|
Семиноженко
Володимир Петрович
Академік Національної академії наук України, член Президії НАН України, голова Північно-Східного наукового центру НАН і МОН України, голова ради директорів, науковий керівник
НТК «Інститут монокристалів» НАН України
За визначні особисті заслуги у розвитку вітчизняної науки, зміцнення науково-технічного потенціалу Української держави, особистий внесок у державне будівництво, плідну громадську діяльність присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (2008) та нагороджено орденом «За заслуги» І, ІІ та ІІІ ступенів.
Біографія Володимира Семиноженка нерозривно пов’язана з головними віхами розвитку України.
Народився 9 червня 1950 р. в Києві у родині військовослужбовця-фронтовика та вчительки молодших класів. У 1972 р. екстерном здобув фізико-технічну освіту в Харківському державному університеті, з чого й розпочав свій шлях у науці та виробничій діяльності.
З 1985 р. працював генеральним директором Всесоюзного науково-виробничого об’єднання «Монокристалреактив» Міністерства хімічної промисловості СРСР. У 1995 р. з ініціативи В. П. Семиноженка об’єднання перетворено у перший академічний науково-технологічний концерн «Інститут монокристалів» НАН України. З 1996 р. Володимир Петрович є науковим керівником концерну та голова ради директорів.
З 1992 р. — академік Національної академії наук України, член президії НАН України, голова Північно-Східного наукового центру НАН і МОН України. У 2000 р. обраний головою Української федерації науковців. У 1996 р. очолив ініціативну групу зі створення Національної академії мистецтв України, за дорученням Президента та Кабінету Міністрів України проводив перше засідання з обрання членів президії та президента. З 1992 р. є членом Національної спілки художників України, з 1998 р. — почесний член (академік) Національної академії мистецтв України.
У 1996–1998 рр. — міністр науки і технологій. Доклав чимало зусиль для формування цілісної системи державного управління за принципом «наука — технології — інновації — захист інтелектуальної власності». Є одним із ініціаторів створення в Україні мережі технопарків, у 2000 р. Указом Президента України призначений головою одного з перших вітчизняних технологічних парків — технопарку «Інститут монокристалів».
Автор понад 420 наукових праць, понад 80 винаходів і патентів. Головний редактор видань «Функціональні матеріали» та «Ойкумена», член редколегії журналу РНБО України «Стратегічна панорама».
Непросто детально згадати всі здобутки цієї видатної в новітній історії України особистості, однак серед найвизначніших варто відзначити такі: ініціювання та реалізація нової схеми функціонування академічних регіональних
наукових центрів, регіональних науково-технічних програм у галузі екології,
|
паливно-енергетичних проблем, природокористування, використання вторинних ресурсів; робота над втіленням концепції регіональної науково-технічної політики України. Також довгий час успішно діяла ініційована В. П. Семиноженком модель організації управління науково-технологічною сферою країни: Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, Міністерство науки і технологій України, мережа науково-координаційних рад при облдержадміністраціях.
Володимир Петрович — автор і основний лобіст законів України «Про науку і науково-технічну діяльність» (1998), який забезпечив «наукові пенсії», «Про інноваційну діяльність» (2012), «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» (1999), «Про загальну середню освіту» (1999), «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території Харкова» (2000), «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (2012), зіграв ключову роль у прийнятті чинної редакції Закону України «Про вищу освіту» (2014).
Брав участь у створенні й прийнятті Конституції України, один з авторів Конституційного договору. Ініціював встановлення Дня науки та Дня фармацевтичного працівника. Тричі обирався народним депутатом України (1994, 1998, 2002). З 1998 по 2000 рр. — голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, координатор міжфракційного депутатського об’єднання «Наука України».
На посаді Віце-прем’єр-міністра України (1999, 2001–2002, 2010) В. П. Семиноженко зосередив увагу на питаннях модернізації системи соціального захисту населення, подальшому проведенні медичної та пенсійної реформ, розвитку науки та інновацій. З 2003 по 2005 рр. — радник Президента України Л. Д. Кучми.
З липня 2010 р. — голова Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації, пізніше реформованого в Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України. На цій посаді забезпечив створення основ Електронного уряду в Україні, делегування Україні національного кириличного домену.УКР, ініціював і забезпечив отримання Україною статусу асоційованого члена ЦЕРН. Упродовж 2013–2014 рр. очолював Міждержавну комісію з питань співробітництва у науково-технічній та інноваційній сферах країн СНД. У 2014 р. подав у відставку з поста голови Держінформнауки на знак незгоди з тими реформами, що проводилися у сфері управління наукою і проти яких виступили провідні українські вчені та президенти всіх національних академій наук.
Один із засновників та голова громадсько-політичного об’єднання «Український форум». У 2009 р. очолив Громадянський рух «Нова Україна» та політичну партію «Нова політика».
Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, міжнародної премії в галузі ядерної фізики, премії ім. В. І. Трефилова НАН України. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (2010), кавалер ордена «Святого Князя Володимира» ІV ступеня. Відзначений почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, Золотою медаллю Національної академії мистецтв України та численними іншими відзнаками. Почесний доктор і професор 34 університетів.
Володимир Петрович виступає за активну державну політику у сфері інноваційного розвитку. Послідовний прихильник реалізації в Україні Лісабонського критерію — інвестування 3 % від ВВП в науку. Вважає створення сприятливих фіскальних умов розвитку ІТ-галузі стимулом для розвитку економіки України.
Упевнений, що в реформуванні країни первинним є вироблення стратегії і чітке розуміння цілей та технологій державного управління, системи прийняття рішень, професіоналізм управлінців і правильний підбір людей, які реалізують державну політику. Не вірить в ефективність сліпого копіювання зарубіжних реформ. Переконаний, що Україна повинна йти своїм шляхом, запозичуючи найкраще з досвіду інших країн.
Здобутки Володимира Петровича важко переоцінити, а натхнення на звершення він черпає з простого життєвого кредо: «Став перед собою найнездійсненніші завдання, тільки тоді ти досягнеш реальних успіхів».
|
