливість 23 лютого 1943 р., коли відзначали день Червоної армії і Військово-Морського флоту, Іван Іванович отримав першу бойову нагороду — орден Червоної Зірки, яку вручив командир дивізії полковник О. П. Осадчий. Знаковим також був бій на лівому березі Західного Бугу, коли разом з однополчанином Олександром Ярошенком зуміли віднайти замасковані ворожі танки, сфотографувати їх і вивести на них штурмовиків-бомбардувальників. Навіть тяжке пошкодження літака не вплинуло на виконання бойового завдання. Навесні 1943 р. військові операції проводилися в районі річки Північний Донець,

аеродром розташувався біля с. Курилівка. Іван Іванович досі пам’ятає всіх своїх бойових побратимів по іменах. В полку було чимало льотчиків–українців: Микола Путько, Петро Геращенко, Микола Киянченко, Леонід Шидловський, Іван Гуз, Петро Семейко, Опанас Тимошенко, Іван Сафоненко, Іван Юхименко, Микола Литовченко, Петро Ніколенко. Дружба та взаємовиручка у бою вважалася головним критерієм у стосунках. «Якщо поруч з тобою у повітряному бою хлопець з України, все буде гаразд, він ніколи не підведе», — впевнений Іван Іванович. Попри запеклі бої, вогонь, смерть друзів на фронті, І.І. Селіфонов зумів зберегти щире серце, не втратив почуття прекрасного. В короткі хвилини перепочинку радів різнобарв’ю природи, цвітінню каштанів, співу птахів. Пізніше він написав вірша, де є такі проникливі рядки: «нам соловьи душевной трелью сменяли пушки на посту». За час війни І. І. Селіфонов був командиром ланки 106-го гвардійського Висленського ордена Олександра Невського та Михайла Кутузова винищувального авіаційного полку (11-та гвардійська винищувальна авіаційна дивізія, 2-й гвардійський штурмовий авіаційний корпус, 2-а повітряна армія, 1-й Український фронт). Брав участь у Сталінградській битві, Курсько-Бєлгородській операції, битві за Дніпро, визволенні Правобережної України та західних земель України в Львівсько-Сакдомирській, Вісло-Одерській та Берлінській операціях. І. І. Селіфонов — учасник визволення багатьох міст України, зокрема, Луганська, Донецька, Харкова, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Одеси, Львова. За час війни здійснив 375 військових вильотів, у т. ч. 170 вильотів з розвідки розташування військ та військових об’єктів у тилу німців, у повітряних боях збив 8 літаків ворога. 20 травня 1945 р. начальник штабу полку гвардії підполковник О. Криштапович викликав Івана Селіфонова та гвардії лейтенанта М. Беспалова на командний пункт: «Збирайтеся, поїдете до Дрездена для підготовки до участі в параді на честь перемоги на Красній площі в Москві». «Підготовку проходили у складі зведеного полку від військ 1-го Українського фронту, — згадує ветеран. — Керував ним генерал-майор Г. Бакланов, якого називали Багратіоном — він був схожий на героя Вітчизняної війни 1812 р. У незабутній день 24 червня 1945 р. відбувся Парад Перемоги. Карбуючи крок, у парадному розрахунку пройшли льотчики. Здавалося, ми не йшли бруківкою Красної площі, а летіли над нею на поземному польоті, не відчуваючи власних ніг. Найбільш хвилюючий момент, коли спеціально створений батальйон з 200 бійців виніс 200 прапорів розбитих нацистських дивізій, які жбурнули на бруківку Красної площі». За зразкове виконання завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії старшому лейтенанту І. І. Селіфонову 27 червня 1945 р. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни Іван Іванович продовжував службу у Військово-повітряних силах. У 1955 р. закінчив Військово-повітряну академію, проходив службу в авіації Прикарпатського військового округу та Південній групі військ. З 1974 р. І. І. Селіфонов — у запасі. Працював старшим

інженером Київського науково-дослідного технологічного інституту міського господарства. Попри поважний вік, Іван Іванович вражає оточуючих енергією, виступає в навчальних закладах, бере участь у міських заходах столиці України, присвячених пам’яті про події Великої Вітчизняної війни. Написав книгу «Истребители ведут бой» про свій шлях в авіації. Чимало сторінок присвячено друзям-однополчанам. Пізніше саме поколінню визволителів і особисто І. І. Селіфонову полковник Анатолій Федоров присвятив вірш: «Поколение Ваше Икарами Шло навстречу своей мечте. Потому Вы не будете старыми, Вы всю жизнь на пути к Высоте». У День Перемоги, 9 травня 2009 р., Герою Радянського Союзу Івану Селіфонову випала почесна місія. Із Прапором Перемоги в руках він відкривав почесну ходу центром столиці України — міста-героя Києва. «Україна — моя держава, моя друга Батьківщина, і я гордий тим, що сьогодні у священний для моєї країни день пронесу Прапор Перемоги у Великій Вітчизняній війні серцем столиці моєї України», — сказав І. І. Селіфонов. Відзначений найпрестижнішими нагородами СРСР — орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І і II ступенів, 2 орденами Червоної Зірки, медалями, в тому числі медаллю Чехословаччини «За хоробрість». Має численні подяки і грамоти від ветеранських та громадських організацій України.

Окрема сторінка у житті Героя Радянського Союзу І. І. Селіфонова — його родина. З дружиною Ніною Іванівною (світла пам’ять) познайомилися 14 вересня 1947 р, а 8 лютого 1948 р. одружилися. Відтоді Ніна Іванівна та Іван Іванович щороку відзначали ці дні, як особисті свята. Кохана турботлива дружина була берегинею оселі, завжди супроводжувала чоловіка під час військової служби в Мукачевому, Львові, Києві. Виховали трьох синів Віктора і близнюків — Олександра та Олексія.

СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ